Як каже сама назва, це фільм про перші двадцять днів облоги Маріуполя; але опріч цього, це фільм про памʼять і важливість роботи журналістів у збереженні цієї памʼяти. Команда AP (Associated Press) опинилась в Маріуполі на початку війни 24 лютого. Минає кілька днів, і всі західні ЗМІ покинули місто. Вони ж (двоє-троє людей) вирішують лишитися ще на кілька днів. Далі “кілька” стає десятком. Попервах у місті де-не-де був звʼязок і все, що Захід знав про Маріуполь, він знав завдяки їм!
А теперечки замисліться: що якби їх там не було? що якби вони теж виїхали?.. Тоді ніхто б не знав, що відбувається в місті, а росіянам було б завиграшки накидати всім свою брехню. Місто безбачно й безчуло нищать, танк гатить по 10-поверхівці, ніби на полігоні. Вони це фільмують.
По 10 днях стає важче пересилати матеріали. Все ж вони знаходять звʼязок. Поліціянт Володимир, що сливе завжди з ними, показує їм місце, де ловить. 20-го дня, за кілька годин до того, як росіяни увійшли в лікарню, де вони були останні кілька днів, разом із ним вони виїздять із міста як цивільні. Відеоматеріали під сидінням, вони проїжджають 15 блокпостів, перш як сказати “бувай” живоявному пеклу на землі.

Найбільшим сюрпризом було побачити Володимира на сцені після показу!

Найліпше цей фільм буде дивитися в кіно, тож раджу сходити, поки його ще крутять.

Зразково, як на мене.

–— Нічого, Романе, не вийде. Можеш Марії не займати. Ганьбу мені наведеш.
Не вводь у гріх сироти, –— говорив Романові Мартин. Та говорив дарма.
Марія й не думала дивитись на Романа. Парубків з усіх сіл находило. Посміється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?
А хіба вона знає...
Хто ж тоді знає?
Не знає хто. Ти кпиш, Маріє.
Ха-ха-ха! Моє не влад, то я зі своїм назад. Не ходи й не морочи голови. «В мене миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек!»
Ну, й ти чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені... Марія круть –— і зникла.
Краще бігти за хмарою, ніж за нею.
У. Самчук “Марія”

Ах, які незграбні руки. Не витримають чи що? Тремтять, мов навіжені. Корній, їй-богу, вже
під’їхав. — Тпру! — і віжки натягнулися струнами. Марія пручається з відром.
– Напоїш коні, Маріє?
– Купиш коралі, напою!..
– Ти й сама, як коралина.
– Смійся, Матвійку, дам копійку.
– Ех, Маріє, як скочу з воза! Не дрочи!..
– То що? Поможеш витягнути відро? Вже ось і сама витягнула.
– Маріє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцілую.
– Ха-ха-ха!
– Ах, ти!.. — плиг і коло неї. Обхопив, обняв, перегнув через цямрини і впився в червоні соковиті. Янчала, гнулася лозою, умлівала. Тверда рука не пустила перекинутися і полетіти вниз, а Марія забула, що над колодязем. Глибоко ж там.
– Так маєш! – поставив на ноги і сміється. Опритомніла, глянула навколо. Інший світ, не той. Велетенське сонце саме сідало.
– Ах, що ти, Корнію, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..
Зуби, сині очі і кучер реготять. – Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться. А підеш у суботу на вечірню?

там же

Ця гра слів — це любов, ще з Уласової Марії:

Марія гляне, «добривечір» і далі.
– Чого, Маріє, так квапишся?
– Хіба заборонено?
– Ну, ні... Але... Та постій же.
– За постій гроші платять.

– Гнате, як ти собі хоч, а Марія тобі не пара. Гнат робить з обрізка коси бритву, пів дня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий – не тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть.
Мовчить.
– Он Юхимова Ганна, – продовжує Одарка, – дві десятини поля, п’ять соток, пару волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті... Не бачив?
Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:
Воли та корови часом поздихають,
Біле личко, чорні брови (перерва)
... повік не злиняють...
Намилив – і зашкварчало під бритвою волосся.

“Марія”, У. Самчук

Матері! Чого ви плачете, матері? Шкода вам ваших синів? Не плачте. Їх мільйони, в Росії.

Стояв незабутній 1914-й. Засурмили в сурми, задзвонили в дзвони. Заіржали коні, заплакали матері й наречені.
Матері! Чого ви плачете, матері? Шкода вам ваших синів? Не плачте. Їх мільйони, в Росії.
Жінки! Невже не обійдетесь без ваших чоловіків? Загинуть? Не журіться...
Росія дасть вам інших!
Дівчата! Утріть ваші ясні гарячі з кохання очі і смійтеся. Ваші кохані пішли на герць і вернуться героями!
У. Самчук

Повніша рефлексія від одвідин Лаври

На вихідних зайшли ми з подругою до Лаври, Верхньої Лаври, бо Нижня для входу закрита, а навколо — оточена.
Верхня Лавра з головним Свято-Успенським собором від нового року належить ПЦУ (український патріархат); духовенство УПЦ (колишній російський патріархат) мали покинути території ще в березні, “та віз і досі там”…

Заходжу я в собор. Там ясно, багато, розкішно; величний і величезний іконостас вилискує золотом, на стінах портрети святих, на стелях — біблійні сцени. Внизу, правда, десь стирчить біла розетка… та то таке, дрібниці.
Не дрібниця те, що це місце не відчувається мені старим, навпаки, неначе тут усе ось-ось зведено. Не відчувається, що ці стіни засвідкували віки, що крізь них пройшли століття.
На виході з храму праворуч лежить камінна чорно брила, а поруч дошка, де написано, що початковий храм підірвано “варварами” 20 ст., а цей відновлено за прототипом на початку 2000-х рр.
Тепер ясно, чому для мене час не дихає в цих стінах — вони такі ж юні, як і я…
Я знав про зруйнування Михайлівського собору, знав про Десятинну церкву, знав про церкви на Подолі, що всі їх власноруч по камінчиках розібрали совєти, та Лавра мене якось оминула.
Ґуґлю, як це сталося та коли. Відходячи з Києва у вересні 1941 року, уряд замінував більшість історичних споруд міста: увесь Хрещатик, Оперний театр, Будинок учителя, Лавру… У мене одразу постає питання “навіщо?”. Навіщо мінувати культурно-історичні памʼятки? Мінуйте шляхи, залізниці мінуйте, але памʼятки навіщо?! Щоб потім висадити їх у повітря і сказати: “це все німці зробили, от подивіться!”. Собор вибухнув 3 листопада 1941 р.
Достеменно так і не відомо, хто це зробив. Довженко начебто писав у Щоденнику, що “ми зруйнували Лавру”; є теза, що підрив храму мав бути замахом на президента Словаччини Йозефа Тісо, але з вибухом на годину спізнилися. Є версія, що підірвали німці, через труднощі розмінувати її…
Хай там як, а я б за одне лише мінування вину клав на совєтів. Не забуваймо, що це саме завдяки німцям збережено наш театр та будинок Центральної Ради. Не забуваймо також, скільки храмів совєти розібрали за кілька років до того, бо, бачте, новому міському плануванню вадили!..

Усе це стирання нашої історії. Історії не писаної, а цього разу наочної, таку, що можна побачити, на яку можна поглядіти: ось памʼятка 11 ст. — “ми таки давній народ”. Памʼятки немає — “ну, то хто ви є і звідки взялися?”.

Варварів у 20 століття було двоє, найбільшим для нас — росія, бо мордування тривали не 4 роки, а 70!

1933 р. Улас Самчук, у Відні будучи, пише роман “Марія”, що вважають першим романом про голодомор. Насправді, це невеличкий твір (коло 120 сторінок), в якому описано життя простої жінки Марії. Вона прожила більш як 70 років і бачила царську владу, першу революцію 1905 р., японську війну, Першу світову, Жовтневу революцію, воєнний комунізм, НЕП, пʼятерічку, голодомор…
І коли розумієш щось усі ціі епохальні моменти періоди увібгано всього лиш у 120 сторінок, то шкодуєш, що Улас не написав кількатомну сагу про життя Марії, адже про усі ці періоди можна було б написати по книзі…

Водночас, будучи таким щільним, кожне речення роману наповнене змістом, у ньому немає “води”, кожне слово важливе, бо слів тих небагато.

На опис самого голодмору припадають останні 15 сторінок.

Далі низка цитат із твору про початок революції 1917 р., і як її стріли на селі: спершу радісно і захоплено.

“Поволі, непомітно підкрадався 1917-й... Зима непевна. Метелиці, відли-
ги. Розтає сніг, заливає водою яри, луги.
Виходить на амвон піп і проповідує:
– Брати і сестри! Наш цар-імператор усеросійський, Микола II, зрікся цар-
ського престола. Віднині наша держава буде зватися республікою!..

Коло церкви зʼявився унтерофіцер
– Товариші!..
Люд здригнувся. Цього слова ще ніколи не було чути. Так не говорив ніхто.
«Цар наш, імператор усеросійський, не відрікся від свого престола. Його скинули з нього. Нами правили всякиї буржуї і капіталісти. Три роки лили ми кров на фронті. Далой війну! Далой буржуазію! Далой поміщиків! Вся земля, за яку наші брати три роки ллють свою кров, складають свої голови по всіх фронтах, вертаються додому вічними каліками, та земля мусить належати нам! Чуєте?
Нам, селянам, тим, хто на ній працює!..»
– Правильно! – гукнув народ. Гукнув з глибини, з переконання...
– Тепер настає новий час. Починається свобода...
– Правильно! – гукає народ. – Свободи! Давай свободи!..”

Та дуже скоро революція деградує в хаос і розрух, у безконтрольний луп і свавілля:

З церкви рине народ. Селяни вжахаються видовищем надворі, але одночасно їм стає шкода. Як так! Хто сміє грабувати те, що належиться їм. Гей, фронтовики! Де ви?
Є. Тут ми!.. Фронтовики кидаються на магазини, на льохи.
Ми весь, ми старий мір разрушим до аснованья, а патом ми наш, ми новий мір пастроїм, кто бил нічем, тот будєт всєм...
– виспівують, фронтовики. Так треба. Цього ще мало. Більше давай! Спалити все, що нагадує спокій, добробут. Революція!..

В сімʼї Марії та Корнія. розрив: старший син Демко помер на війні, середульший — Максим — перекинувся до комуністів, малий — Лаврін — ще ріс, але мав відкриту патріотичну вдачу.

Вернувся Максим. Серед очей гранатних і кулеметних білих зубів убирався молодий селюк у більшовицьку шкуру.
На ньому френч і галіфе. Цегляної барви обличчя покрите шорсткою щетиною. Під носом колюча пляма рудуватих вусиків. У кишені шестибійний наган.
І що йому Бог-Саваоф і вся небесна канцелярія. Звів нагана, бацнув раз,
і дутий київський образ розсипався на скалки. Скам’яніла Марія, не поверне
язиком.
– Ну, что ж, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял, – і додав мерзотну лайку.
Марія не знайшла слова. Вийшла в темні сіни і там плакала. Здавалося, не
образа, а її розстріляв Максим.
– Ох, які в нього очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а в батька твого сині були.
Корнія не було дома. Марія зібрала скалки образа, заліпила ранене місце
стіни і заставила похапцем іншим образом. – Хай він не знає. Хай краще не знає...

#словотека
Ловкий — гарний, красивий

Убраний [Бйонделло] завжди ошатно, на голові ловка шапочка, біляве волосся гладенько причесане й прилизане. (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо)

#Слово в різних перекладах
До вашої уваги ті самі уступи, але в різних перекладах.

Зачин. Про віщого Бояна і як він було зачинав пісню співати.

Хрестоматійний Рильського:
Боян бо наш віщий
Як хотів кому пісню творити,
Розтікався мислю по дереву,
Сірим вовком по землі,
Сизим орлом попід хмарами.
Спогадає перших днів усобиці —
Випускає він десять соколів
А на зграю лебединую:
Котру сокіл доганяє,
Та перша і пісню зачинає —

Проти цього один із перших Мих. Максимовича:
Боян віщий було схоче
Кому пісню заспівать,
Зараз думкою по древу
Починає він літать;
Біжить вовком-сіроманцем
По горах і по долах;
Орлом сизим пролітає
В піднебесних облаках.
А як речі годів давніх
Про незгоди споминав,
То на стадо лебедине
Десять соколів пускав;

Другий римований, звісно, легше сприймається. Але зверніть увагу, до чого він близький до точного Рильського і до чого зрозуміла мова, хоч і виконано його десь у першій половині 19 ст. Оцініть і рівень знання мови Максимовича!

Той же від Наталі Забіли:

Бо коли Боян бувало пісню
у натхненні віщому складав,
розтікався він по древу мислю,
сірим вовком по землі шугав;
він орлом у синє небо линув,
як замислить про минуле спів,
і тоді на зграю лебедину
випускав він десять соколів.
Здоганяє сокіл котру лебідь —
та вже й пісню почина свою:

Рима тут уже не така примітивна (дієслівна, хоч деколи й трапляється), і серйозності більше чується.

#Слово
А ось знаменито про мінливість долі: сьогодні ти пан, а завтра пропав.
Показано це на прикладі князя Ігоря, що з князя став бранцем:

На тій річці половецькій
З сідла золотого
Пересів уже князь Ігор
В сідло полонного.

Привіт, усім!
Освітарня на ютубі бути!
Ставте 👍 і підписуйтесь, далі тільки більше📈😊
https://youtu.be/Wk1u36GSbjs?si=ZsPchxW1hozJxGTE

Сьогодні я в Луцьку, Освітарня в Луцьку, і ми говоримо про наш проєкт на каналі Громадське інтерактивне)

Гарне інтерв’ю, приємного перегляду)

https://www.youtube.com/live/TM47TJsPWNo?si=s_3yT7KPBuvy1DfO

Це була тиха й соромʼязлива людина, якась внутрішня делікатність лагідно світилася в ньому, забачивши мене, він завжди перший вітався і поступався дорогою, і я ніколи не бачив, щоб він на щось розсердився чи на когось кричав. Одне тільки викликало в ньому приховане несхвалення: моє полювання.
Анат. Дімаров Єврейські історії

Друзі)
Завтра вийде наше друге відео в ютубі, а доти пропоную вам переглянути, хто ще не зробив, попередній випуск про дитинство Тарас Шевченка.

Не забудьте підписатись та вподобати👍

https://youtu.be/Z7lUPLSrQZM?si=XK3j3V96rjvz3Z8r