«Falcon» полює на окупантів під Вовчанськом

Днями військовослужбовці Держприкордонслужби в складі Сил оборони України на Харківщині виконували бойові завдання з протидії російсько-окупаційним військам.

Розвідувально-ударні групи БпЛА підрозділу Falcon бригади «Гарт» завдали ударів по ворожих позиціях на Вовчанському напрямку.

Вогневим ураженням знешкоджено десятьох окупантів та знищено антену зв’язку противника.

Оперативно-тактичне угруповання «Харків»🇺🇦

​​Іван, позивний «Потеряшка», родом із села Мурафа Богодухівського району.

До війни він встиг пожити по-справжньому українським життям: працював у «Харківгазі», паралельно займався фермерством — обробляв 26 гектарів землі. Мав «бронь», міг залишитись у тилу, але з першим вибухом усе стало на свої місця.

«Я був злий, що вони сюди полізли, — каже Іван. — Це ж моя земля, моя родина. Я мав піти і провчити ворога». Того ж дня сів на попутки й поїхав у Харків.

Військкомати були зачинені, не знав, куди йти. Написав повідомлення міському голові Ігорю Терехову, і вже за деякий час отримав контакти — так потрапив у підрозділ ТрО.

Перші реальні бої були на Донеччині. «Наш взводний був досвідченим, любив підпустити ворога ближче, а потім класти їх одним заходом. А ми з хлопцями — ще зелені — стріляли в усе, що рухається».

У Бахмуті, як не дивно, Івану було спокійно. «Було багато укриттів, не те що на полі», — згадує він. Там стався випадок, який запам’ятався на все життя. Йшли підвалами багатоповерхівки, розмовляли російською, лише один із них, «Мадьяр», говорив українською. Із темряви вийшов морський піхотинець і сказав: «Подякуйте тому хлопцеві, що ви досі живі.» Мова спасає життя.

Саме в Бахмуті Іван і отримав позивний «Потеряшка». «Вийшли з другом покурити, а коли повернулись — наших вже й слід простив. Потім рація почала волати: “Потеряшка, ти де?” Так і приклеїлось».

У Кліщіївці потрапив під удар ПТУР. Ішов першим у групі — ракета розірвалася поруч. Товариші відбулись легкими пораненнями, а Івану вирвало шматок ноги, живіт пробило навиліт. Вийшов самостійно — 1,5 кілометра на адреналіні. На стабпункті бойовий медик почав різати одяг, а Іван, замість стогону, кричав: «Що ти робиш, я тільки її купив! Я сам зніму!» Потім знайшов майстра, який зшив ту пошматовану форму, і досі її носить.

На відновлення пішов майже рік. Але повернувся — до свого підрозділу, до своїх хлопців. Бо війна для нього — це вже не подія, це частина життя. Вже встиг створити родину, має дитину. І як каже сам Іван: «Як би не закінчилась ця війна — ми вже перемогли. Ми зупинили орду й зберегли Державу!».

113 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ
Тримаємо стрій.
Слава Україні!

Оперативно-тактичне угруповання «Харків»🇺🇦

Проєкт поштової марки номіналом 30 шагів. Українська Держава, 1918. Художник – N(?) Сальников.
Із матеріалів Експедиції заготовок державних паперів, що діяла при Міністерстві фінансів України впродовж 1917–1921 років.
Фото ескізу зберігається в Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (Київ).

​​На плечі нового знайомого з 151 окремої механізованої бригади – шеврон на якому поєдналися два прапори: український та азербайджанський. Аділь, механік-водій одного із батальйонів 151 ОМБр, народився та виріс неподалік від Баку. Проте, жартуючи в бесіді, сам себе з посмішкою називає «чорним запорожцем».

«Я із 1988 року живу в Запоріжжі. То хто я? Так, часто кажуть, що Батьківщина там, де народили тебе батьки. Але вже більшу частину свого життя я живу в Україні, тут народилася і живе моя донька. Батьківщина моєї дитини – моя Батьківщина!», - каже Аділь.

Саме тому наш співрозмовник зараз у війську – змінив кран, на якому працював раніше, на БТР. «Чоловіків, які намагаються триматись осторонь цієї війни, не розумію», - каже Аділь. І додає: «Особисто я тут в першу чергу, щоб захищати наших дітей від зазіхань цих… цих… негідників, скажу м’яко та цензурно». Каже, що своє ставлення до тих, хто силком набивається у «старші брати», склав вже давно: «Я ж добре пам’ятаю ще, наприклад, події у Баку в січні 1990 року. Це тоді, коли за наказом Горбачова були вбиті тисячі азербайджанців».

«В Запоріжжі живе моя донька. З лютого цього року – ще й онука, я став дідусем. Хтось боронить їх під Запоріжжям, я і собі – бороню дітей тут. А всі разом ми захищаємо всіх наших дітей. Це — по-справжньому, по-чоловічому, так і має бути!», - щиро розмірковує Аділь.

Ми своєю чергою бажаємо йому здоров’я та здійснення найзаповітнішої на сьогодні мрії – нарешті познайомитися з онукою! Çox sağ olun, щиро дякуємо, Аділь!

Оперативно-тактичне угруповання «Харків»🇺🇦

​​Інформаційне повідомлення.
про обстановку в операційній зоні ОТУ “Харків” станом на 9.00 25.04.2025
Оперативна обстановка суттєвих змін не зазнала та залишається складною.
Минулої доби російські окупанти завдали 3 ракетних ударів, 2 авіаударів із застосуванням 5 КАБів, задіяли 119 дронів-камікадзе, також здійснили 744 обстріли позицій захисників України.
Сили оборони продовжують нищити живу силу, озброєння і військову техніку російських окупантів. Так, за минулу добу ворог втратив 58 осіб, з них 21 – безповоротними.
Також на нашому напрямку загарбники втратили знищеними та пошкодженими 97 одиниць озброєння та військової техніки, з них:
3 артилерійські системи;
23 автомобілі;
15 одиниць спецтехніки;
56 БпЛА.
Знищено:
102 укриття для особового складу;
6 місць зберігання боєприпасів.
Сили оборони України контролюють ситуацію та продовжують виконувати завдання з відсічі та стримування збройної агресії російської федерації.
Разом до перемоги!
Слава Україні!

​​Так виглядали козаки, які брали Крим весною 1918 році. Це фото з Мелітополя. Під час славного походу Болбочана. Цей доброволець воював тоді в складі Запорозького корпусу під командуванням генерала Натієва. А конкретно в складі 1-го кінного полку імені Костя Гордієнка. Тобто був серед тих, хто рейдуючими кінними групами - за підтримки кримських татар - пройшли Кримські гори та вийшли на околиці Севастополя.

Це хорунжий Дмитро Купчак. Досі ми не знали більше нічого про цього старшину (офіцера) із світлини в «Літописі Червоної Калини» за 1936 рік. Але Крим повертав Україні не лише Болбачан, це робили конкретні люди про яких маємо знати більше. Шукати і знаходити інформацію про кожного, кого можливо ідентифікувати.

Гордієнківець цей був галичанином, справжнім соборником, що мріяв про Велику Україну. Син Кирила та Анни, народився 4 жовтня 1896 року в Солотвині Богородчансього повіту, що тепер у Івано-Франківській області. Там таки і виріс та сформувався. Як згодом сам відзначав: «вчився з дня народження».

У 1915-1917 роках Дмитро воював в складі царської армії у 1-му Таманському генерала Безкровного полку Кубанського козачого війська. Мабуть, коли московські війська окупували Галичину, козацька українська стихія так потягнула його, що пішов добровольцем не в УСС, а до братів українців-кубанців.

Під час української революції звісно ж долучився до національного війська. У кінноту Запорозького корпусу. Наступні два роки воював вже з галичанами, але в складі Армії УНР. «В Гарматній бригаді корпусу Січових Стрільців, хорунжим». Під командуванням Євгена Коновальця та Романа Дашкевича. У 1919 році потрапив в полон до поляків у Станиславові, тобто в сучасному Івано-Франківську.

Утримувався окупантами в Бригідках у Львові, опісля в концтаборі суворого режиму Домб’є біля Кракова, відтак у таборі інтернованих в Ланцуті. У жовтні 1919 року з полону втік, до Чехословаччини. У 1922 році закінчив вчительську семінарію в таборі інтернованих українських вояків у Йозефові (Юзефові).

У подальшому здобував вишу освіту «на чехах». У 1935-1937 роках Дмитро Купчак публікувався в львівському часописі «Наш прапор». Став вчителем німецької мови у рідному Соловині, відтак директором місцевої школи.

У Солотвині, виростав ще один Дмитро Купчак, але Романович. Був на три роки молодшим. Сприяв УПА, син Юрій - господарчий станичної ОУН. Військовим трибуналом військ МДБ Станіславської області 14 серпня 1947 засуджений на 10 років позбавлення волі із конфіскацією майна.

Був і третій Дмитро Купчак із Солотвина. Олексійович, який народився у 1885 році. Служив в українській поліції за часів ЗУНР. Воював в складі Армії УНР, а у 1920-1926 роках також мешкав в Чехословацькій республіці. Поляки вважали, що був членом ОУН, допомагав переправляти хлопців до Карпатської України.
@Юрій Юзич

Він пробув півроку в окупації, зміг вийти і одразу ж пішов до військомату – слідом за своїми трьома рідними братами. Боєць на позивний Пастор пройшов Кремінну і Кліщіївку, обороняв Харківщину під Куп’янськом. Став офіцером, та не проміняв бліндаж на тепле місце. Подробиці про побратима з 5 Слобожанської бригади «Скіф» дізнавались журналісти національного телеканалу «Інтер».

Наші колеги з бригади «Спартан» діляться досвідом💪🏻

Чим займається психолог у бойовій бригаді?

Що найбільше любить у своїй роботі?

Які поради може дати бійцям, щоб ті зберігали стійкість?

Роман Благой, відповів на 10 запитань про завдання та місію професії військового психолога🧠