Але що для мене найбільша проблема, то це звичайно те, що великі медіа/блогери/канальчики оминають тему зовнішності.

Медійники люди тієї ж культури що і ми з вами.

Всім очевидно, що модель нестандартна, не підпадає під наші очікування і те як ми уявляємо спікера.

Але всі чомусь масово бояться проговорити один простий факт.

Ця жінка чорна. Екзотичної зовнішності. Метис. Використовуйте будь-які слова.

Расизм чи мультикультуральність самі по собі ок. Не ок - оце от замовчування цілком масових і притаманних широкій публіці нормальних відчуттів.

Бо говорити про завелике декольте чиновниці в нас всі з задоволенням готові. Але сказати слово «чорношкірий», то це більше для кухонь і внутрянки.

Говоріть чесно: тьотя чорношкіра і нам це ок/не ок.

Але разом з страшним жахливим расистським постом напишу антирасистський, аби вже всі образилися.

Коротше кажучи, очевидно що наша держава вестернізується шаленими темпами. Найпростіше як можна показати шановним партнерам нашу «європейськість» - перейняти панівну ідеологію. Тим більше в головах пострадянських чиновників, з їх поклонінням перед великим заходом ліволіберальні ідеї - це «панська» ідеологія.

Крім того, вибудовуючи звʼязки з державними і приватними установами ЄС, Україна перейматиме і ідейну компоненту - корпоративну етику.

Водночас Західні держави посилюють фінансування України, а значить, більше коштів буде йти на ліволіберальні ГО-шкі.

У свою чергу держава, лівішаючи, потребуватиме більше фахівців з різних інклюзій і рівностей, активно запрошуючи їх на управлінські посади.

Ну і насамкінець, західна культура активно індоктринуватиме самих українців.

Консервативні сили наразі нічого цьому протиставити не можуть.

Чи варто цього аж так боятися і як на це реагувати?

Реагувати варто як на неминучість. Кінець-кінцем в основі ліволіберальної ідеології стоять цілком притомні тези, повʼязані з перевагами суспільства рівності та інклюзії.

Воно все дещо вихолостилося, за рахунок того, що з дискурсу зникла критика капіталізму, і основна увага змістилася на меншини.

Вирішення проблем меншин, у свою чергу, теж важливе. Проблема, власне, в тому, що західні країни самі стали заручниками дисбалансу, в якому консервативна думка майже виключена з публічного поля.

В Україні цього ще не сталося. Тому нам необхідно готувати ідейну і інструментальну базу вирішення проблем, які постулюють ліві.

Насправді, майбутнє не в відсутності радника по расовому різноманіттю в Міноборони. Просто радник по різноманіттю в міноборони має бути правим і пропонувати відповідні рішення.

Стосовно, властиво, мігрантів, то в Україні незабаром виросте 3-4 покоління людей, які водночас є «небілим».

Враховуючи низьку народжуваність, на брудні роботи все більше запрошуватимуть мігрантів.

І їх проблеми доведеться вирішувати. Неймовірне благо у вигляді білих мігрантів (як в Польщі), нам не світить.

А це означає, наприклад, питання будівництва мечетей і готовність вчити українських дітей з цим жити.

Зміна уявлень про «білизну» українців стане неминучою, як тільки чорношкірий дядько скаже, що він тут живе з діда-прадіда, в армії служив, а в Руанді не бував - у нього просто немає іншої Батьківщини.

А ще очікуйте, що як тільки ви спробуєте ввести «консервативну» повістку, замість повістки «емансипаційної», ці товаріщі замість того, аби будувати сімʼю з американської реклами 50-х, понадівають паранджі і замкнуться в уммі. Бо їх консерватизм виглядає саме так.

Вот-вот. І альтернатива, або на державному рівні сказати всім знімати хустки і вдягати міні, або приймати ці спільноти як є - в паранджі.

Да, і всі хто розказує, що «такого не буде» - у вас вже сьогодні символи українського села - Раміль і Аміль Насіров.

#болото_новинне

По черговій даті. Знаю учасників і організаторів подій, переважна більшість чого не хотіла, так це жертв.

Загибель людей завжди є трагічною, а враховуючи той факт, що вона ніким не була запланована, то дивно читати якісь історії про шашлик.

Нас це все вчить, що внутрішні проблеми мають вирішувати спеціально навчені люди, аби уникнути подібних ексцесів. І їх злочинна пасивність - це одна з найбільших претензій до Яника.

#болото_новинне

Не знаю, чи був цей пункт в старій редакції, але в новій він є.

І це трохи лякає.

#болото_новинне

Цигани обурилися що військкомат краде їх дітей.

Подяки всім причетним запишемо пізніше трошки.

#болото_історії

Крім реально великого свята Великодня, до нас наближається трохи менш важлива дата День памʼяті і примирення/ака Перемога над нацизмом.

У зв'язку з цим крім біблійних фрагментів, спробував сформувати позицію по якимось ключовим моментам Другої світової.

Буду спамити вас цим можливо ще кілька разів. Але зараз скажу з того, з чим досі розбираюся.

В чому, власне, проблема постаті Георгія Жукова? Загальна відповідь - Жуков м'ясник. Але спробувавши дати конкретну відповідь чому м'ясник, я трохи зав'яз в нюансах.

Тож, всі історії про "баби нових нарожают" та ідею депортації українців - історичні міфи. Більшовистські погляди - так купа людей, які знаходяться в пантеоні українських героїв мали ті ж погляди. Власне, Жуков взагалі багато зробив для десталінізації. Подавлення угорської революції? Армія є армія, наказ є наказ.

Можливо проблема в специфічному стилі командування? Так, але яким був стиль командування Жукова?

Історію про надвтрати залишимо для окремого посту. Скажемо для початку, що причиною там могли бути системні недоліки самої армії СРСР, які я розгляну пізніше, і які прив'язані до системних проблем командно-адміністративної вертикалі. А ще згадаємо, що в 1943 нем'ясні антинімецькі союзники втрачали в 10 разів більше убитими ніж німці в умовній висадці в Італії. Втрати союзників поменшали пізніше, але й і Жуков в 1944 почав воювати менше людозатратно (операція Багратіон, Ясько-Кишинівська операція).

Тож, одна з небагатьох книжок, яка добре розповідає про полководський стиль Жукова - це пересипані коментарями мемуари генерала Бєлова. Бєлов - один з найкращих радянських генералів, що визнає його візаві по боям 1942 року начштабу німецької сухопутки Гальдер.

В книжці описані бої доби Ржевсько-В'яземської операції 1942 року, коли группа Бєлова (кавалерійський корпус і придані підрозділи) за наказом Жукова прорвався в німецький тил і 5 місяців вів там бої, за наказом - вийшовши з оточення. Розповідь Бєлова відштовхується від директив, які він отримує він Георгія Жукова, командира Західного фронту, їх оцінки, недоліків, виправданості. Жуков дає наказ, Бєлов описує, як намагається його виконати, оцінює доцільність наказу і результати. Також, час від часу з'являються фрагменти з щоденників Гальдера, де той теж реагує на те, що відбувається і фактичні дані.

Коротше - безцінне джерело, яке доповнює інші відомі нам факти. Яким постає стиль командування Жукова в цій книжці?

1. Жуков лізе в найдрібніші справи, вважаючи, що краще знає як саме має бути виконаний його наказ. Якщо Бєлов, оціюючи ситуацію з "землі", бачить певний спосіб виконання поставленої задачі, то Жуков вважає, що йому зі штабу краще видно і ясно що і як робити.

Спроби командувати одразу всіма і лізти в мікроменджмент призводять до порушення військової вертикалі. В книжці партизанський ватажок на позивний "Жабо" користується цим. До Жабо приходить наказ від генерала N. Він дзвонить в ставку і доповідає "Я зараз у зоні Бєлова, можете підпорядкувати мене йому". Жуков робить це. Тоді Жабо отримує наказ від Бєлова. Але повідомляє нагору, що поряд вже генерал N, і він має підпорядковуватися йому, а не Бєлову. При чому в генералів Жуков нічого не питає. Іоводиться обом генералам ловити Жабо по всій зоні відповідальності і окремо просити командування якось стабілізувати хитрого ватажка.

2. Жуков не довіряє власним підлеглим. Його направленці приходять до комкорів і комполків з маузером, як до дезертирів чи "отказників". І це до Бєлова - одного з тих, хто провів свій корпус через 1941 успішно б'ючись проти ворога і уникаючи оточень.

3. Жуков цілком логічно вважає, що потрібно «грати» від ініціативи і наступу, проте наступ у нього надто часто тримається двох китах "натиск" і "вольове зусилля". Дуже симптоматично, що Бєлов, власне, на початку книжки згадує проблемність досвіду Громадянської, яка і була взірцем для багатьох у військовому керівництві СРСР. Жуков надто мало враховує потенційні можливості великої маси німецьких військ.

Так, наприклад, група Бєлова потрапляє в оточення, після того, як німці швидко заповнюють прорвані бойові порядки, і так само важко їй даються все нові і нові вимоги Жукова - наступати, просочуватися між порядками і т.д. Складається відчуття, що маршал вважає, що навколо досі Громадянська, в якій нещасні десятки тисяч людей ганяються одне за одним на тачанках.

Жуков - це ж той самий автор убивчих десантів в оточеному Ленінграді та інших планів "вперед-впередщини".

4. Жуков нормально ставиться до ідеї боїв в оточенні і розпорошення зусиль, що взагалі невластиво, наприклад, німецьким воєначальникам. Це не є саме по собі проблемою, але, здається, Жуков взагалі погано розуміє наскільки потужнішим може бути удар цілого кулаку військ. Його спосіб битися з ворогом - це стратегія тисячі порізів. Але, тисяча порізів - це дуже не завжди тисяча ран, а дуже часто - тисяча прогавлених можливостей.

Як це все пояснює Жуков? Як він змінився з того важкого 1942? Дуже хочу хоча б трохи пролити для себе світло на це питання. Але масштаб подій такий, що навряд чи вийде.