Нове відео на ютубі📹

Дивимось, лайкаємо, коментуємо)

https://youtu.be/jedQoY1ngdI?si=v1uIo8OFUk4h_amj

#Сповідь_стукача
Віктор Андрійович, професор, якого забурвувало КДБ. Це 1965 рік. Дзюба щойно пише свій Інтернаціоналізм чи русифікація. Думки Віктора до читання памфлету й під час.

«Доти я досить спокійно ставився до національного питання. А якщо сказати по правді, то й зовсім байдуже. Ну яке це має значення, якою мовою ти послуговуєшся? Ми ж простуємо до повного злиття націй, створення історичної спільності — радянського народу. Де будуть стерті всі національні ознаки, а мовою спілкування буде російська — як найбагатша, найбільш розвинена мова. […] Це обʼєктивний історичний процес, який не зупинити ніякими потугами, і галасувати про якусь там русифікацію наївно та смішно.»

Продовження далі👇

#Сповідь_стукача
Продовження👇

«Я сам, хоча й навчався колись в українській школі і за національністю українець, давно користуюся лише російською, тим більше що в нашому інституті не лунає жодне українське слово, хіба що серед студентів-селюків, та й то першокурсників, і лише по гуртожитках. Красномовна деталь: зайдеш до них, привітаєшся, щойно ж розмовляли поміж собою по-українському, моментально заговорять російською. А дівчата спалахнуть так, наче я застукав їх на чомусь негарному.
[…]
А дочку ми віддали до престижної англо-російської школи, де українською мовою й не пахне. Навіть мої родичі, які зрідка навідуються з села, і ті намагаються розмовляти по-російському. Що то за мова — не почуєш і в цирку!
Тож я з великою часткою скепсису почав читати рукопис Дзюби. І мушу зізнатися, що скепсис мій розвіявся з перших же сторінок.»

#Сповідь_стукача
— То як тобі Дзюба?
— Знаєте, я й досі ходю як у тумані. — Він так сказав: «ходю». — Все думаю, думаю: чого ми такі нещасні?
— Хто нещасний?
— Ми… Україна, народ… За віщо нас так ненавидять, що хочуть знищити? Щоб од нас не лишилося й сліду?
— Побійся Бога, хто нас знищує?
— Знищують, — по-старечому похитав голою. — Ми вже не люди. Ми руськоязичний непотріб… Закриваються українські школи… А дитсадки?.. А наш інститут?.. Хоч одне рідне слово почуєте?.. На вулиці й то рота не смієш розтуляти: одразу ж — бандерівець…
— Тебе ж не обзивали?
— Обзивали, ще й як! Як що, так: «Говорите по-человечески!» Наша мова, виходить, уже й не людська… І що воно за народ такий страшний?
— Бачиш, Сашко, то все міщани. Не треба на них звертати увагу.
— Еге, не звертати! А ви московські газети читаєте? Русскіє виграли Отєчествєнную… Русскіє спаслі весь мір… Достіженіє русской наукі… Русского спорта… Культурт… Всьо русскоє!.. А де українці, білоруси, грузини? Всі давно уже русскіє… Та молитись треба на Дзюбу, що він одкрив нам очі!

— Чужинцю, тобі доведеться скоритися найсправедливішому в світі законові нашої країни, що його ще ніхто не смів порушити.
— Що це за закон?
— Згідно з цим законом кожному чужинцеві звʼязують руки і відводять до вʼязниці. Але утішся, чужинцю. Позаяк я заступився за тебе, тебе відведуть до елітарної вʼязниці для круглоголових.
— Але що ж я таке вчинив, що мені треба неодмінно вʼязати руки?
— Такий наш закон, чужинцю. Раджу не протестувати, бо інакше тобі вставлять кляпа до рота.
Ан. Дімаров

#антиутопія
— Тут кується майбутнє покоління трударів комунізму. Заходь і дивися!
І ми ступили до ясел. Це я одразу зрозумів по тому, що всі діти, всі до одного, сиділи на горщичках. А поміж ними походжали виховательки, не зводячи поглядів із секундомірів, що тиртмали в руках.
На підвищинні на золотому горщечку сидів один-єдиний малюк, і над ним теж застигла вихователька з секундомром.
— Він завоював почесне звання Павлика Морозова. Його попередній рекорд 10 хвилин і 10 секунд.
— Але для чого все це?
— Для того, щоб привчити змалечку миттєво заскакувати ц вискакувати з туалетів. Ви знаєте, скільки набігає туалето-годин протягом робочого дня?

#антиутопія
Учених теж зібрали докупи, як і письменників, художників, композиторів. Основна маса вчених трудилася над розробленням нових видів зброї. Від стрілецької до бактеріологічної, від наземної до космічної.
— Навіщо вам космічна зброя? У вас же немає космосу.
— Зате космос є у вас, — відповів злорадно юнак.
— Ну, добре. А для чого вам стільки зброї? З ким ви збираєтесь воювати?
— З усім вашим світом. Ми понесемо всеперемагаюче знамено комунізму в найвіддаленіші закутки земної кулі, де нас ждуть не діждуться уярмлені народи.

#інтернаціоналізм_чи_русифікація?

У здійсненні своєї плянової політики русифікації ра­дянські лідери користуються «таємними союзниками»; найвпливовіший серед них — численна російська меншість у не­російських республіках, або, як називає Дзюба, російське шовіністичне міщанство. Вони не визнають ще й досі, що їхні життєві інтереси тісно повʼязані з українським ґрунтом і долею України, але далі орієнтуються на Москву. Не менш важливий союзник Москви в її русифікаційній політиці — малороси: численні елементи українського населення, що воліють пристосуватися до вимог влади, аби вона їм лише за­безпечила соціяльно-економічні побутові потреби та задоволь­
нила етнографічні прагнення. «Малоросіянство» в найкращо­му вигляді це — безвільна, байдужа, пасивна маса; в найгіршому — активісти, що інколи перевищують своїх володарів-росіян у служінні великодержавницьким інтересам Москви і в плямуванні своїх патріотичних земляків як «буржуазних націоналістів».

https://youtu.be/FufOyfU9VrI?si=NvzIxljWAS0Cui9T

Привіт)
Новий подкаст про. “Марію” Уласа Самчука)

Гарного прослуховування)

https://youtube.com/shorts/tS0beSjbOIM?si=0jgaTZqP73R-ls7c

Чи робите цю помилку?🤔

До речі, у нас вийшло нове велике відео про слова з творів Квітки, позирайте на каналі)

Третій вже раз перечитаю Місто Підмогильного, і все ще цікаво, а в книжці малюю ще більше, як першого-другого разу..)

Що ближчав він до заповідного будинку (будинку критика — А. Б.), то більше прокидалось у ньому — не хвилювання, — неприємне почуття жінки, що мусить роздягатись перед лікарем. Він похапцем добирав слів, що мав сказати:

«Вибачте, я написав оповідання і прийшов до вас, щоб ви послухали його».
Ні, краще:
«Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашудцмку про оповідання, що я написав».

Чули ж цю помилку, правда?)
Дивіться більше на нашому ютубі👇
🔗 https://youtube.com/@osvitarnya?si=W-RWueTJFNjhe-Km

#спогади_про_неоклясиків

Зерову припав курс української літератури, і коли я почув першу його лекцію, то зрозумів, де ховається його великий талант. Він поривав за собою всю авдиторію: не тільки селян, але й нас, досвідчених «культурників». Памʼятаю, як після другої лекції, де він читав думу про трьох братів, я зворушено стискав йому руку, висловлюючи свій захват. Це був справжній чародій і маг, який змушував себе слухати. Мова його лилася, не спиняючись, образи квітли, часами вплітався в поважну доповідь жарт або анекдот.

#спогади_про_неоклясиків
Ще про Миколу Костьовича (Зерова) від Освальда Бургардта:

Часи, згаяні у Баришівці, були добрими часами. Люкроза (про цю назву згодом відео запишу) наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва. Коли якийсь студент добре склав свій вступний іспит до уніаерситету, то його звичайно запитував професор, чи не є він вихованцем баришівської школи.

Зеров викладав там, крім літератури й історії, свою улюблену латину для охочих її вивчати, хоча по всіх школах цей предмет, як непотрібний пролетаріятові, був скасований, викладання його було свого роду «контрреволюціним» актом.

*До речі, на фото Баришківська Успенська церква середини 18 ст., знищена більшовиками у сер. 30-х…

#спогади_про_неоклясиків
Одволікусь на мить до Драй-Хмари. Про нього детальніше поговоримо після Миколи Костьовича, зараз же лиш уривок про нього з Попелу імперій Юрія Клена:

Чотири останні листи Драй-Хмарині загинули. Вони були найжахливіші з усіх і малювали, як його життя поволі наближалося до кінця. Останній містив у собі такі рядки: "

Я не можу тобі писати... Якщо не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують... Ноги опухли...

"

У "Попелі імперій" Драй Хмарі присвячено цей уступ:

#спогади_про_неоклясиків

Десь за горами край землі -- Камчатка.
Ось Колима і приїск Ортукан.
О, тут блакитно квітне тільки згадка

про те, що є на світі рідний лан,
та згодом пориви приспить навіки
північний, вітром гойданий туман.

У натовпі, де майже всі каліки,
я мов когось знайомого уздрів,
що клав на тачку камені великі.

І я спитав: "Чи з дальніх ти країв?"
І він, на час важку урвавши працю,
здивований, на мене очі звів:

"У цьому стовпищі всіляких націй
плекаю в серці я простір Дніпра,
і степ, і млосні пахощі акацій...

О, хтось єдиним розчерком пера
все загасив. Скололи гострі глиці
мій мозок. Душу обросла кора.

Та памʼятаю гомін і грімниці,
якими гнало *відгульня-коня,
що вулицями рідної столиці

летів, пройнятий облаком вогня.
Якби побачити мені хоч верби
у звечорілому промінні дня,

з якою радістю я завтра вмер би!
Один лиш вечір запашний страшні
всі спогади з душі моєї стер би.

В минулому, немов у тумані,
спливають камʼяний мішок і ґрати.
Там вірші я, голодний на стіні

вугіллям чорним пробував писати.
Минула молодість, немов у сні,
і вже на *вороних мені не грати."

* алюзії на вірші Драй-Хмари, що ми прочитаємо завтра разом із продовженням уступу.

#спогади_про_неоклясиків

І я спитав: "За що марнуєш дні
ти в пеклі цім і терпиш біль агоній?"
"Лише за те, -- він відказав мені, --

що покохав слова я *повнодзвонні,
слова пʼянкі, які глухі віки
пролежали у глибині бездонній.

Я був один із *лебедів, які
належали до ґрона пʼятірного
нездоланих співців. О, дні гіркі!

Коли мені служить не хочуть ноги,
мене підвішують на мотузках,
і працювати мушу до знемоги.

Тепер я замкнений у клітку птах."
Для мене ті хвилини є найгірші,
коли, приборкуючи в серці жах,

я, як поет, строчити мушу. вірші,
які вславляють мудрого вождя,
що розгорнув народам обрій ширший,

що нас нагодував, узув, одяг,
що світить нам, неначе з неба сонце,
що нам найвищий, праведний суддя.

Мордва, мовляв, карели та естонці
йому хвалу співають по лісах...
І я, в маленьке дивлячись віконце,

спогадую Вкраїну в килимах
зелено-жовтих. Простором Сибіру
далекий, страдницький пройшовши шлях.

#Зеров

Убогий, дикий край! Весною бруд і холод,
Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочéних нив.
А там морози знов і небо в сивій ризі,
І от риплять вози, копита бʼють по кризі,
Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,
І бранців лавами вигонить за Дунай.

Навіть людина, яка не знає біографії Овідія і ніколи не заглядала в Tristia та Ex Ponto цього давнього римського поета-вигнанця, не може не визнати, що в наведених рядках Зерова розгортається дуже колоритна і жива картина.д

#Зеров
Cor anxium
(тривожне серце)

Коли душа спокоєм перейнята,
Не згадуй: усьому настане край!
Що кращий день нам упаде на пай,
То тяжка ніч і зліша нам розплата.

Втішаю серце… Але прикрих дум
Не сходить попіл — як прогнати тлум
Передчувань і всі страхи безсонні?..

19.06.31

Уривок з віршу під назвою Superstitio (забобон). Зеров протиставляє в ньому два начала: ясне і радісне («коли душа спокоєм перейнята»; «весною віє запашна кімната») і тривожне та темне («усьому настане край»; «то зліша нам розплата» тощо). Це останнє хтось міг би взяти за забобон (відси, гадаю, і назва), якби це не було його «передчуттям». А лиховісний час написання (31 рік), звісно, давав підстави до таких відчуттів.