#Освітарня_подкаст

Привіт)
У нас вийшла нова розмова)

Цього разу про відродження 1905-1920 рр.

Обирайте улюблену платформу і слухайте🎧👇
🔗https://podcasters.spotify.com/pod/show/osvitarnya/episodes/ep-e29lvea

🔗 https://podcasts.apple.com/ua/podcast/osvitarnya/id1702997130

Діліться враженнями і не забудьте підписатися)

— Моє життя далеко простіше. Єдиний обов’язок мій — постачати сестрі дрова. За
це дістаю кулешу й окропу. На цих двох китах тримається моє існування.
— І вам не соромно? — скривився Альоша.— Я не розумію...
Андрій Петрович урвав його:
— Мій любий, не кривися й не доводь! Я переживаю золоту старість, а ти хочеш,
щоб мені було соромно!
Він захопився й казав далі:
— Золота старість, а хто хотів би її мати? Хіба всю мудрість не варто віддати за
однісінький шматочок невеличкого поганенького пориву? Мудрість шкідлива, коли не
служити пориву... Це зрозуміло, і це трагедія! Щоб жити, треба знати, а знання вбиває.
Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не
протиставити! Мудрість, де не бринить тонкий відгомін голодного вию й поклику на
самицю — є мудрість смерті...
В. Підмогильний “Третя революція”

#з_життя_Шевченка
«Недоречне одруження і доречна розлука»

Шевченко був увесь час короткого подружнього життя Брюллових їхнім частим гостем і поділяв захоплення свого вчителя красунею-жінкою. Раптом, менше ніж по двох місяцях, Емілія покинула свого чоловіка й більше вже до нього не вернулася: він завдав їй тяжкої образи. Драму свою Брюлов переживав дуже тяжко – він захворів, і Шевченко на деякий час навіть переселився до вчителя, опікуючись ним, як умів. Тарас був одною з небагатьох осіб, що були втаємничені в цю історію. У житті Шевченка теж не залишилася вона без значення. Причиною драми Брюлових був цар Микола І – відомо, що він залицявся до гарної дружини славного на всю Росію митця. Немає ніяких даних припускати, що перед тим Шевченко міг щось чути про інтимне життя цього деспота-монарха, але без усяких вагань можна ствердити, що тепер він багато довідався про це від свого вчителя.

#з_життя_Шевченка
Кобзар 1840 р.

Мартос запропонував Шевченкові видати його вірші, познайомившись із знайденими на підлозі уривками «Тарасової ночі» і захопившись їх поетичністю. Було це на початку 1840 року, мабуть десь у кінці січня. Шевченко назвав свою збірку «Кобзарем». Штернберґ зробив для неї ілюстрацію – кобзаря з поводирем, репродуковану потім в офорті.
12 лютого вийшов цензурний дозвіл друкувати «Кобзаря». Підписав його цензор П. Корсаков, що сам був письменником, бував на Україні й дуже цінив українську поезію. Як на тодішні обставини, Корсаков був дуже лагідним цензором. Усе ж деякі уступи з тексту творів він усунув. Дещо усунув, мабуть, і сам Шевченко. Не можна ж було навіть сподіватися, щоб російська цензура пропустила такі місця, як оце в «Тарасовій ночі»:
А над дітьми козацькими
Поганці панують,
або в Посланії до Основ’яненка про Україну:
Обідрана сиротою
Понад Дніпром плаче.

#з_життя_Шевченка

Перші рисунки.
Ймовірно Вільно, 1829…

“У Вільні якимсь чудом аж до 1920 року зберігся нарисований 15-літнім Шевченком портрет його батька.” — Павло Зайцев

Із сайту http://litopys.org.ua/shevchenko/shev7336.htm

Напис «Се мій батько», зроблений невідомою особою, був при першій публікації єдиною підставою для визначення малюнка як портрета батька Т. Г. Шевченка Григорія Івановича (1786 — 1825), виконаного Т. Г. Шевченком.
Малюнок знайдено у Вільнюсі.
Попередні місця збереження: приватні збірки у Вільно.
У 1920 р. експонувався на Шевченківській виставці у Львові як малюнок Т. Г. Шевченка.

Юрій Смолич про музику🎶

Звуки теж бувають усякі, тільки треба вміти їх слухати. І тонкі, і товсті. І швидкі, і повільні. Звуки бувають люди, бувають звірі. Є звуки собаки, є звуки коні, є маленькі собачки, є діти, є горобці, є добрі бабусі і є злі діди. Багато є всяких звуків. Це дуже цікаво, як це вони між собою балакають, сперечаються, гиркаються чи милуються. Дуже цікава штука музика…

“20 днів у Маріуполі”
30.09.23

30.09.23 — показ “20 днів у Маруіполі” в Домі кіно, Київ.

Учора був на показі вищеназваного фільму Домі кіно. Перший раз був у тій монументальній — саме це слово мені проситься на її опис — залі.

Що відбувається, коли команда журналістів з AP (Associated Press) опиняються в осерді війни, найбільш бомбардованому місті країни — Маріуполі? Вони роблять свою роботу — фільмують і дають світу знати, що справді відбувається.

Як каже сама назва, це фільм про перші двадцять днів облоги Маріуполя; але опріч цього, це фільм про памʼять і важливість роботи журналістів у збереженні цієї памʼяти. Команда AP (Associated Press) опинилась в Маріуполі на початку війни 24 лютого. Минає кілька днів, і всі західні ЗМІ покинули місто. Вони ж (двоє-троє людей) вирішують лишитися ще на кілька днів. Далі “кілька” стає десятком. Попервах у місті де-не-де був звʼязок і все, що Захід знав про Маріуполь, він знав завдяки їм!
А теперечки замисліться: що якби їх там не було? що якби вони теж виїхали?.. Тоді ніхто б не знав, що відбувається в місті, а росіянам було б завиграшки накидати всім свою брехню. Місто безбачно й безчуло нищать, танк гатить по 10-поверхівці, ніби на полігоні. Вони це фільмують.
По 10 днях стає важче пересилати матеріали. Все ж вони знаходять звʼязок. Поліціянт Володимир, що сливе завжди з ними, показує їм місце, де ловить. 20-го дня, за кілька годин до того, як росіяни увійшли в лікарню, де вони були останні кілька днів, разом із ним вони виїздять із міста як цивільні. Відеоматеріали під сидінням, вони проїжджають 15 блокпостів, перш як сказати “бувай” живоявному пеклу на землі.

Найбільшим сюрпризом було побачити Володимира на сцені після показу!

Найліпше цей фільм буде дивитися в кіно, тож раджу сходити, поки його ще крутять.

Зразково, як на мене.

–— Нічого, Романе, не вийде. Можеш Марії не займати. Ганьбу мені наведеш.
Не вводь у гріх сироти, –— говорив Романові Мартин. Та говорив дарма.
Марія й не думала дивитись на Романа. Парубків з усіх сіл находило. Посміється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?
А хіба вона знає...
Хто ж тоді знає?
Не знає хто. Ти кпиш, Маріє.
Ха-ха-ха! Моє не влад, то я зі своїм назад. Не ходи й не морочи голови. «В мене миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек!»
Ну, й ти чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені... Марія круть –— і зникла.
Краще бігти за хмарою, ніж за нею.
У. Самчук “Марія”

Ах, які незграбні руки. Не витримають чи що? Тремтять, мов навіжені. Корній, їй-богу, вже
під’їхав. — Тпру! — і віжки натягнулися струнами. Марія пручається з відром.
– Напоїш коні, Маріє?
– Купиш коралі, напою!..
– Ти й сама, як коралина.
– Смійся, Матвійку, дам копійку.
– Ех, Маріє, як скочу з воза! Не дрочи!..
– То що? Поможеш витягнути відро? Вже ось і сама витягнула.
– Маріє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцілую.
– Ха-ха-ха!
– Ах, ти!.. — плиг і коло неї. Обхопив, обняв, перегнув через цямрини і впився в червоні соковиті. Янчала, гнулася лозою, умлівала. Тверда рука не пустила перекинутися і полетіти вниз, а Марія забула, що над колодязем. Глибоко ж там.
– Так маєш! – поставив на ноги і сміється. Опритомніла, глянула навколо. Інший світ, не той. Велетенське сонце саме сідало.
– Ах, що ти, Корнію, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..
Зуби, сині очі і кучер реготять. – Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться. А підеш у суботу на вечірню?

там же

Ця гра слів — це любов, ще з Уласової Марії:

Марія гляне, «добривечір» і далі.
– Чого, Маріє, так квапишся?
– Хіба заборонено?
– Ну, ні... Але... Та постій же.
– За постій гроші платять.

– Гнате, як ти собі хоч, а Марія тобі не пара. Гнат робить з обрізка коси бритву, пів дня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий – не тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть.
Мовчить.
– Он Юхимова Ганна, – продовжує Одарка, – дві десятини поля, п’ять соток, пару волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті... Не бачив?
Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:
Воли та корови часом поздихають,
Біле личко, чорні брови (перерва)
... повік не злиняють...
Намилив – і зашкварчало під бритвою волосся.

“Марія”, У. Самчук

Матері! Чого ви плачете, матері? Шкода вам ваших синів? Не плачте. Їх мільйони, в Росії.

Стояв незабутній 1914-й. Засурмили в сурми, задзвонили в дзвони. Заіржали коні, заплакали матері й наречені.
Матері! Чого ви плачете, матері? Шкода вам ваших синів? Не плачте. Їх мільйони, в Росії.
Жінки! Невже не обійдетесь без ваших чоловіків? Загинуть? Не журіться...
Росія дасть вам інших!
Дівчата! Утріть ваші ясні гарячі з кохання очі і смійтеся. Ваші кохані пішли на герць і вернуться героями!
У. Самчук

Повніша рефлексія від одвідин Лаври

На вихідних зайшли ми з подругою до Лаври, Верхньої Лаври, бо Нижня для входу закрита, а навколо — оточена.
Верхня Лавра з головним Свято-Успенським собором від нового року належить ПЦУ (український патріархат); духовенство УПЦ (колишній російський патріархат) мали покинути території ще в березні, “та віз і досі там”…

Заходжу я в собор. Там ясно, багато, розкішно; величний і величезний іконостас вилискує золотом, на стінах портрети святих, на стелях — біблійні сцени. Внизу, правда, десь стирчить біла розетка… та то таке, дрібниці.
Не дрібниця те, що це місце не відчувається мені старим, навпаки, неначе тут усе ось-ось зведено. Не відчувається, що ці стіни засвідкували віки, що крізь них пройшли століття.
На виході з храму праворуч лежить камінна чорно брила, а поруч дошка, де написано, що початковий храм підірвано “варварами” 20 ст., а цей відновлено за прототипом на початку 2000-х рр.
Тепер ясно, чому для мене час не дихає в цих стінах — вони такі ж юні, як і я…
Я знав про зруйнування Михайлівського собору, знав про Десятинну церкву, знав про церкви на Подолі, що всі їх власноруч по камінчиках розібрали совєти, та Лавра мене якось оминула.
Ґуґлю, як це сталося та коли. Відходячи з Києва у вересні 1941 року, уряд замінував більшість історичних споруд міста: увесь Хрещатик, Оперний театр, Будинок учителя, Лавру… У мене одразу постає питання “навіщо?”. Навіщо мінувати культурно-історичні памʼятки? Мінуйте шляхи, залізниці мінуйте, але памʼятки навіщо?! Щоб потім висадити їх у повітря і сказати: “це все німці зробили, от подивіться!”. Собор вибухнув 3 листопада 1941 р.
Достеменно так і не відомо, хто це зробив. Довженко начебто писав у Щоденнику, що “ми зруйнували Лавру”; є теза, що підрив храму мав бути замахом на президента Словаччини Йозефа Тісо, але з вибухом на годину спізнилися. Є версія, що підірвали німці, через труднощі розмінувати її…
Хай там як, а я б за одне лише мінування вину клав на совєтів. Не забуваймо, що це саме завдяки німцям збережено наш театр та будинок Центральної Ради. Не забуваймо також, скільки храмів совєти розібрали за кілька років до того, бо, бачте, новому міському плануванню вадили!..

Усе це стирання нашої історії. Історії не писаної, а цього разу наочної, таку, що можна побачити, на яку можна поглядіти: ось памʼятка 11 ст. — “ми таки давній народ”. Памʼятки немає — “ну, то хто ви є і звідки взялися?”.

Варварів у 20 століття було двоє, найбільшим для нас — росія, бо мордування тривали не 4 роки, а 70!