Незважаючи на моральні і фізичні травми, спричинені кошмарною службою в ЧК, Фальківський належав до категорії життєлюбів, жартунів. Людина контактна, товариська він легко й охоче спілкувався з новим оточенням, обростав приятелями і друзями, більшість яких (О. Довженко, М. Зеров, Є. Плужник, Г. Косинка, М. Рильський, Т. Осьмачка, П. Тичина, Ю. Яновський) належала до елітного цвіту української культур».

Був меломан. В кінці 20-х почав вчитися грати на піяніно. За взірець мав Шопена. Обожнював українську піяністку Любку Колессу (львівʼянка). 1929 року під час її гостролей Україною подарував їй збірку своїх поезій із підписом: «Любій моїй краянці — славетній Любці Колессі з пошаною автор. 1929. 29.11. Київ».

А він стояв тоді понуро;
І руки зв’язані іззаду...
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора...
І тихо:
— Дайте докурити. —
А ще за мить — лицем угору
Лежав він, кулею забитий...

Дм. Фальківський

#cловотека
Нарешті побачив це слово в тексті: Юрій Шовкопляс “Проникливість лікаря Піддубного. Пробудження вночі”:
“Холодним похапцем написав уникливу записку: з грішми, мовляв, вийшла якась загайка… бо його присутність потрібна для ліквідації цієї загайки, а повернеться він, мабуть, до десятої години.”

Чи ви знали це слово?🤔

«Черево Михайла Григоровича Піддубного, санаторійного лікаря, давно вже почало виявляти настирливу й дуже неприємну тенденцію: чимраз більше, чимраз помітніше висувалося воно вперед, псуючи йому колись струнку й сильну постать. А людині , якій минуло лише 32 роки і яка почуває себе ще зовсім молодою, це завдає чимало турбот.»
Ю. Шовкопляс

Ще з наших детективів. Той же Ю. Шовкопляс дає неабияк слушний опис днів бугалтера…

Привіт усім)
Новий підкаст про пʼєсу Т. Шевченка «Назар Стодоля» та слова з нього вже доступний на платформах👇👇
https://osvitarnya.podlink.to/osv

#словотека

Памʼятаєте моє люблене «змагун»?😉

Нате ще один приклад:
«Вони довго, мов два змагуни, пручаються серед кімнати. Ні той, ні другий не має бажання піддатися.»

Задавнені хвороби доводиться лікувати
Част. 1

Досі читаю “Юність В-ля Шеремети” Самчука і що далі, то більше входжу у смак. Це один із тих творів, що розкривається саме ближче до кінця. Особливо резонують його діялоги. Це Волинь пореволюційних рр. минулого століття. Вона тоді були у складі Польщі, більшовики до них не дійшли, але, звісно, настрої більшовицькі і симпатизуючих комуністам було вдосталь, зокрема й серед молоді.
Втім були й прозірливіші (Василь Шеремета), що бачили потойбічні реалії не крізь рожеві окуляри, а своїми таки власними очима; бачили, як Ленін відправляв “до помийної лави цілі легіони” колишніх побратимів. І все для того, щоб творити:
“велику Росію. Розуміється не царську. Він сам тепер цар. Лиш не верхів, а низів.”

Бачила та молодь і неможливість жити мирно з Росією,
“Бо ліпше одурить
себе таки, себе самого,
ніж з ворогом по правді жить
і всує нарікать на Бога.” (Шевченко)

Бачила і несилу її збройно побороти, бо заслабкі. Розуміла, що і Росія нас не “зʼїсть”, що “ми не перестанемо бути українцями”. Де ж розвʼязка?
— “Рости з нутра.”

Що це значить, причаємо у другій частині👇
(А поки реагуємо на цей та попередні👆дописи😊)

Задавнені хвороби доводиться лікувати
Част.2

“— Рости з нутра! — сказав спокійно Василь.
Рости культурно. Культура — також вища форма людини. Більша, дужча, монументальніша. Що є ми, що можна нами отак коверзувати, кидати туди-сюди, висилати, стригти, мов баранів, водити за ніс, куди кому заманеться. Усамостійнитись! Це те, що нам треба. Вирости. Усамостійнитись передовсім перед нами самими. Бути незалежними в поглядах!”

Такою має бути відповідь всього народу. А усамостійнитися в думках і переконаннях можна лише, ЛИШЕ через культуру, спершу СВОЮ, а потім інших. Тоді за нами буде ясне майбуття.

Вона дивується, звідки він усе це знає, і тільки просить його переписати їй деякі вірші. Які? Ось хоч би цей: «Капають, котяться сльози по личеньку».👇

Капають, котяться сльози по личеньку,
Крається серце в журбі,
Як би хотіла я в темную ніченьку
Впасти на груди тобі.

Тільки б частину журби невимовної
Вилить на грудях твоїх,
Більше б не треба розмови любовної,
Більше б не треба утіх.

Нотку, одну тільки нотку бажаную
В серці почути б мені!
Ніжную, чулую, щиро коханую.
Боже! Почую чи ні?

Що се я, що се я? Мов божевільная,
Плачу, ридаю, молюсь!
Годі, минулося — гордая й вільная,
В муках я більш не схилюсь.

Зраджена й кинута, я безутішная
Жертва чужого гріха —
Знайте, я страдниця, серцем безгрішная,
Що ж за молитви? Ха, ха!..

Капають, котяться сльози по личеньку,
Сумно лунає мій сміх,
Будь же ти проклята, темная ніченько,
Мати зрадливих утіх.

Будьте ви прокляті, щастя хвилиночки,
Давній дівочий мій сміх,
Будьте ви прокляті, зірки-краплиночки,
Сестри надій золотих.

Спи, моє серденько, щастя позбавлене
В юній дівочій порі,
Горем розбитеє, злісно роздавлене,
Спи, не страждай, не гори!..

Гр. Чупринка, 1910

#Освітарня_подкаст

Привіт)
У нас вийшла нова розмова)

Цього разу про відродження 1905-1920 рр.

Обирайте улюблену платформу і слухайте🎧👇
🔗https://podcasters.spotify.com/pod/show/osvitarnya/episodes/ep-e29lvea

🔗 https://podcasts.apple.com/ua/podcast/osvitarnya/id1702997130

Діліться враженнями і не забудьте підписатися)

— Моє життя далеко простіше. Єдиний обов’язок мій — постачати сестрі дрова. За
це дістаю кулешу й окропу. На цих двох китах тримається моє існування.
— І вам не соромно? — скривився Альоша.— Я не розумію...
Андрій Петрович урвав його:
— Мій любий, не кривися й не доводь! Я переживаю золоту старість, а ти хочеш,
щоб мені було соромно!
Він захопився й казав далі:
— Золота старість, а хто хотів би її мати? Хіба всю мудрість не варто віддати за
однісінький шматочок невеличкого поганенького пориву? Мудрість шкідлива, коли не
служити пориву... Це зрозуміло, і це трагедія! Щоб жити, треба знати, а знання вбиває.
Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не
протиставити! Мудрість, де не бринить тонкий відгомін голодного вию й поклику на
самицю — є мудрість смерті...
В. Підмогильний “Третя революція”

#з_життя_Шевченка
«Недоречне одруження і доречна розлука»

Шевченко був увесь час короткого подружнього життя Брюллових їхнім частим гостем і поділяв захоплення свого вчителя красунею-жінкою. Раптом, менше ніж по двох місяцях, Емілія покинула свого чоловіка й більше вже до нього не вернулася: він завдав їй тяжкої образи. Драму свою Брюлов переживав дуже тяжко – він захворів, і Шевченко на деякий час навіть переселився до вчителя, опікуючись ним, як умів. Тарас був одною з небагатьох осіб, що були втаємничені в цю історію. У житті Шевченка теж не залишилася вона без значення. Причиною драми Брюлових був цар Микола І – відомо, що він залицявся до гарної дружини славного на всю Росію митця. Немає ніяких даних припускати, що перед тим Шевченко міг щось чути про інтимне життя цього деспота-монарха, але без усяких вагань можна ствердити, що тепер він багато довідався про це від свого вчителя.