Життя страшне своєю невпинністю, нестримним поривом, що не схиляється перед найбільшим стражданням людини, показуючи спину її найгострішому болеві. Людина може досхочу борсатись у його тернах — воно пройде мимо з своїми глашатаями, що за страх і за совість кричать світові, що без тернів не буває троянд. Воно — той всесвітній нахаба, що на прохання обібраного жебрака відповідає штовханом, лящами, ціпком і суне далі, попвлюючи цигарку, навть не повернувши до жертви свій золочений монокль.
👍1
— Ти запрацювався, Стефочко.
— Я й сам бачу, що зарвався з роботою.
— Найкращий спочинок — це жіноче товариство, або по-нашому вечорниці. Мене недавно водили, і я тебе поведу — тільки треба пів пляшки чогось і чогось їстівного. Ходити не дуже далеко, як на наші ноги, всього до критого ринку. Там є хата не хата, хлів не хлів, казна-що, словом, зате дівчат пʼятеро…
Місто
— Я й сам бачу, що зарвався з роботою.
— Найкращий спочинок — це жіноче товариство, або по-нашому вечорниці. Мене недавно водили, і я тебе поведу — тільки треба пів пляшки чогось і чогось їстівного. Ходити не дуже далеко, як на наші ноги, всього до критого ринку. Там є хата не хата, хлів не хлів, казна-що, словом, зате дівчат пʼятеро…
Місто
👍1
Він узяв її руку, він цілував ту руку, почуваючи тиху млявість її тіла й любосний дрож, що лоскотав пушинками її шкіри йому уста. Невимовна згода і разом з тим непричетність до неї, дозвіл, немов даний тільки з доброти в немисленому ваганні, безоглядна готовність і, попри неї, мовби змушений опір у кожному кроці, в кожному лінивому, тягучому русі — вся досконала гра, так добре йому відома, знову ятрила його, знову збурювала, розвʼязуючи в ньому шалені, розхристані сили.
Так було щоразу вже два роки. Так сталося воно й уперше, коли ця жінка, ним чи й помічена добре у випадкових хатніх зустрічах, несподівано прийшла і своєю мовчанкою, потаємними, змовницькими поглядами і витонченим непротивленням злу за півгодини примусила себе взяти.
Повість без назви, В. Підмогильний
Так було щоразу вже два роки. Так сталося воно й уперше, коли ця жінка, ним чи й помічена добре у випадкових хатніх зустрічах, несподівано прийшла і своєю мовчанкою, потаємними, змовницькими поглядами і витонченим непротивленням злу за півгодини примусила себе взяти.
Повість без назви, В. Підмогильний
❤4
Освітарня
Він узяв її руку, він цілував ту руку, почуваючи тиху млявість її тіла й любосний дрож, що лоскотав пушинками її шкіри йому уста. Невимовна згода і разом з тим непричетність до неї, дозвіл, немов даний тільки з доброти в немисленому ваганні, безоглядна готовність…
За все своє життя він ніколи не шукав жінок, але й не уникав їх ніколи, коли випадала нагода зручно, без зовнішніх і внутрішніх ускладнень з ними зійтися. Від цих взаємин він, звичайно, не зазнавав глибшого переживання, але взагалі почував до своїх
партнерок легку прихильність, що не ставала ні прикрістю, ні жалем після розлуки,
також випадкової, як і саме поєднання. Обмірковуючи побіжно цей бік свого життя,
Городовський доходив висновку, що за нашої доби міжстатеві стосунки передусім
відсунулись на задній план, тому зробилися простіші, наблизились до свого первісного виду, втративши на гостроті, але вигравши на зручності.
партнерок легку прихильність, що не ставала ні прикрістю, ні жалем після розлуки,
також випадкової, як і саме поєднання. Обмірковуючи побіжно цей бік свого життя,
Городовський доходив висновку, що за нашої доби міжстатеві стосунки передусім
відсунулись на задній план, тому зробилися простіші, наблизились до свого первісного виду, втративши на гостроті, але вигравши на зручності.
🤔3🌚2
Бачу, друга частина подобається менше)?
Anonymous Poll
17%
Менше
0%
Зовсі не подобається
83%
Маю іншу думку
Людина біжить над прірвою.jpg
137.7 KB
Перечитую зараз “Людина біжить над прірвою” Багряного. На початку роману описується “неперевершений своєю трагедійністю й комічністю” марш розбитої їталійської колони на Захід. Як багато з цього можна прикласти до сьогоднішніх реалій, а незмінне лиш одне: невмирущість і величність нашого народу, битого безмежним горем.
❤🔥1
Освітарня
Людина біжить над прірвою.jpg
Про італійців:
“Нарід, народжений бути митцем, приневолениий бути воїном, — ні, не воїном (то колись були воїни!), а автоматичним убивцею, до чого він не надається, і от тепер він повзе рачки…”
“Вражала така колосальна й трагічна диспропорція між прекрасним, легендарним, романтичним імʼям — “італійці”, “Італія” — і цим неромантичним, коростявим виглядом натовпу напівтрупів, нещасних, забрьоханих по самі вуха, отак здеформованих людей. Обморожені, ранені, охоплені пропасницею, завошивлені, брудні, зарослі, як троглодити, виснажені голодом, криво шкутильгаючі, байдужі до всього і вся, вони сунулись щільно збитою, безкраєю отарою, теліпаючи свої куці й смішні рушниці або й просто тягнучи їх по грязюці, як паліччя, та підпираючись ними.”
“Нарід, народжений бути митцем, приневолениий бути воїном, — ні, не воїном (то колись були воїни!), а автоматичним убивцею, до чого він не надається, і от тепер він повзе рачки…”
“Вражала така колосальна й трагічна диспропорція між прекрасним, легендарним, романтичним імʼям — “італійці”, “Італія” — і цим неромантичним, коростявим виглядом натовпу напівтрупів, нещасних, забрьоханих по самі вуха, отак здеформованих людей. Обморожені, ранені, охоплені пропасницею, завошивлені, брудні, зарослі, як троглодити, виснажені голодом, криво шкутильгаючі, байдужі до всього і вся, вони сунулись щільно збитою, безкраєю отарою, теліпаючи свої куці й смішні рушниці або й просто тягнучи їх по грязюці, як паліччя, та підпираючись ними.”
🤯1
Освітарня
Про італійців: “Нарід, народжений бути митцем, приневолениий бути воїном, — ні, не воїном (то колись були воїни!), а автоматичним убивцею, до чого він не надається, і от тепер він повзе рачки…” “Вражала така колосальна й трагічна диспропорція між прекрасним…
Для багатьох іноземців, певен, такими “італійцями” були росіяни до 24 лютого… Хоч, звісно, до митців-італійців руським було як до неба.
Зараз же, вони “забрьохані й завошивлені” човгають собі у своє болото.
Зараз же, вони “забрьохані й завошивлені” човгають собі у своє болото.
💯2👍1
https://telegra.ph/Peredtecha-Vіdrodzhennyu-Abo-shcho-vіdbuvalosya-u-pershі-20-rokіv-HH-st-08-05
#довгочит
Оце так утяв😝 Коротко про культурні й літературні чинники, що передували Розстріляному відродженню.
Що скажете про статтю? Чи цікаво?👇
#довгочит
Оце так утяв😝 Коротко про культурні й літературні чинники, що передували Розстріляному відродженню.
Що скажете про статтю? Чи цікаво?👇
Telegraph
Передтеча Відродженню. Або що відбувалося у перші 20 років ХХ ст.?
У наш час багато голосу садять, а ще більше — тратять чорнила, говорячи й пишучи про десятиріччя в нашій історії між 1920-м і 1930-м роком минулого століття, що побачило неабияк вибух і концентрацію культурних сил в Україні, і то не тільки в літературі, а…
🔥1
Канів
Покірний наймит я, давно прикутий
Бажанням їсти щось до рахівниць;
Давно душа моя схилилась ниць,
Міста, під вашим подихом отрути.
Так через віщо ж досі не забути
Мені світанків в полі й косовиць;
Так через віщо ж солоденький Гриць
І досі ще мені хвилює груди?
Вже цукроварні, фабрики і гути
Встилають димом золото пшениць...
І вже в минулім можна все збагнути,
І вже нема в майбутнім таємниць!
Тут Євген Плужник описує нікого як себе: містянина, що ненавидить місто, яке дихає “подихом отрути”; селянина, що вже не вернеться в любиме село.
“Солоденький Гриць” — народна пісня, що її часто подибуємо у Шевченкових віршах.
Загалом, то ця поема описує злам України тої епохи (20-30-ті ХХ ст.), коли “країна з прадідів селянка” перетворювалась у промислову машину. Це все побачимо далі. Тут же показано, як на цьому тлі себе має людина, як вона переживає цю зміну. Людина в даному разі, це і сам поет.
“Нема в майбутнім таємниць” — життя стає механізоване й автоматичне, без таємниць. А, отже, втрачає свій шарм, свою романтику. На щось схоже (неможливість мріяти) скаржилась Надійка з “Невеличкої драми” В. Підмогильного.
Покірний наймит я, давно прикутий
Бажанням їсти щось до рахівниць;
Давно душа моя схилилась ниць,
Міста, під вашим подихом отрути.
Так через віщо ж досі не забути
Мені світанків в полі й косовиць;
Так через віщо ж солоденький Гриць
І досі ще мені хвилює груди?
Вже цукроварні, фабрики і гути
Встилають димом золото пшениць...
І вже в минулім можна все збагнути,
І вже нема в майбутнім таємниць!
Тут Євген Плужник описує нікого як себе: містянина, що ненавидить місто, яке дихає “подихом отрути”; селянина, що вже не вернеться в любиме село.
“Солоденький Гриць” — народна пісня, що її часто подибуємо у Шевченкових віршах.
Загалом, то ця поема описує злам України тої епохи (20-30-ті ХХ ст.), коли “країна з прадідів селянка” перетворювалась у промислову машину. Це все побачимо далі. Тут же показано, як на цьому тлі себе має людина, як вона переживає цю зміну. Людина в даному разі, це і сам поет.
“Нема в майбутнім таємниць” — життя стає механізоване й автоматичне, без таємниць. А, отже, втрачає свій шарм, свою романтику. На щось схоже (неможливість мріяти) скаржилась Надійка з “Невеличкої драми” В. Підмогильного.
І одягає машинова міць
І дні мої, й таку наївну бранку,
Мою країну, з прадідів селянку,
Співучу землю смутку і криниць...
Вже не впаду на сіно горілиць,
Щоб пити вітер, ніч і степ до ранку,
А потягну в кафе бліду панянку
Або досвідчених в коханні молодиць.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку,
Пірну в думки й серед нудних крамниць
Ходжу-блуджу всю ніч безперестанку.
Багато можна сказати, але дія з села переміщається в місто: кафе і бліда панянка, замість лугу чи вигону й румʼяної дівиці; досвідчені молодиці (заміжні жінки) замість першого кохання на сіні.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку — елегантна перифраза вуличних лапм.
Останні два рядки також про самого Плужника, про людину, що не знаходить себе у місті, що не почуває себе там вдома. Але й у село вже не може повернутися. Відбувся якийсь великий злам: і туди гаряче, і сюди боляче…
І дні мої, й таку наївну бранку,
Мою країну, з прадідів селянку,
Співучу землю смутку і криниць...
Вже не впаду на сіно горілиць,
Щоб пити вітер, ніч і степ до ранку,
А потягну в кафе бліду панянку
Або досвідчених в коханні молодиць.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку,
Пірну в думки й серед нудних крамниць
Ходжу-блуджу всю ніч безперестанку.
Багато можна сказати, але дія з села переміщається в місто: кафе і бліда панянка, замість лугу чи вигону й румʼяної дівиці; досвідчені молодиці (заміжні жінки) замість першого кохання на сіні.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку — елегантна перифраза вуличних лапм.
Останні два рядки також про самого Плужника, про людину, що не знаходить себе у місті, що не почуває себе там вдома. Але й у село вже не може повернутися. Відбувся якийсь великий злам: і туди гаряче, і сюди боляче…
[…]
І йшли, і йдуть безмежні міліони
Селян колишніх, давніх, як і я.
Й рука, скажи, наважиться чия
Твою зламати волю і закони?
О місто-велетню, що виростив бетони
Там, де колись пишалися поля,
І тільки вітер молодий гуляв
І тіні хмар на ярину нагонив.
А ще раніш кочівників загони
В шовковій тирсі ранками спиняв
Дніпро, що тут сріблясті перепони
Для них в степу широкім розілляв!
Та непоборне життя диктує свої правила, і нема на те ради… Воно жене у місто, де рух, де поступ, де заводи…
Опис того, чим колись було місто — місцем волі і природи: “пишалися поля” — а зараз “вже приборкана земля”, “і тільки вітер гуляв”, “Дніпро, що розілляв”, бо скоро цей Дніпро візьмуть у шори і загнуздають його вільний плив.
І йшли, і йдуть безмежні міліони
Селян колишніх, давніх, як і я.
Й рука, скажи, наважиться чия
Твою зламати волю і закони?
О місто-велетню, що виростив бетони
Там, де колись пишалися поля,
І тільки вітер молодий гуляв
І тіні хмар на ярину нагонив.
А ще раніш кочівників загони
В шовковій тирсі ранками спиняв
Дніпро, що тут сріблясті перепони
Для них в степу широкім розілляв!
Та непоборне життя диктує свої правила, і нема на те ради… Воно жене у місто, де рух, де поступ, де заводи…
Опис того, чим колись було місто — місцем волі і природи: “пишалися поля” — а зараз “вже приборкана земля”, “і тільки вітер гуляв”, “Дніпро, що розілляв”, бо скоро цей Дніпро візьмуть у шори і загнуздають його вільний плив.
❤🔥2