Привіт!
В Освітарні від тепер є подкаст!

Перший епізод можна прослухати тут👇
https://podlink.to/jpsU

А потім повертайтесь сюди і пишіть у коментах, як вам))

Доброго ранку😊
Новий подкаст про Валерʼяна вже тут👇
https://osvitarnya.podlink.to/osvitarnya

А чи слухали ви перший 🤔

Привіт, друзі)

Господар будинку був одним із тих арабів, що їх називають харцизами; але серед купи лихих вчинків він робив і кілька добрих. Він гарбав із шаленою захланністю але й щедро роздавав; був безстрашний у дії, досить мʼякий у поводженні, розпусний за столом, але веселий у розпусті і найпаче — повний щирості.

«Задіґ», Вольтер

Такі примітки лишає Антоша😂

#Квітка
Як і всі перші наші письменники, Квітка був під добрим впливом Сковороди, а той — під Горацієвим та інших латинців. Тож мотив минущості життя і всюдисощості смерті присутній і у першого Григорія (Сковороди, себто), і у другого Грицька (Основʼяненка).
Надто це визирає на початку «Марусі», що є своєрідним авторовим переднім словом:

«Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні?
Ні, нема тут нічого вічного! Та й ми самі що? Сьогодні жив, завтра — що Бог дасть!»

«Памʼятуй, що й вони на сім світі такі ж гості, як ти і усякий чоловік, — чи цар, чи пан, чи архиєрей, чи салдат, чи личман.»

Ув останній цитаті виразно проглядається нута рівності всіх людей незалежно від класу й чину. Цей демократизм був у нашому новому письменстві від самого початку і ніколи не зникав.

Комизитися — вередувати; бришкати; норовитися.

«Свахо, не комизься, іди в хату!»

«Коли б вона та не бісилась,
Замовкла і не комизилась.»
(зміщено наголос, Енеїда)

«Жінка у купця вродлива і сумирна, й незлостива, і вночі не комизиться.»

Є ще похідні від цього, які це?🤔Пишіть у коментарях👇

Подкаст #3
Обирайте улюблену платформу👇
https://osvitarnya.podlink.to/osv

Повідаю вам, друзі, як-то колись, у сиву давнину, як звірі ще говорили😂, відбувався обряд сватання. Вона мало свій закон, старости казали визначені слова, батьки дівчини — сталі відповіді. Література донесла до нас ці традиції, отож, нужбо дивитися, далі з “Марусі” Квітки Основʼяненка.

Старости стукали тричі по тричі, і лиш тоді хазяїни одчиняли, кажучи такеє👇

— Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай i ти
[а Настя тим часом вбирала Марусю, упоравшись, сіла до батька].
Увіходять старости:
Зараз Наум (хоч i знав їх дуже добре, а тiльки для закону) пита:
— Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс?
Старший староста й каже:
— Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде теє, то ми i онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснiї i без худої науки, то от вам хлiб святий у руки.

Хліб узявши, батько класично питав, з якого вони царства, з якого государства. На що була давно одповідь:
— Ми є люди нiмецькiї, а йдемо з землi турецької. Ми собi ловцi, удалiї молодцi. Раз дома, у нашiй землi, випала пороша… Я i кажу товаришу: "Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю", — i пiшли, їздили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такiї речi: "Ей ви, ловцi, добрi молодцi! услужiть менi службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця, їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба". От ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не пiймаємо. Усi царства-государства пройшли, а її не знайшли; от i кажемо князю: "Не тiльки звiра в полi, що куниця; пошукаємо деiнде, найдеться й красная дiвиця". Так наш князь затявсь, при своїй думцi зоставсь. "Скiльки, — каже-говорить, — по свiту не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куницi, нiби красної дiвицi, не видав". От ми усе по слiду йшли та в се село — як зоветься, не знаємо, — прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр i з двора до хати; тепер жалаємо його пiймати. Певно, вже наша куниця — у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай пiдросте?

Ну а далі усе залежало від батька… Якщо він пропонував чарку, значить “усе пропало”, якщо ж казав дочці іти вʼязати сватів (рушниками, що вона собі надбала), то все добре.

Це з Квітки. Приблизно так само старости кажуть і в “Назарі Стодолі”, єдиній, що до нас дійшла, пʼєсі Шевченка.

Прошу реакціями відповісти))

Далі було заховання на Аскольдовій горі, коло памʼятника крутівцям — сто років потому Україна і далі віддає на заклання дітей своїх за свободу свою. Тут вже лави порідшали, журналісти сюди не доїхали. В цьому, насправді, і великий мінус цеї роботи: вона поверхова і майже ніколи не йде до кінця (є, звісно, виїмки, та це лиш виїмки). Коло церкви були всі провідні канали та газети України та світу, Меланію, дівчину Джуса, його маму, товаришів журналісти обступали, як бджоли вулики; на похованні з них майже нікого не було. Для статті, репортажу тощо достатньо й церкви, далі — для чого?.. А вже завтра про них (Джуса, Меланію, мати) повністю забудуть. Будуть нові події, нові герої, нові смерті…
Так було і з найпершим посмертним героєм цієї вітчизняної війни Віталієм Скакуном, хто про нього знає зараз?..
Невблаганний часе, аж лють бере на тебе,
бо все стираєш ти бігом своїм невпинним.

Дещо цікаве виношується про Квітку:
— дитинство, релігійний вплив;
— перші проби: Фалалєй Повінухін;
— Грицько Основʼяненко;
— характерні риси в повістях;
— межі свідомості.

Поділюся завтра🥱
Добраніч)