Дещо цікаве виношується про Квітку:
— дитинство, релігійний вплив;
— перші проби: Фалалєй Повінухін;
— Грицько Основʼяненко;
— характерні риси в повістях;
— межі свідомості.

Поділюся завтра🥱
Добраніч)

#Квітка
1833 року Квітка видає свою першу повість українською мовою “Салдацький патрет”. Основою цієї, як він каже, “побрехеньки по-нашому переказаної” є греко-римські анекдоти (властиво грецькі, римляни лиш їх передали нам) про Зевксідів виноград та Апеллесове “Ne sutor ultra crepidam”. Спершу розкажу вам про ці два анекдоти, а тоді про Квітчину інтерпертацію.

Побрехенька перша. Зевксіс
Був колись у Греції у 5 ст. до н.е. славний маляр Зевксіс. Відомий він був передусім правдоподібністю своїх малюнків, так що часто-густо людям здавалося, немов намальоване, то зовсім не малюнок, а справжня річ.
Та в тодішній талановитій Греції був він не без конкуренції. Другим таким же жиповисцем був собі Парразій. І от одного разу вони зійшлись на конкурсі кращого маляра. Зевксіс так живо списав виноградне ґроно, що злетілися пташки і стали клювати виноград, неначе він був справжній. Радісний Зексіс повертається до Парразія і каже: “Піднімай-но полотно і показуй, що там у тебе.” На що той: “Полотно, φίλε μου, це і є картина.”
На це Зевксіс з гідністю відказує: “Моя робота омилила пташок, а твоя — мене, людину і митця”, — визнаючи таким робом першість Парразія.

Підпис: Парразій обманює полотном, як пташка обманулась виноградом.

Побрехенька друга. Апеллес
“Ne sutor ultra crepidam.”
“Знай, шевче, шевство, а в кравецтво не мішайся.”

Другий анекдот також із славної Еллади. Цього разу мова про, можливо, найславетнішого маляра всієї Греції Апеллеса. Жив і творив він у IV cт. до н.е., був придворним художником володаря Олександра Македонського. Кажуть, він часто виставляв свої роботи на вулиці перед майстернею, а сам, сховавшись за перегородкою, слухав, що кажуть перехожі про його картини. Раз проходить повз швець, дивиться і, спинившись, каже щось про сандалі, мовляв, і те не так у них, і се не до шмиги. Маляра це штрикнуло, та він уважив зауваги і підправив сандалі.

На другий день, стоїть та ж картина, вже виправлена, а Апеллес так само підслуховує за ширмою. Проходить той же швець і, бачачи, що маляр до поради дослухався, задира носа ще вище і давай вже гудити, як він намалював ногу. Тут Апеллесу вривається терпець, він визирає з-за ширми і відрізає йому відоме “Ne sutor ultra crepidam!” (“хай швець не судить про інше, як сандалі”).
Ясна річ, сказав він це не латиною, а грекою, а втім вираз став відомий саме латинський, переданий Плінієм Старшим у його “Природній історії”.

Є і в нас його аналог: “Знай, шевче, шевство, а в кравецтво не мішайся”.

«Смутний і невеселий сидів собі на лавці у новій світлиці конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха…»😂😂
Конотопська відьма, Квітка

Доброго ранку)
Як ся маєте, як настрій? Бойовий? Сповнений дерзання? 👇

«Що твої пословиці? Я у дорозі чула: «Не один пес Гривко — є їх чимало.»
З листа Марковички (Марка Вовчка) до чоловіка Опанаса Марковича, що сам збирав матеріали для цієї збірки👆

#Збір

«Моєму побратиму з добровольчого підрозділу Фрайкор потрібна ґвинтівка для роботи на далеких дистанціях. Якщо можеш десь розповсюдити, то будемо вдячні)»

Треба пособити бійцю, друзі!👇

https://send.monobank.ua/jar/4y1W56yFrt

https://youtu.be/BEzER2Au1bE?si=nTViFbArS5DDqPYU

Цікавий подкаст від першого літературного радіо — Радіо Слухавка 📞

Час розставання, коли хочеться сказати багато, а не говориться нічого, коли передумується і… перехочується щось говорити — нащо, зрештою, говорити, коли слова не здатні того, що хочеться, висловити?

Сцена розлуки між батьком і сином. Цей лишається вчитися в місті, той повертає назад до села. Приблизно 100 років тому.

«Федір зібрався і поїхав. На прощання Василь поцілував велику шорстку і брудну батькову руку. Якось хотілося б щось батькові сказати. Якесь тепле добре слово, щось приємне. Ні. Батько нічого такого не потребує. Сів на воза — вьйо, коні рушили, віз покотився, батькова спина по часі зникла. Василь стоїть хвилинку… Чи не побігти йому за батьком? А хто буде орати, скородити, водити на пашу коні, зносити їм на ніч?
— Васька! — крикнув на нього Євген.
Василь швидко повертається і біжить… до ґанку, на сходи.»
У. Самчук

#Настя_і_Василь
Част. І
Настя Мединська була незнаною плянетою на небозводі Василя Шеремети. Бачив її і то в різних місцях. Була це велика жіноча сила.
Навіть Ігор Круп, твердої вдачі і стоїк, що на цілий світ дивився з неймовірної висоти, благально домагався знайомства з нею. Відкинула.

З такої віддалі Василь Ш. знав і розумів Настю Мединську. Він і не думав скорочувати між нею і собою відстань. Він її трошки обожнював, але так, здалека, обережно, несміливо. Легенди про Венеру, яка ніби вийшла з морської піни, він переносив чомусь на ту струнку, юну, русяву дівчину в блакитному капелюшку.
Далі буде…

#Настя_і_Василь
Част. ІІ
— А ви, Василю, заходьте до мене частіше. В неділю чи в свято… Підемо в наші гори…
— З приємністю, — буркнув Василь.

Того самого вечора Василь Шеремета вписав до свого щоденника: «Вперше ближче пізнав Н. М. Тішуся!»

#Настя_і_Василь
Част. ІІІ
На перерві він бачить Настю Мединську, що йде через їхню клясу до виходу. Вона ледь помітно на нього зиркає, і його серце від цього падає десь далеко вниз. Він швидко відвертається і ховає в тінь барву свого лиця. Це його кат — та барва. Це виказує його. Це вічне його нещастя. Чому інші спокійно дивляться на дівчат і не червоніють, а він мусить червоніти та ще таким демонстративно ганебним способом?

Читаю зараз "Юність Павла Шеремети" Уласа Самчука. Роман про Волинську молодь у часи Революції 17 р. та одразу по ній. Написав він його 1946 року, себто переживши страшну війну 39-45-го та спостерігаючи за знищенням у підсовєтській Україні її інтелектуальної еліти.
Може здатися дивним (мені здалося) по цих всіх подіях повертатися настільки назад і писати про молодь на Волині (сам автор родом звідти). Але читаючи, розумієш, що на прикладі тодішньої молоді він змальовує еволюцію Радянського Союзу. Ось як це відбувається.
З першого року навчання в місті діяльніші юнаки створюють гурток "Юність". Там вони пишуть вірші, діляться думками, займаються деякою громадсько-політичною діяльністю (агітація за українських висуванців на виборах) -- усе заради українців серед польського правительства.
Та, раптом, на ґрунті якоїсь пустоти, у гуртку починаються чвари. Вигулькують кілька демагогів, що беруться в своїх промовах правити за якусь "загірну комуну", а всіх, хто думає поміркованіше і практичніше, призро таврують "міщанами"... Це вже нагадує радянську критику, особливо з 28 року.
Минає рік-два, влаштовуються загальні збори "Юності", на яких виключають засновників самого гуртка... Це вже вам репресії проти самих же борців за більшовистську владу, "заперечення заперечення", пожирання самого себе... Чудово цей парадокс, на прикладі репресій 37-39 рр., змалював Багряний у "Саду Гетсиманському".
Далі кілька цитат для ілюстрації вищесказаного.
"Каналії! Це тактика... Затягнути немилу людину і скомпрометувати... Ну скажи сам? Ти ж бачив... Але що я їм зробив? Що? Я маю враження, що вони просто ненавидять. Усе ненавидять. Усе чисто. Мене, тебе, Настю, директора [...] Більше. Я тобі скажу: вони ненавидять самих себе..."
"Чому ми їм не потрібні? І то кому "їм"? Ці питання дуже важливі. Хочу на них дати передовсім собі відповідь. Ми їм не потрібні, бо я гордий. Ми їм не потрібні, бо Шеремета розумний. Гордих і розумних наш народ органічно не любить."
"Так. Наш народ... У масі... Одиниці -- ні. У нас є люди, що шанують розум... Але "їм" -- це значить масі. [...] І як боляче, що у нас немає виховників. Вони ж ложки не вміють тримати в руках. Ця трагедія змушує їх шукати еманації. Вони лізуть читати великі і грубі книги, щоб вперто і трагічно для них їх не розуміти."
Дуже нагадує мені ця мініатюра "Ферму тварин" Орвела. Субтильна, тонка метафора, але ж до чого влучна!