Forwarded from Шрайк Ньюс
Serg Marco: Цікаво як вирішує наше інфополе вплив ворожої пропаганди.
Зараз той етап на фронті, що можна сказати що наступ росіян видохся. Вони ще окремим механізованими ротами ще щось стараються зробити, але порівнювати з зимою вже не можна.
І їх швиряють вперед тільки тому, що знають що в нас мало людей в окопах. І поки це так, вони стараються максимально використовувати окно можливостей. Статистика показує, що росіяне зараз несуть дуже сильні втрати по техніці та особовому складу. Але продовжують йти вперед.
Тобто вони розуміють, що як тільки окоп, який повинно захищати 10 бійців ЗСУ, а не 2-3 як зараз, буде на постійній ротації обороняти хоча б 7, то в їх атаках вже не буде сенсу і буде повтор весни 2023 року, коли одразу після штурмів вони пішли в глуху оборону накопичуючі сили на наступний раунд. Зараз для них раунд продовжується. Так, ціною дуже розйобаних підрозділів, великої втрати техніки, але продовжується.
З того що я знаю по перехопленням - в них дуже складна ситуація. Але вони підчистили своїх блогерів-правдорубів, запустили в фейсбук ботів які сиплять маніпуляції на тему мобілізації та нелегітимності президента (і такіх ботів лайкають абсолютно реальні люди), і подивіться як змінився інфопростір?
Не у бійців, в нас то якраз все плюс мінус так же, а саме у цивільних, чий світоогляд по війні нерозривний від телеграм-каналів та фейсбуку.
Я розумію чого повільно йде набір у ЗСУ. Легше погоджуватись захищати свою країну коли твоя армія перемагає, а не коли вона в постійній обороні з недостатньою кількістю особового складу. Але з пропагандою теж щось треба робити.
P.S. Тільки б не вирішили назначити чергового псевдорозвідника-інфоцигана з піздежом про 2-3 тижні, за якого подінням морального стану ми розплачуємось і сьогодні.
Зараз той етап на фронті, що можна сказати що наступ росіян видохся. Вони ще окремим механізованими ротами ще щось стараються зробити, але порівнювати з зимою вже не можна.
І їх швиряють вперед тільки тому, що знають що в нас мало людей в окопах. І поки це так, вони стараються максимально використовувати окно можливостей. Статистика показує, що росіяне зараз несуть дуже сильні втрати по техніці та особовому складу. Але продовжують йти вперед.
Тобто вони розуміють, що як тільки окоп, який повинно захищати 10 бійців ЗСУ, а не 2-3 як зараз, буде на постійній ротації обороняти хоча б 7, то в їх атаках вже не буде сенсу і буде повтор весни 2023 року, коли одразу після штурмів вони пішли в глуху оборону накопичуючі сили на наступний раунд. Зараз для них раунд продовжується. Так, ціною дуже розйобаних підрозділів, великої втрати техніки, але продовжується.
З того що я знаю по перехопленням - в них дуже складна ситуація. Але вони підчистили своїх блогерів-правдорубів, запустили в фейсбук ботів які сиплять маніпуляції на тему мобілізації та нелегітимності президента (і такіх ботів лайкають абсолютно реальні люди), і подивіться як змінився інфопростір?
Не у бійців, в нас то якраз все плюс мінус так же, а саме у цивільних, чий світоогляд по війні нерозривний від телеграм-каналів та фейсбуку.
Я розумію чого повільно йде набір у ЗСУ. Легше погоджуватись захищати свою країну коли твоя армія перемагає, а не коли вона в постійній обороні з недостатньою кількістю особового складу. Але з пропагандою теж щось треба робити.
P.S. Тільки б не вирішили назначити чергового псевдорозвідника-інфоцигана з піздежом про 2-3 тижні, за якого подінням морального стану ми розплачуємось і сьогодні.
Мені здається, що піти до армії навесні 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го.
Два роки тому ми не думали про майбутнє. Воно не відчувалося – зате було суцільне тут і зараз. Панував момент емоційного перелому – і кожен стикався з персональною реакцією на стрес. У когось "біжи", у когось "завмри", у когось – "бий". Останніх було так багато, що армія зросла втричі без особливих зусиль. І на цьому трималася наступні два роки.
Але добровольці – це завжди вичерпний ресурс. У той момент, коли він стоншується, держава повинна переходити від політики відкритих дверей до політики "батога та пряника". Тому нинішній закон про мобілізацію мав стати "законом про відповідальність" – для тих, хто заднім числом хоче переписати соціальний контракт із державою, викресливши звідти пункт про захист країни. А заразом закон мав стати тестом на здатність політиків ухвалювати непопулярні рішення. Результат на столі.
Приблизно половина українців вважають цей рівень мобілізації "занадто високим" або "оптимальним". Лише кожен третій вважає його "недостатнім". За ідеєю в умовах війни закон про мобілізацію мав іти рейками "державної необхідності" і не залежати від суспільних настроїв. Але натомість політики відправили його рейками "політичної доцільності".
У результаті ухвалення закону перетворилося на фестиваль популізму. Документ вихолостили та його фінальним бенефіціаром стала не армія, а ті, хто хоче від неї сховатися. Кримінальну відповідальність змінили штрафи, примусові заходи – прибрали чи пом'якшили, доступ ТЦК до актуальних баз даних – обмежили. У минулому наявність політичної волі дозволяла проводити через парламент навіть найменш популярні закони – на кшталт ринку землі чи медканабісу. Очевидно, цього разу політичної волі не було.
І немає нічого дивного, що із закону прибрали пункт про демобілізацію. Щоб повернути додому тих, хто на початку війни стояв у чергах до ТЦК, потрібно, щоб аналогічні черги стояли туди і сьогодні. А нинішня редакція закону цього не гарантує.
Невоююча частина суспільства завмерла у дивовижному шпагаті, коли гасло "ні капітуляції" доповнюється вимогою "ні мобілізації". Два роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. Але оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.
Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам. Четверті запевняють, що народжені тримати "економічний фронт", якого, як відомо, не існує.
В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Всі ці вимоги – різновид благання.
Насправді ж будь-які спроби звинуватити систему – не більше ніж психологічний прийом. Людям зручно почуватися жертвою, оскільки жертва завжди заслуговує на співчуття. А тому вони ховають своє небажання йти до армії під нагромадженнями скарг. Хоча насправді єдині жертви ситуації – це не ті, хто бояться вбратися в піксель, а ті, хто не може його зняти через низькі темпи мобілізації.
Втім, до цього ж списку хитрощів можна віднести і всі розмови про те, що війна – справа добровольців. Подібний підхід хороший для війни низької інтенсивності і не підходить для повномасштабного вторгнення. З іншого боку, мотивація – явище мінливе. Мотивовані люди також можуть вигоріти. Немотивовані – можуть втягнутися та знайти себе в армії. Державі потрібно бути безпристрасним арбітром у непопулярних процесах. Але, за іронією долі, вона сьогодні працює не на тих, хто її захищає, а на тих, хто її захищати не хоче.
В результаті народжується дивне дводумство, коли ЗСУ мають найбільшу довіру в країні, а територіальні центри комплектування – чи не найменшу. Хоча ТЦК є структурою ЗСУ, складаються з тих же військових і покликані бути лише вхідними дверима в армію.
Два роки тому ми не думали про майбутнє. Воно не відчувалося – зате було суцільне тут і зараз. Панував момент емоційного перелому – і кожен стикався з персональною реакцією на стрес. У когось "біжи", у когось "завмри", у когось – "бий". Останніх було так багато, що армія зросла втричі без особливих зусиль. І на цьому трималася наступні два роки.
Але добровольці – це завжди вичерпний ресурс. У той момент, коли він стоншується, держава повинна переходити від політики відкритих дверей до політики "батога та пряника". Тому нинішній закон про мобілізацію мав стати "законом про відповідальність" – для тих, хто заднім числом хоче переписати соціальний контракт із державою, викресливши звідти пункт про захист країни. А заразом закон мав стати тестом на здатність політиків ухвалювати непопулярні рішення. Результат на столі.
Приблизно половина українців вважають цей рівень мобілізації "занадто високим" або "оптимальним". Лише кожен третій вважає його "недостатнім". За ідеєю в умовах війни закон про мобілізацію мав іти рейками "державної необхідності" і не залежати від суспільних настроїв. Але натомість політики відправили його рейками "політичної доцільності".
У результаті ухвалення закону перетворилося на фестиваль популізму. Документ вихолостили та його фінальним бенефіціаром стала не армія, а ті, хто хоче від неї сховатися. Кримінальну відповідальність змінили штрафи, примусові заходи – прибрали чи пом'якшили, доступ ТЦК до актуальних баз даних – обмежили. У минулому наявність політичної волі дозволяла проводити через парламент навіть найменш популярні закони – на кшталт ринку землі чи медканабісу. Очевидно, цього разу політичної волі не було.
І немає нічого дивного, що із закону прибрали пункт про демобілізацію. Щоб повернути додому тих, хто на початку війни стояв у чергах до ТЦК, потрібно, щоб аналогічні черги стояли туди і сьогодні. А нинішня редакція закону цього не гарантує.
Невоююча частина суспільства завмерла у дивовижному шпагаті, коли гасло "ні капітуляції" доповнюється вимогою "ні мобілізації". Два роки тилового існування привчили багатьох, що з війною можна не перетинатись – і люди сподіваються, що зможуть зберегти цей статус-кво. Але оскільки зізнаватись у подібному непрестижно – вони як виправдання щоразу висувають своїй країні умови.
Одні вимагають спершу відправити на фронт поліцейських / депутатів / суддів. Інші пропонують збільшити зарплати військовим, щоб у ТЦК знову вишикувалися черги. Треті пояснюють своє небажання служити тим, що армія не відповідає їхнім високим стандартам. Четверті запевняють, що народжені тримати "економічний фронт", якого, як відомо, не існує.
В основі всіх цих пояснень – одна й та сама ідея, що воювати має хтось інший. Всі ці умови – насправді виправдання. Всі ці вимоги – різновид благання.
Насправді ж будь-які спроби звинуватити систему – не більше ніж психологічний прийом. Людям зручно почуватися жертвою, оскільки жертва завжди заслуговує на співчуття. А тому вони ховають своє небажання йти до армії під нагромадженнями скарг. Хоча насправді єдині жертви ситуації – це не ті, хто бояться вбратися в піксель, а ті, хто не може його зняти через низькі темпи мобілізації.
Втім, до цього ж списку хитрощів можна віднести і всі розмови про те, що війна – справа добровольців. Подібний підхід хороший для війни низької інтенсивності і не підходить для повномасштабного вторгнення. З іншого боку, мотивація – явище мінливе. Мотивовані люди також можуть вигоріти. Немотивовані – можуть втягнутися та знайти себе в армії. Державі потрібно бути безпристрасним арбітром у непопулярних процесах. Але, за іронією долі, вона сьогодні працює не на тих, хто її захищає, а на тих, хто її захищати не хоче.
В результаті народжується дивне дводумство, коли ЗСУ мають найбільшу довіру в країні, а територіальні центри комплектування – чи не найменшу. Хоча ТЦК є структурою ЗСУ, складаються з тих же військових і покликані бути лише вхідними дверима в армію.
Усі обурення "вуличними облавами" – лише наслідок того, що ТЦК не має актуальних баз даних та інструментів примусу, щоб цивілізовано відправляти людей до армії. Але готовий битися об заклад, що озброювати військкомати сучасними методами мобілізації обиватель не захоче.
Невеликий мисленнєвий експеримент. Уявіть, що основою для відстрочки запропоновано зробити норму, за якою люди віддають країні третину свого щомісячного заробітку. Якщо більшість співгромадян підтримає цю ідею, це означає, що люди готові платити за свої страхи. Якщо більшість не підтримає – це означає, що вони просто не готові виходити із зони комфорту.
Ще одна з проблем мобілізації в тому, що суспільство не має успішної рольової моделі військового.
Образ військовослужбовця для людей – це втомлена людина у пікселі, яка їде з вокзалу чи на вокзал. Образ солдата – це людина у фейсбуці, яка збирає гроші на свій підрозділ або пише некролог на загиблого товариша. Образ ветерана – це людина на протезі, яку списали з армії за інвалідністю.
Суспільство не має позитивних рольових моделей комбатанта. Немає перед очима тих, хто віддав батьківщині всі борги – і тепер насолоджується життям у тилу разом із дружиною та дітьми. Люди не бачать тих, хто міг би повернутися до рідного міста і гордо розповідати про власний бойовий досвід та досвід своїх побратимів. Єдиний доступний тилу опис військової біографії зводиться до фраз "пішов і загинув", "пішов і повернувся без ноги", "пішов і тепер безстроково воює".
У такій ситуації досить складно очікувати, що мобілізація на третій рік повномасштабної війни закриватиме потреби фронту. Тому що у людей на шальках терезів досить зрозумілий вибір. Ось реальність тилу – з усіма її перевагами. А ось реальність мобілізації – з усіма "тяготами" та "бідами", яка, до того ж, виглядає як квиток в один кінець.
Доки людям дано у відчуттях лише неуспішні рольові моделі патріотизму – вони будуть у коментарях "молитися" і "пишатися". І одночасно продовжать залишати гнівні смайлики під будь-якими новинами про те, що армії потрібне поповнення.
Якщо держава не створює систему пряників для тих, хто її захищає – це вбиває мотивацію тих, хто готовий надягнути піксель. Якщо держава не створює систему "батогів" для тих, хто сподівається від армії "пропетляти" – це вбиває мотивацію тих, хто вже встиг вбратися в піксель.
А тому мені й здається, що піти до армії 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го. Два роки тому черги в ТЦК дарували відчуття ліктя, шок від вторгнення вимагав дій, а термін "ухилянт" навіть не встигли вигадати. Ті ж, хто йде в армію сьогодні, пливуть проти течії, почуваються самітниками і є винятком із загального правила.
Іронія в тому, що якщо ми програємо війну – до армії підуть усі. Просто це буде окупаційна армія.
Невеликий мисленнєвий експеримент. Уявіть, що основою для відстрочки запропоновано зробити норму, за якою люди віддають країні третину свого щомісячного заробітку. Якщо більшість співгромадян підтримає цю ідею, це означає, що люди готові платити за свої страхи. Якщо більшість не підтримає – це означає, що вони просто не готові виходити із зони комфорту.
Ще одна з проблем мобілізації в тому, що суспільство не має успішної рольової моделі військового.
Образ військовослужбовця для людей – це втомлена людина у пікселі, яка їде з вокзалу чи на вокзал. Образ солдата – це людина у фейсбуці, яка збирає гроші на свій підрозділ або пише некролог на загиблого товариша. Образ ветерана – це людина на протезі, яку списали з армії за інвалідністю.
Суспільство не має позитивних рольових моделей комбатанта. Немає перед очима тих, хто віддав батьківщині всі борги – і тепер насолоджується життям у тилу разом із дружиною та дітьми. Люди не бачать тих, хто міг би повернутися до рідного міста і гордо розповідати про власний бойовий досвід та досвід своїх побратимів. Єдиний доступний тилу опис військової біографії зводиться до фраз "пішов і загинув", "пішов і повернувся без ноги", "пішов і тепер безстроково воює".
У такій ситуації досить складно очікувати, що мобілізація на третій рік повномасштабної війни закриватиме потреби фронту. Тому що у людей на шальках терезів досить зрозумілий вибір. Ось реальність тилу – з усіма її перевагами. А ось реальність мобілізації – з усіма "тяготами" та "бідами", яка, до того ж, виглядає як квиток в один кінець.
Доки людям дано у відчуттях лише неуспішні рольові моделі патріотизму – вони будуть у коментарях "молитися" і "пишатися". І одночасно продовжать залишати гнівні смайлики під будь-якими новинами про те, що армії потрібне поповнення.
Якщо держава не створює систему пряників для тих, хто її захищає – це вбиває мотивацію тих, хто готовий надягнути піксель. Якщо держава не створює систему "батогів" для тих, хто сподівається від армії "пропетляти" – це вбиває мотивацію тих, хто вже встиг вбратися в піксель.
А тому мені й здається, що піти до армії 2024-го – складніше, ніж навесні 2022-го. Два роки тому черги в ТЦК дарували відчуття ліктя, шок від вторгнення вимагав дій, а термін "ухилянт" навіть не встигли вигадати. Ті ж, хто йде в армію сьогодні, пливуть проти течії, почуваються самітниками і є винятком із загального правила.
Іронія в тому, що якщо ми програємо війну – до армії підуть усі. Просто це буде окупаційна армія.
Існує багато визначень зла. Узагальнює їх те, що зло – це привласнення колективного блага.
Кишеньковий злодій викрадає не гаманця – він викрадає суспільну безпеку. Привласнює її, і тим скорочує спільне на користь приватного. У цьому сенсі немає різниці між ним і тим, хто сідає п’яний за кермо.
Корупція, монополії, хабарі – це ж ніщо інше, як порушення правил чесної конкуренції. Коли за все доводиться доплачувати конкретному мені. І весь розрахунок будується на тому, що збитки – вони на всіх і потроху, а бонус – комусь конкретному й великий.
А тому будь-яке зло починається з привласнення колективного блага. Зі знищення спільного капіталу. З приватизації того, що належить усім.
Якість держави саме й визначається тим, скільки в ній “спільних благ”. Чисті парки та безпечні вулиці. Конкурентне середовище в бізнесі та держзакупівлях. Ефективні адміністративні послуги.
Будь-який викинутий повз урну недопалок – вирахування зі спільної суми. А обиватель, який ставить гараж на дитячому майданчику, у цьому сенсі подібний до монополіста, який продає послугу втричі дорожче, знищуючи конкурентів за допомогою адмінресурсу.
До того ж викрадення спільного ще полюбляють пояснювати альтруїзмом. “Заради дітей”. “Заради сім’ї”. Формула самовиправдання завжди однакова – злодій приховує свою відповідальність за мотивами турботи про близьких.
Ентропія держави починається тієї миті, коли кількість тих, хто приватизує спільне благо, перевищує кількість тих, хто його створює. Саме це співвідношення і є частина того, що називають колективною етикою. Якщо перемагає логіка “дерибану” – країна котиться під укіс. Якщо перемагає етика інвестування – держава стає точкою росту.
За великим рахунком, саме в цьому й полягає один з чільних викликів сучасної України.
По один бік – ті, хто живуть як раніше. У парадигмі доїдання спільного. У логіці приватизації колективного. Вони не сприймають за щось своє ані країну, ані державу. За своє вони визнають тільки й винятково власні сім’ї. І готові інвестувати тільки в них, відбираючи в усіх інших.
Усі вони обкрадають тих, хто опинився по інший бік. Хто сплачує податки. Хто намагається жити за правилами. І хто прагне змінювати ці правила, якщо вони прописані на користь першого табору.
Ці другі можуть служити в армії чи викладати у школах. Можуть створювати робочі місця або писати код. Вони можуть працювати на держслужбі чи бути митцями. Але їх вирізняє те, що їхній світ не закінчується на порозі персональних квартир. У їхньому світі існує щось спільне – те, що не належить їм особисто – і вони готові в це вкладати. Навіть якщо хтось інший не полишає спроб це привласнити.
Ми переможемо тоді, коли других буде більше. І програємо, якщо погодимося виправдовувати підлість інтересами родини. Власної родини.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Кишеньковий злодій викрадає не гаманця – він викрадає суспільну безпеку. Привласнює її, і тим скорочує спільне на користь приватного. У цьому сенсі немає різниці між ним і тим, хто сідає п’яний за кермо.
Корупція, монополії, хабарі – це ж ніщо інше, як порушення правил чесної конкуренції. Коли за все доводиться доплачувати конкретному мені. І весь розрахунок будується на тому, що збитки – вони на всіх і потроху, а бонус – комусь конкретному й великий.
А тому будь-яке зло починається з привласнення колективного блага. Зі знищення спільного капіталу. З приватизації того, що належить усім.
Якість держави саме й визначається тим, скільки в ній “спільних благ”. Чисті парки та безпечні вулиці. Конкурентне середовище в бізнесі та держзакупівлях. Ефективні адміністративні послуги.
Будь-який викинутий повз урну недопалок – вирахування зі спільної суми. А обиватель, який ставить гараж на дитячому майданчику, у цьому сенсі подібний до монополіста, який продає послугу втричі дорожче, знищуючи конкурентів за допомогою адмінресурсу.
До того ж викрадення спільного ще полюбляють пояснювати альтруїзмом. “Заради дітей”. “Заради сім’ї”. Формула самовиправдання завжди однакова – злодій приховує свою відповідальність за мотивами турботи про близьких.
Ентропія держави починається тієї миті, коли кількість тих, хто приватизує спільне благо, перевищує кількість тих, хто його створює. Саме це співвідношення і є частина того, що називають колективною етикою. Якщо перемагає логіка “дерибану” – країна котиться під укіс. Якщо перемагає етика інвестування – держава стає точкою росту.
За великим рахунком, саме в цьому й полягає один з чільних викликів сучасної України.
По один бік – ті, хто живуть як раніше. У парадигмі доїдання спільного. У логіці приватизації колективного. Вони не сприймають за щось своє ані країну, ані державу. За своє вони визнають тільки й винятково власні сім’ї. І готові інвестувати тільки в них, відбираючи в усіх інших.
Усі вони обкрадають тих, хто опинився по інший бік. Хто сплачує податки. Хто намагається жити за правилами. І хто прагне змінювати ці правила, якщо вони прописані на користь першого табору.
Ці другі можуть служити в армії чи викладати у школах. Можуть створювати робочі місця або писати код. Вони можуть працювати на держслужбі чи бути митцями. Але їх вирізняє те, що їхній світ не закінчується на порозі персональних квартир. У їхньому світі існує щось спільне – те, що не належить їм особисто – і вони готові в це вкладати. Навіть якщо хтось інший не полишає спроб це привласнити.
Ми переможемо тоді, коли других буде більше. І програємо, якщо погодимося виправдовувати підлість інтересами родини. Власної родини.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Forwarded from Шрайк Ньюс
🇵🇱 Прем'єр Польщі Дональд Туск готовий застосувати правоохоронців та прикордонників для остаточного розблокування кордону
Вчора Туск закликав всіх, хто блокує кордон, негайно його розблокувати, незважаючи на причини блокування. В іншому випадку уряд буде вимушений ухвалити рішення для захисту польського кордону і функціонування прикордонних переходів.
Туск закликав всіх без винятку громадян не робити нічого, що може хоч якось нашкодити Україні: "Ми не можемо жодним чином завдати шкоди Україні в ситуації, коли вирішується доля війни".
Далі Туск висловив сподівання, що до нього прислухаються і прямі заходи примусу щодо протестувальників не знадобляться: "Я не думаю, що хтось порядний у Польщі хоче сьогодні послабити Україну, тому поки я розраховую на розсудливість і відмову від такої форми протесту".
Загострення риторики Туска стає наслідком кількох сприятливих та випрацьованих для нас чинників:
▶️ 1. Уряд України й Польщі веде тривалі прямі переговори для пошуку компромісу, що посилює міждержавне розуміння взаємних проблем, мотивів, ризиків.
▶️ 2. Польський уряд залишився "один в полі". Українська дипломатія, врахувавши помилки минулого, прийняла адекватне рішення не форсувати взаємну агресію з Польщею, а поступово зміщувати транзит на південь через Молдову та Румунію. Паралельно розпочалось будівництво нових переходів та додаткової логістики з Угорщиною та Словаччиною. Тобто, над Польщею нависла більш глобальна проблема — системна переорієнтація українського транзиту.
▶️ 3. Окрім того, що Польща може безповоротно втратити відчутний відсоток заробітку з транзиту Варшава зазнавала іміджевих втрат на європейській арені.
▶️ 4. Колективний тиск. Уряд Туска підтискала Єврокомісія та стриманий тиск з боку України. Тому не випадково цю заяву Туск виголошував після саміту ЄС, що є свідченням бажання відновлювати імідж польського уряду на європейській арені.
▶️ 5. Місцеві вибори виявились вдалі для уряду Туска, що дозволило перезавантажити вже повну вертикаль влади від місцевих рад до Сейму. Це посилює стабільність хиткого уряду Туска та дозволяє йому бути більш рішучим та менш залежним від інформаційного впливу фермерів.
➡️ Тобто, набір причин, які самі по собі не мали шансу вирішити проблему, станом на зараз об'єднується в єдину систему, що тисне на уряд Туска та змушує його щось вирішувати. Це так само як з "американською допомогою" —ми були в позиції, що жодна окрема дія не могла зрушити питання з мертвої точки, але ланцюжок дій (не завжди публічних) створили достатні (незручні для певних людей) умови, щоб питання почало рухатись.
Що ще раз доводить, що на проблему потрібно дивитись як "на виклик", з яким системно потрібно працювати й не впадати в надлишкові емоції. Кому стане легше, якщо демонструючи свої принципові емоції, ми не здобудемо результату? Навіть якщо він буде із солідним запізненням, але буде — це краще за нуль.
Resurgam
Вчора Туск закликав всіх, хто блокує кордон, негайно його розблокувати, незважаючи на причини блокування. В іншому випадку уряд буде вимушений ухвалити рішення для захисту польського кордону і функціонування прикордонних переходів.
Туск закликав всіх без винятку громадян не робити нічого, що може хоч якось нашкодити Україні: "Ми не можемо жодним чином завдати шкоди Україні в ситуації, коли вирішується доля війни".
Далі Туск висловив сподівання, що до нього прислухаються і прямі заходи примусу щодо протестувальників не знадобляться: "Я не думаю, що хтось порядний у Польщі хоче сьогодні послабити Україну, тому поки я розраховую на розсудливість і відмову від такої форми протесту".
Загострення риторики Туска стає наслідком кількох сприятливих та випрацьованих для нас чинників:
▶️ 1. Уряд України й Польщі веде тривалі прямі переговори для пошуку компромісу, що посилює міждержавне розуміння взаємних проблем, мотивів, ризиків.
▶️ 2. Польський уряд залишився "один в полі". Українська дипломатія, врахувавши помилки минулого, прийняла адекватне рішення не форсувати взаємну агресію з Польщею, а поступово зміщувати транзит на південь через Молдову та Румунію. Паралельно розпочалось будівництво нових переходів та додаткової логістики з Угорщиною та Словаччиною. Тобто, над Польщею нависла більш глобальна проблема — системна переорієнтація українського транзиту.
▶️ 3. Окрім того, що Польща може безповоротно втратити відчутний відсоток заробітку з транзиту Варшава зазнавала іміджевих втрат на європейській арені.
▶️ 4. Колективний тиск. Уряд Туска підтискала Єврокомісія та стриманий тиск з боку України. Тому не випадково цю заяву Туск виголошував після саміту ЄС, що є свідченням бажання відновлювати імідж польського уряду на європейській арені.
▶️ 5. Місцеві вибори виявились вдалі для уряду Туска, що дозволило перезавантажити вже повну вертикаль влади від місцевих рад до Сейму. Це посилює стабільність хиткого уряду Туска та дозволяє йому бути більш рішучим та менш залежним від інформаційного впливу фермерів.
➡️ Тобто, набір причин, які самі по собі не мали шансу вирішити проблему, станом на зараз об'єднується в єдину систему, що тисне на уряд Туска та змушує його щось вирішувати. Це так само як з "американською допомогою" —ми були в позиції, що жодна окрема дія не могла зрушити питання з мертвої точки, але ланцюжок дій (не завжди публічних) створили достатні (незручні для певних людей) умови, щоб питання почало рухатись.
Що ще раз доводить, що на проблему потрібно дивитись як "на виклик", з яким системно потрібно працювати й не впадати в надлишкові емоції. Кому стане легше, якщо демонструючи свої принципові емоції, ми не здобудемо результату? Навіть якщо він буде із солідним запізненням, але буде — це краще за нуль.
Resurgam
Цієї суботи буду в Ужгороді. У відрядженні на один день. Бригада відпустила зробити публічну лекцію про те, як наша війна змінює країну та світ
Я так розумію, що хтось з хейтерів вирішив цим скористатись. І розмістив мій номер зі згадкою міста та дати в оголошенні на сайті, де геї шукають секс-послуги. Якісь чуваки тепер пишуть і телефонують весь день. Я так розумію, все для того, щоб після лекції зробити якесь потужне викриття про мене.
Кароч. Лекція буде
Ужгород, Ференца Ракоці 2
Субота (27 квітня), 16.00
Мамкіним заговорщикам передаю привіт. Сподіваюсь, вас рано чи пізно зустріне ТЦК і ми ще побачимось
Я так розумію, що хтось з хейтерів вирішив цим скористатись. І розмістив мій номер зі згадкою міста та дати в оголошенні на сайті, де геї шукають секс-послуги. Якісь чуваки тепер пишуть і телефонують весь день. Я так розумію, все для того, щоб після лекції зробити якесь потужне викриття про мене.
Кароч. Лекція буде
Ужгород, Ференца Ракоці 2
Субота (27 квітня), 16.00
Мамкіним заговорщикам передаю привіт. Сподіваюсь, вас рано чи пізно зустріне ТЦК і ми ще побачимось
Це мій макбук
На ньому я написав «Дикий Захід Східної Європи». На ньому було написано всі тексти останніх п'яти років. Він досі в чудовому стані і тепер може стати вашим.
Війна це завжди дорого. Список потреб постійно зростає. Ремонт, колеса, зв'язок самі себе не сплатять. Тому я хочу свій ноут розіграти.
Правила дуже прості. Надсилаєте 200 гривень за посиланням. Якщо відправите 400 чи 600 гривень – система вважатиме це за дві, чи, відповідно, за три ставки. А значить ваші шанси стати переможцем – подвояться чи потрояться.
Якщо ви відправляєте не з Монобанку – у коментарі до платежу пишіть своє ім'я. Переможця Монобанк обирає самостійно, мені залишиться лише надіслати ноутбук. Якщо потрібно буде, можу його навіть підписати. Тут вже як вирішить його новий власник.
А гроші підуть на війну. Ну що, домовились?
UPD. Дякую усім. Це було надихаюче
Система вже визначила переможця. Ним стає Віра Н. Буду чекати від неї повідомлення в лічку
На ньому я написав «Дикий Захід Східної Європи». На ньому було написано всі тексти останніх п'яти років. Він досі в чудовому стані і тепер може стати вашим.
Війна це завжди дорого. Список потреб постійно зростає. Ремонт, колеса, зв'язок самі себе не сплатять. Тому я хочу свій ноут розіграти.
Правила дуже прості. Надсилаєте 200 гривень за посиланням. Якщо відправите 400 чи 600 гривень – система вважатиме це за дві, чи, відповідно, за три ставки. А значить ваші шанси стати переможцем – подвояться чи потрояться.
Якщо ви відправляєте не з Монобанку – у коментарі до платежу пишіть своє ім'я. Переможця Монобанк обирає самостійно, мені залишиться лише надіслати ноутбук. Якщо потрібно буде, можу його навіть підписати. Тут вже як вирішить його новий власник.
А гроші підуть на війну. Ну що, домовились?
UPD. Дякую усім. Це було надихаюче
Система вже визначила переможця. Ним стає Віра Н. Буду чекати від неї повідомлення в лічку
Forwarded from Шрайк
Каждый раз, когда читаю, что Путин дал приказ взять Донбасс до *какая-то рандомная дата*, я смотрю на карту и, скажем так, удивляюсь.
Обвел на карте:
🟦 синим - границу Донецкой области под нашим контролем,
🟥 красным - границу Донецкой области под контролем РФ,
⬛️ толстым черным - линию фронта,
◼️ тонким черным разграничил оккупированные территории на три части: оккупированное в 2014-15; оккупированное с февраля 2022 по сентябрь 2023; оккупированное с октября 2023 по начало мая 2024.
🔴 Для наглядности зарисовал оккупированное после октября 2023 красным.
То есть за 7 месяцев российского наступления оккупированы вот те четыре кусочка возле Кременной, Бахмута, Авдеевки и Марьинки.
О каких точных датах захвата всей оставшейся Донецкой области можно говорить, если при гипотетическом сохранении нынешних темпов даже год фиг угадаешь?
В общем, всерьез к таким «приказам» относиться сложно.
Обвел на карте:
🟦 синим - границу Донецкой области под нашим контролем,
🟥 красным - границу Донецкой области под контролем РФ,
⬛️ толстым черным - линию фронта,
◼️ тонким черным разграничил оккупированные территории на три части: оккупированное в 2014-15; оккупированное с февраля 2022 по сентябрь 2023; оккупированное с октября 2023 по начало мая 2024.
🔴 Для наглядности зарисовал оккупированное после октября 2023 красным.
То есть за 7 месяцев российского наступления оккупированы вот те четыре кусочка возле Кременной, Бахмута, Авдеевки и Марьинки.
О каких точных датах захвата всей оставшейся Донецкой области можно говорить, если при гипотетическом сохранении нынешних темпов даже год фиг угадаешь?
В общем, всерьез к таким «приказам» относиться сложно.
У Лондоні є Imperial War Museum. Перший поверх – Перша світова. Другий – Друга. Відтак – холодна війна, сучасний світ, а останній поверх присвячено героям британської корони.
Експозиція щодо Першої світової цілком вписується в звичну для нас музейну традицію. Детальна хронологія. Стенди, присвячені найбільшим битвам. Опис різних родів військ. Виставка найхитромудріших способів убивати собі подібних.
Зброя. Танки. Кораблі. Літаки. Битви. Статистика. Все, що ми звикли бачити й у вітчизняних музеях. Логіка великих чисел і глобальних процесів. З тією тільки різницею, що все це – інтерактивно й цікаво.
І коли сходиш на другий поверх – очікуєш на те саме. Тим більше, що саме Британія може про обидві світові війни з однаковим правом говорити: “Ми перемогли”. Країна не розвалювалася на частини – як Австро-Угорщина. Не пірнала в революційний вир – як Російська імперія чи кайзерівська Німеччина. Не була окупована – як більшість континентальних країн Європи.
Британія не пропускала населення острова крізь м’ясорубку концтаборів. Не божеволіла в ультраправій чи ультралівій риториці. Воювала й тоді, коли була в меншості, й тоді, коли у меншості опинився супротивник. Лондон має повне право на лінійну оповідь про Другу світову. В якій буде все те саме, що й на першому поверсі експозиції. Держава. Дипломатія. Військово-промисловий комплекс.
Та вони вчинили зовсім інакше.
Їхня експозиція чільної війни ХХ-го сторіччя починається з моделі звичайного будинку. В якому мешкала пересічна британська родина Алпресів. Голова сім’ї Вільям (робітник залізничного депо), його дружина-домогосподарка Еліс та десятеро їхніх дітей. Двоє синів пройшли фронт: один у авіації, інший у піхоті – від Дюнкерка до Нормандії. Хтось із дочок служив у пожежній охороні. Хтось гасив німецькі “запальнички”. Хтось жив тихо-мирно і працював на фабриці.
Поруч інтерактивна модель. Віртуальна екскурсія кімнатами їхнього будинку. За кілька метрів – типове бомбосховище, що їх мешканці Лондона споруджували у дворах за затвердженими лекалами. Туди можна зайти та послухати звуки авіанальоту – добре знайомі кожному лондонцю, який пережив війну.
У цій залі маршрут пролягає крізь реконструйовані кімнати їхньої оселі. На кухні – продуктовий набір та протигази. У спальні – одяг та постільна білизна. У коридорах – плакати тієї доби, що закликають економити продукти та електроенергію.
Історія Другої світової подана через історію одної-єдиної британської сім’ї. По-суті, екскурсанти мають можливість прожити всі шість років поразок та перемог так, як і ця звичайна родина з лондонського передмістя. І знаєте, це вражає.
Адже ми й досі сперечаємося, як говорити про Другу світову в контексті України. Українці носили шеврони різних армій. Встигали протягом життя неодноразово змінити громадянство. Воювали пліч-о-пліч та брат проти брата. Ті з них, хто переміг – могли й програти. Ті, хто програв, – могли й перемогти. На відміну від британців, у нас немає і не може бути лінійного погляду на події тих років. Просто тому, що війна перемолола території країни. Разом із мешканцями цих територій.
Доля “маленької людини” – може, це й міг би бути універсальний спільний знаменник. Який би втихомирив різноголосся числівників. Перемоги у всіх були різні й не завжди належали тим, хто їх здобував. А ось випробування були у всіх приблизно однакові.
Хтозна, може, колись ми побачимо український меморіал Другої світової, в якому під одним дахом будуть зібрані історії мешканців різних територій. І з’ясується, що доля донецького інженера, херсонського селянина, кримськотатарського агронома, львівського священика та ужгородського містянина мають набагато більше спільного, ніж ми звикли вважати.
Монументальний пафос зручний для імперій. У ньому розчиняються біографії. Глобальне витісняє приватне. Та варто лише придивитися до деталей – і з’явиться шанс збагнути пережите.
Те, що нас усіх споріднює.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Експозиція щодо Першої світової цілком вписується в звичну для нас музейну традицію. Детальна хронологія. Стенди, присвячені найбільшим битвам. Опис різних родів військ. Виставка найхитромудріших способів убивати собі подібних.
Зброя. Танки. Кораблі. Літаки. Битви. Статистика. Все, що ми звикли бачити й у вітчизняних музеях. Логіка великих чисел і глобальних процесів. З тією тільки різницею, що все це – інтерактивно й цікаво.
І коли сходиш на другий поверх – очікуєш на те саме. Тим більше, що саме Британія може про обидві світові війни з однаковим правом говорити: “Ми перемогли”. Країна не розвалювалася на частини – як Австро-Угорщина. Не пірнала в революційний вир – як Російська імперія чи кайзерівська Німеччина. Не була окупована – як більшість континентальних країн Європи.
Британія не пропускала населення острова крізь м’ясорубку концтаборів. Не божеволіла в ультраправій чи ультралівій риториці. Воювала й тоді, коли була в меншості, й тоді, коли у меншості опинився супротивник. Лондон має повне право на лінійну оповідь про Другу світову. В якій буде все те саме, що й на першому поверсі експозиції. Держава. Дипломатія. Військово-промисловий комплекс.
Та вони вчинили зовсім інакше.
Їхня експозиція чільної війни ХХ-го сторіччя починається з моделі звичайного будинку. В якому мешкала пересічна британська родина Алпресів. Голова сім’ї Вільям (робітник залізничного депо), його дружина-домогосподарка Еліс та десятеро їхніх дітей. Двоє синів пройшли фронт: один у авіації, інший у піхоті – від Дюнкерка до Нормандії. Хтось із дочок служив у пожежній охороні. Хтось гасив німецькі “запальнички”. Хтось жив тихо-мирно і працював на фабриці.
Поруч інтерактивна модель. Віртуальна екскурсія кімнатами їхнього будинку. За кілька метрів – типове бомбосховище, що їх мешканці Лондона споруджували у дворах за затвердженими лекалами. Туди можна зайти та послухати звуки авіанальоту – добре знайомі кожному лондонцю, який пережив війну.
У цій залі маршрут пролягає крізь реконструйовані кімнати їхньої оселі. На кухні – продуктовий набір та протигази. У спальні – одяг та постільна білизна. У коридорах – плакати тієї доби, що закликають економити продукти та електроенергію.
Історія Другої світової подана через історію одної-єдиної британської сім’ї. По-суті, екскурсанти мають можливість прожити всі шість років поразок та перемог так, як і ця звичайна родина з лондонського передмістя. І знаєте, це вражає.
Адже ми й досі сперечаємося, як говорити про Другу світову в контексті України. Українці носили шеврони різних армій. Встигали протягом життя неодноразово змінити громадянство. Воювали пліч-о-пліч та брат проти брата. Ті з них, хто переміг – могли й програти. Ті, хто програв, – могли й перемогти. На відміну від британців, у нас немає і не може бути лінійного погляду на події тих років. Просто тому, що війна перемолола території країни. Разом із мешканцями цих територій.
Доля “маленької людини” – може, це й міг би бути універсальний спільний знаменник. Який би втихомирив різноголосся числівників. Перемоги у всіх були різні й не завжди належали тим, хто їх здобував. А ось випробування були у всіх приблизно однакові.
Хтозна, може, колись ми побачимо український меморіал Другої світової, в якому під одним дахом будуть зібрані історії мешканців різних територій. І з’ясується, що доля донецького інженера, херсонського селянина, кримськотатарського агронома, львівського священика та ужгородського містянина мають набагато більше спільного, ніж ми звикли вважати.
Монументальний пафос зручний для імперій. У ньому розчиняються біографії. Глобальне витісняє приватне. Та варто лише придивитися до деталей – і з’явиться шанс збагнути пережите.
Те, що нас усіх споріднює.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
У 90-і роки “Клуб веселих і кмітливих” іменував себе “міжнародним” без щонайменшого перебільшення.
У сезонах сходилися команди з найрізноманітніших країн. За нагороди змагалися хлопці з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відбитком пострадянської ментальності. Коли “спільне” домінувало над відмінностями, а теми для жартів не потребували перекладу та знання контексту.
А втім, роль дзеркала належить цій програмі й дотепер. Тільки сьогодні в ньому відображається той пострадянський дрейф, який стався у нас перед очима. Географія клубу зменшилася, як шагренева шкіра, скоротившись у підсумку до кордонів самої Росії. Тепер це програма, в якій росіяни змагаються з росіянами. У цьому коктейлі іноді вигулькують зразково-показові іноземці, та від колишньої “міжнародності” не лишилося й сліду.
І така ж доля, схоже, чекає на дев’яте травня.
Кожна країна має свята суб’єктності народу. Щось таке, що дозволяє громадянам казати: “Ми досягли”. День взяття Бастилії – це історія про те, як французи вигнали короля. День незалежності США – про те, як американці здобули незалежність від англійців. Дев’яте травня в РФ точно так само претендує на статус національного свята – але є одне “але”.
Росія – це держава, що перемогла. Такий собі втілений етатизм – у межах якого немає нічого не лише “проти держави”, але й “поза державою”. Державна вертикаль – це альфа й омега всього. Будь-яка активність здобуває право на життя лише після узгодження. Будь-яка неузгоджена суб’єктність сприймається як загроза. Її або приборкують – або викорінюють.
З дев’ятим травня у Росії сталося саме це. Це вже не “день суб’єктності народу”, а “день суб’єктності держави”. Універсальне виправдання всієї історії її існування. Головний важок на морально-етичних терезах, який має переважувати все, що було до і все, що було після. Дев’ятому травня доручено виправдовувати репресії, депортації, заслання, розстріли та розправи. Воно призначене чільним “зате”. Будь-яка спроба розмови про нелюдськість радянського режиму впирається в цей доказ. Який має ставити крапку на будь-якій спробі рефлексії.
Дев’яте травня стало ресурсом легітимності – занадто цінним, щоб російська держава дозволила собі випустити його з рук. І немає нічого дивного, що протягом останніх десятиліть вона боролася з тими, хто намагався зруйнувати цю монополію.
Річ у тім, що в радянсько-російській традиції існувало два підходи до відзначення цієї дати.
Один – державний. Зі знаменами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогла держава, командування та полководці. Великі числа. Величні масштаби. Вертикаль і система.
Другий підхід був цілковитою протилежністю. Інтимно-особистісний, ґрунтований на персональному переживанні. В цій скарбничці – вся лейтенантська проза. Щоденникові записи. Людські історії, в яких не було місця Сталіну та Жукову, натомість знаходилося місце чиїмось бабусям та дідусям.
З цим другим підходом держава завжди боролася. Приборкувала і націоналізувала, як могла. Юрій Бондарьов пом’якшував фінал повісті “Батальйони просять вогню” – й натомість перетворювався на радянського літературного генерала. На кожен ліричний “Білоруський вокзал” кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Держава відчайдушно трималася за власну інтерпретацію дев’ятого травня й не дозволяла нікому зазіхати на головне виправдання власного існування.
До речі, така ж доля спіткала й акцію “Безсмертний полк”. Вона з’явилася 2012-го року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала томська опозиційна телекомпанія “ТВ-2”: замість транспарантів та гасел людям запропонували нести портрети своїх близьких. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії й забрала акцію під свою егіду.
Кремль заперечує приватне. Будь-яка велич можлива тільки у межах вертикалі. Якщо хочеш відчути силу – звертайся до держави. В обмін на лояльність вона дозволить тобі постояти під парасолькою своєї могутності.
І цей підхід прирікає Росію на самотність. Російський День Перемоги повторює долю КВК.
У сезонах сходилися команди з найрізноманітніших країн. За нагороди змагалися хлопці з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відбитком пострадянської ментальності. Коли “спільне” домінувало над відмінностями, а теми для жартів не потребували перекладу та знання контексту.
А втім, роль дзеркала належить цій програмі й дотепер. Тільки сьогодні в ньому відображається той пострадянський дрейф, який стався у нас перед очима. Географія клубу зменшилася, як шагренева шкіра, скоротившись у підсумку до кордонів самої Росії. Тепер це програма, в якій росіяни змагаються з росіянами. У цьому коктейлі іноді вигулькують зразково-показові іноземці, та від колишньої “міжнародності” не лишилося й сліду.
І така ж доля, схоже, чекає на дев’яте травня.
Кожна країна має свята суб’єктності народу. Щось таке, що дозволяє громадянам казати: “Ми досягли”. День взяття Бастилії – це історія про те, як французи вигнали короля. День незалежності США – про те, як американці здобули незалежність від англійців. Дев’яте травня в РФ точно так само претендує на статус національного свята – але є одне “але”.
Росія – це держава, що перемогла. Такий собі втілений етатизм – у межах якого немає нічого не лише “проти держави”, але й “поза державою”. Державна вертикаль – це альфа й омега всього. Будь-яка активність здобуває право на життя лише після узгодження. Будь-яка неузгоджена суб’єктність сприймається як загроза. Її або приборкують – або викорінюють.
З дев’ятим травня у Росії сталося саме це. Це вже не “день суб’єктності народу”, а “день суб’єктності держави”. Універсальне виправдання всієї історії її існування. Головний важок на морально-етичних терезах, який має переважувати все, що було до і все, що було після. Дев’ятому травня доручено виправдовувати репресії, депортації, заслання, розстріли та розправи. Воно призначене чільним “зате”. Будь-яка спроба розмови про нелюдськість радянського режиму впирається в цей доказ. Який має ставити крапку на будь-якій спробі рефлексії.
Дев’яте травня стало ресурсом легітимності – занадто цінним, щоб російська держава дозволила собі випустити його з рук. І немає нічого дивного, що протягом останніх десятиліть вона боролася з тими, хто намагався зруйнувати цю монополію.
Річ у тім, що в радянсько-російській традиції існувало два підходи до відзначення цієї дати.
Один – державний. Зі знаменами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогла держава, командування та полководці. Великі числа. Величні масштаби. Вертикаль і система.
Другий підхід був цілковитою протилежністю. Інтимно-особистісний, ґрунтований на персональному переживанні. В цій скарбничці – вся лейтенантська проза. Щоденникові записи. Людські історії, в яких не було місця Сталіну та Жукову, натомість знаходилося місце чиїмось бабусям та дідусям.
З цим другим підходом держава завжди боролася. Приборкувала і націоналізувала, як могла. Юрій Бондарьов пом’якшував фінал повісті “Батальйони просять вогню” – й натомість перетворювався на радянського літературного генерала. На кожен ліричний “Білоруський вокзал” кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Держава відчайдушно трималася за власну інтерпретацію дев’ятого травня й не дозволяла нікому зазіхати на головне виправдання власного існування.
До речі, така ж доля спіткала й акцію “Безсмертний полк”. Вона з’явилася 2012-го року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала томська опозиційна телекомпанія “ТВ-2”: замість транспарантів та гасел людям запропонували нести портрети своїх близьких. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії й забрала акцію під свою егіду.
Кремль заперечує приватне. Будь-яка велич можлива тільки у межах вертикалі. Якщо хочеш відчути силу – звертайся до держави. В обмін на лояльність вона дозволить тобі постояти під парасолькою своєї могутності.
І цей підхід прирікає Росію на самотність. Російський День Перемоги повторює долю КВК.
Дедалі менше “міжнародного”. Дедалі більше ізоляції. Що не дивно.
Адже Москва перетворює дев’яте травня на тест політичної лояльності. Присягни на вірність – і тоді ми розкажемо тобі про твій внесок у перемогу над Німеччиною. Власноручно впишемо до переліку переможців.
Тому з кожним роком дедалі більше російських сусідів починають шукати свою власну мову для опису цієї події. Як і власну інтерпретацію подій Другої світової. Все тому, що Кремль продає свою концепцію в рамках комплексної пропозиції. В якій йдеться не так про минуле, як про теперішнє та майбутнє. В якій “один народ”, “можемо повторити” та “фортеця в облозі”. В якій монополія на перемогу закріплена за Москвою. В якій нові мешканці Кремля проголошуються прямими спадкоємцями колишніх – і отримують право говорити від імені переможців.
Протягом кількох десятиліть поспіль Москва перетворювала свій концепт “Великої Вітчизняної” на цивільну релігію. В рамках якої є свій єдино-можливий обряд, свій сонм апостолів та праведників, свій пантеон демонів і грішників. Будь-який відступ від нього сприймається за єресь і піддається анафемі.
До того ж, західний обряд відзначення перемоги в Другій світовій сприймається в Росії як такий собі “католицизм”. Межі двох віросповідань чітко окреслені, й будь-яке порушення конвенції трактується як зазіхання.
А ось обновленство сусідів Москва сприймає як віровідступництво. Як таке собі “уніатство”, коли обряд може й східний, але самоусвідомлення – західне. А те, що колись було “нашим”, а потім стало “чужим”, сприймається завжди болісніше, ніж те, що від початку “нашим” ніколи не було. Тому на адресу Києва з Москви так часто лунають слова, які на адресу Парижа чи Лондона ніколи не будуть мовлені.
Та якщо Москві й варто комусь дякувати за те, що на її щорічний обряд причастя приходить дедалі менше вірян – то тільки собі.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Адже Москва перетворює дев’яте травня на тест політичної лояльності. Присягни на вірність – і тоді ми розкажемо тобі про твій внесок у перемогу над Німеччиною. Власноручно впишемо до переліку переможців.
Тому з кожним роком дедалі більше російських сусідів починають шукати свою власну мову для опису цієї події. Як і власну інтерпретацію подій Другої світової. Все тому, що Кремль продає свою концепцію в рамках комплексної пропозиції. В якій йдеться не так про минуле, як про теперішнє та майбутнє. В якій “один народ”, “можемо повторити” та “фортеця в облозі”. В якій монополія на перемогу закріплена за Москвою. В якій нові мешканці Кремля проголошуються прямими спадкоємцями колишніх – і отримують право говорити від імені переможців.
Протягом кількох десятиліть поспіль Москва перетворювала свій концепт “Великої Вітчизняної” на цивільну релігію. В рамках якої є свій єдино-можливий обряд, свій сонм апостолів та праведників, свій пантеон демонів і грішників. Будь-який відступ від нього сприймається за єресь і піддається анафемі.
До того ж, західний обряд відзначення перемоги в Другій світовій сприймається в Росії як такий собі “католицизм”. Межі двох віросповідань чітко окреслені, й будь-яке порушення конвенції трактується як зазіхання.
А ось обновленство сусідів Москва сприймає як віровідступництво. Як таке собі “уніатство”, коли обряд може й східний, але самоусвідомлення – західне. А те, що колись було “нашим”, а потім стало “чужим”, сприймається завжди болісніше, ніж те, що від початку “нашим” ніколи не було. Тому на адресу Києва з Москви так часто лунають слова, які на адресу Парижа чи Лондона ніколи не будуть мовлені.
Та якщо Москві й варто комусь дякувати за те, що на її щорічний обряд причастя приходить дедалі менше вірян – то тільки собі.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Коли Росія вторглася в Крим, кримські татари знову стали мішенню для Москви. Тому що вся їхня історія заперечує чільні “духовні скрєпи” Кремля. Наприклад, історію “Великої Вітчизняної війни”.
Від дев’ятого до вісімнадцятого травня – лише дев’ять днів. Першу дату в анексованому Криму відзначають гучно та пафосно. З парадами, феєрверками та державним розмахом. Другу дату воліють згадувати хіба що мимохідь. Тому що це день депортації кримських татар.
За дев’ять днів по тому, як Червона армія звільнила півострів від вермахту, корінний народ Криму відправили до Центральної Азії. І не дозволяли повернутися додому протягом пів століття. Радянський Союз не тільки викреслив кримських татар з власної повоєнної історії. Він ще й прирік їх на роль ізгоїв – навіть після поразки у “холодній війні”.
Тому що після 1991-го року Крим перетворився на заповідник пострадянської ностальгії. Для регіону, де більшість становили переселенці, це було закономірно. Радянська етика та естетика тут збереглись у своїй первісній чистоті. Люди виходили на мітинги з прапорами спочилих імперій і портретами мертвих диктаторів. Переконували себе в правоті їхніх рішень та вчинків. Мешкали у просторі переписаної топоніміки й відретушованої історії. Переконували усіх, що їм належить монополія на Крим. І захищали себе від думок про те, що “ковбаски по-сімферопольськи” – це лише перейменований люля-кебаб, а “Бєлогорск” – переназваний Карасубазар.
Радянська міфологія була для них дуже зручна. Тому що дозволяла викреслити корінний народ Криму з історії півострова. Дозволяла оголосити його зрадником, щоби згодом забрати право на власний дім. Кримських татар навіть відлучили від радянського “релігійного причастя”, що з року в рік відбувалося на дев’яте травня.
Коли в кримських містах покладали квіти до Вічного вогню, ніхто не казав, що слід пам’ятати не тільки про подвиги російських солдатів, але ще й про Андрєя Власова та РОА, про 15-ий козачий кавалерійський корпус СС і 29-у гренадерську дивізію. Про російських колабораціоністів взагалі не згадували і статей про їхню участь у війні не писали. Але якщо кримські татари хотіли отримати доступ до святкування дев’ятого травня – від них вимагали щонайменше прилюдного каяття.
Бо в Радянському Союзі було заведено проголошувати всі народи – народами-переможцями, поміж яких траплялися окремі колабораціоністи. Й лише щодо кримських татар цього підходу не дотримувалися. Вони були проголошені народом-колабораціоністом, серед якого були й окремі герої.
Як обов’язковий рефрен звучала теза про те, що “відсоток зрадників” серед кримських татар перевищував аналогічний показник в інших народів. Проте всі, хто порівнюють чисельність росіян та кримських татар, що воювали по різні боки лінії фронту, забувають одну просту річ: колабораціонізм можливий лише на окупованій території. У Томську чи Владивостоці не могло бути ані поліцаїв, ані добровольчих оборонних батальйонів – німці туди не дісталися, а тому місцеве населення не опинилося перед таким вибором. Тому охочі вираховувати “коефіцієнт зрадництва” мали б брати за основу чисельність населення, що проживало на територіях, окупованих вермахтом. А це вже дасть зовсім інші пропорції.
Та будь-яка спроба дискусії на цю тему наражалася на звинувачення в єресі. Що й не дивно. Тому що депортація руйнувала наріжну “духовну скрєпу” радянської імперії – міф про Велику Вітчизняну війну.
В межах цього міфу всі події від 1941-го до 1945-го подавалися як боротьба абсолютного Добра з абсолютним Злом. А якщо депортація – це злочин, то виходить, що 1944-го “добро” скоїло злодіяння. І або воно не було аж таким “добром”, або скоєне ним не було “злочином”. Другий варіант був для радянської людини комфортніший, звичніший.
Бо тоді не треба ні перед ким вибачатися. Не треба підважувати догматичну в своїй простоті логіку подій. Не доведеться рефлексувати на тему мудрості командування й партійного керівництва. Не вислизне з-під ніг те тверде підґрунтя, з якого звикли роззиратися на минуле, сьогодення та майбутнє.
Від дев’ятого до вісімнадцятого травня – лише дев’ять днів. Першу дату в анексованому Криму відзначають гучно та пафосно. З парадами, феєрверками та державним розмахом. Другу дату воліють згадувати хіба що мимохідь. Тому що це день депортації кримських татар.
За дев’ять днів по тому, як Червона армія звільнила півострів від вермахту, корінний народ Криму відправили до Центральної Азії. І не дозволяли повернутися додому протягом пів століття. Радянський Союз не тільки викреслив кримських татар з власної повоєнної історії. Він ще й прирік їх на роль ізгоїв – навіть після поразки у “холодній війні”.
Тому що після 1991-го року Крим перетворився на заповідник пострадянської ностальгії. Для регіону, де більшість становили переселенці, це було закономірно. Радянська етика та естетика тут збереглись у своїй первісній чистоті. Люди виходили на мітинги з прапорами спочилих імперій і портретами мертвих диктаторів. Переконували себе в правоті їхніх рішень та вчинків. Мешкали у просторі переписаної топоніміки й відретушованої історії. Переконували усіх, що їм належить монополія на Крим. І захищали себе від думок про те, що “ковбаски по-сімферопольськи” – це лише перейменований люля-кебаб, а “Бєлогорск” – переназваний Карасубазар.
Радянська міфологія була для них дуже зручна. Тому що дозволяла викреслити корінний народ Криму з історії півострова. Дозволяла оголосити його зрадником, щоби згодом забрати право на власний дім. Кримських татар навіть відлучили від радянського “релігійного причастя”, що з року в рік відбувалося на дев’яте травня.
Коли в кримських містах покладали квіти до Вічного вогню, ніхто не казав, що слід пам’ятати не тільки про подвиги російських солдатів, але ще й про Андрєя Власова та РОА, про 15-ий козачий кавалерійський корпус СС і 29-у гренадерську дивізію. Про російських колабораціоністів взагалі не згадували і статей про їхню участь у війні не писали. Але якщо кримські татари хотіли отримати доступ до святкування дев’ятого травня – від них вимагали щонайменше прилюдного каяття.
Бо в Радянському Союзі було заведено проголошувати всі народи – народами-переможцями, поміж яких траплялися окремі колабораціоністи. Й лише щодо кримських татар цього підходу не дотримувалися. Вони були проголошені народом-колабораціоністом, серед якого були й окремі герої.
Як обов’язковий рефрен звучала теза про те, що “відсоток зрадників” серед кримських татар перевищував аналогічний показник в інших народів. Проте всі, хто порівнюють чисельність росіян та кримських татар, що воювали по різні боки лінії фронту, забувають одну просту річ: колабораціонізм можливий лише на окупованій території. У Томську чи Владивостоці не могло бути ані поліцаїв, ані добровольчих оборонних батальйонів – німці туди не дісталися, а тому місцеве населення не опинилося перед таким вибором. Тому охочі вираховувати “коефіцієнт зрадництва” мали б брати за основу чисельність населення, що проживало на територіях, окупованих вермахтом. А це вже дасть зовсім інші пропорції.
Та будь-яка спроба дискусії на цю тему наражалася на звинувачення в єресі. Що й не дивно. Тому що депортація руйнувала наріжну “духовну скрєпу” радянської імперії – міф про Велику Вітчизняну війну.
В межах цього міфу всі події від 1941-го до 1945-го подавалися як боротьба абсолютного Добра з абсолютним Злом. А якщо депортація – це злочин, то виходить, що 1944-го “добро” скоїло злодіяння. І або воно не було аж таким “добром”, або скоєне ним не було “злочином”. Другий варіант був для радянської людини комфортніший, звичніший.
Бо тоді не треба ні перед ким вибачатися. Не треба підважувати догматичну в своїй простоті логіку подій. Не доведеться рефлексувати на тему мудрості командування й партійного керівництва. Не вислизне з-під ніг те тверде підґрунтя, з якого звикли роззиратися на минуле, сьогодення та майбутнє.
Вони були в меншості – ті п’ятнадцять відсотків, проти яких було так зручно дружити. Той таки корінний народ, про який у Києві ритуально згадували ближче до виборів, щоби потім одразу ж забути. А тому Крим лишався електоральною цариною прорадянських партій. Врешті-решт це закінчилося анексією півострова.
Після якої кримських татар знову вивели за дужки. Тому що Росія після 2014-го занурилася у простір лютої прорадянщини. Оголосила війну всьому світові за право переграти 1991-ий рік. І в рамках цієї війни радянська етика та естетика замайоріла на знаменах у масштабах всієї Російської Федерації.
А кримські татари завжди були найбільш нерадянськими у майже повсюдно прорадянському Криму. Вони й не могли інакше: неможливо перейняти етику та естетику держави, яка вигнала твій народ з батьківщини і не дозволяла повернутися понад сорок років. І тепер Росія називає кримських татар бунтівниками. Потенційними порушниками терцілісності. Головними заколотниками в регіоні, що його вкрала Москва.
Протягом довоєнних двадцяти трьох років кримські татари вибудували на півострові щільну структуру горизонтальної взаємодії, яка страхувала їх від свавілля традиційної вертикалі. Й не випадково, що саме ця система меджлісів насамперед опинилася під ударом російської силової системи: Кремль не терпить конкуренції. У підсумку кримськотатарський меджліс заборонили як “екстремістську організацію”.
Але штука в тім, що проблеми кримськотатарського народу – це питання не тільки політичної логіки. Це питання загальнонаціональної етики. Ті, хто звик згадувати кримських татар через кому з національними діаспорами, що мешкають в Україні, просто демонструють своє невігластво. Кожна діаспора має свою материнську державу за межами країни проживання. Кримські татари не мають батьківщини поза Кримом. Півостровом, що належить Україні, але анексований Росією.
Зміна прапорів у Криму була оголошенням цієї війни. Ми не можемо забувати про це. Як і про тих, хто всі ці роки вимушений жити по той бік окопів.
Тому що це не тільки етика. Це ще й логіка.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Після якої кримських татар знову вивели за дужки. Тому що Росія після 2014-го занурилася у простір лютої прорадянщини. Оголосила війну всьому світові за право переграти 1991-ий рік. І в рамках цієї війни радянська етика та естетика замайоріла на знаменах у масштабах всієї Російської Федерації.
А кримські татари завжди були найбільш нерадянськими у майже повсюдно прорадянському Криму. Вони й не могли інакше: неможливо перейняти етику та естетику держави, яка вигнала твій народ з батьківщини і не дозволяла повернутися понад сорок років. І тепер Росія називає кримських татар бунтівниками. Потенційними порушниками терцілісності. Головними заколотниками в регіоні, що його вкрала Москва.
Протягом довоєнних двадцяти трьох років кримські татари вибудували на півострові щільну структуру горизонтальної взаємодії, яка страхувала їх від свавілля традиційної вертикалі. Й не випадково, що саме ця система меджлісів насамперед опинилася під ударом російської силової системи: Кремль не терпить конкуренції. У підсумку кримськотатарський меджліс заборонили як “екстремістську організацію”.
Але штука в тім, що проблеми кримськотатарського народу – це питання не тільки політичної логіки. Це питання загальнонаціональної етики. Ті, хто звик згадувати кримських татар через кому з національними діаспорами, що мешкають в Україні, просто демонструють своє невігластво. Кожна діаспора має свою материнську державу за межами країни проживання. Кримські татари не мають батьківщини поза Кримом. Півостровом, що належить Україні, але анексований Росією.
Зміна прапорів у Криму була оголошенням цієї війни. Ми не можемо забувати про це. Як і про тих, хто всі ці роки вимушений жити по той бік окопів.
Тому що це не тільки етика. Це ще й логіка.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Forwarded from Шрайк
Давайте зафиксирую текущую ситуацию.
✔️На 2024 год у нас закрыт вопрос по поставкам оружия. США, ЕС и отдельные европейские страны выделили достаточные бюджеты.
✔️В 2025 Европа продолжит наращивать военную помощь (одна Германия грозится выделить 15 млрд евро).
Помощь США зависит от результатов выборов президента и Конгресса. Здесь - рулетка, пока гадать не будем.
Но есть вариант страховки на случай плохого исхода - 50 млрд долларов, выделенные за счет доходов от замороженных российских активов.
То есть двухлетний плач полезных идиотов, что "запад нас сливает", с большой вероятностью не оправдается и в 2025.
✔️Это означает, что сейчас все в руках украинской власти и общества.
Насколько грамотно будет действовать военное руководство, насколько правильно будут налажены процессы, сколько моральных сил осталось у воюющих, сколько резервов патриотизма - в тылу.
✔️Российские силы не безграничны. Аналитики сходятся, что в 2025 мы увидим заметное уменьшение количества российского "железа" на фронте. Склады все больше пустеют, а производство новой техники и близко не покрывает потери.
С поставками на фронт российского "мяса" пока неясно. Сейчас все решают безумными выплатами при заключении контракта. Но рано или поздно желающие получить миллион и умереть закончатся, как закончился поток идеологически заряженных, и тогда придется снова решать кнутом. Здесь воздержусь от прогнозов, будем наблюдать.
✔️Но в любом случае главный вызов на ближайшие полтора года - в нас самих.
✔️На 2024 год у нас закрыт вопрос по поставкам оружия. США, ЕС и отдельные европейские страны выделили достаточные бюджеты.
✔️В 2025 Европа продолжит наращивать военную помощь (одна Германия грозится выделить 15 млрд евро).
Помощь США зависит от результатов выборов президента и Конгресса. Здесь - рулетка, пока гадать не будем.
Но есть вариант страховки на случай плохого исхода - 50 млрд долларов, выделенные за счет доходов от замороженных российских активов.
То есть двухлетний плач полезных идиотов, что "запад нас сливает", с большой вероятностью не оправдается и в 2025.
✔️Это означает, что сейчас все в руках украинской власти и общества.
Насколько грамотно будет действовать военное руководство, насколько правильно будут налажены процессы, сколько моральных сил осталось у воюющих, сколько резервов патриотизма - в тылу.
✔️Российские силы не безграничны. Аналитики сходятся, что в 2025 мы увидим заметное уменьшение количества российского "железа" на фронте. Склады все больше пустеют, а производство новой техники и близко не покрывает потери.
С поставками на фронт российского "мяса" пока неясно. Сейчас все решают безумными выплатами при заключении контракта. Но рано или поздно желающие получить миллион и умереть закончатся, как закончился поток идеологически заряженных, и тогда придется снова решать кнутом. Здесь воздержусь от прогнозов, будем наблюдать.
✔️Но в любом случае главный вызов на ближайшие полтора года - в нас самих.
Я не народжений для війни.
Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО.
Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну.
25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп'ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов'язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку.
А ще я не дивлюся телевізор.
Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести.
Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим відчуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни.
Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації.
Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: "армія – територія героїв, які здійснюють подвиги". Другий: "я не схожий на них, а значить, це не для мене". Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток.
Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар'єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація.
Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв'язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують "кропиву" на планшеті.
Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою.
У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця.
Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча.
Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО.
Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну.
25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп'ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов'язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку.
А ще я не дивлюся телевізор.
Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести.
Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим відчуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни.
Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації.
Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: "армія – територія героїв, які здійснюють подвиги". Другий: "я не схожий на них, а значить, це не для мене". Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток.
Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар'єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація.
Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв'язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують "кропиву" на планшеті.
Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою.
У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця.
Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча.