Село і суржик
Суржикове село, друзі, це не штука останніх 30 чи 40 років. Ще за Грінченкових часів (злам ХІХ і ХХ ст.) село вже гаразд засмічене було солдатчиною. Тож, передусім, не треба впадати в таку поширену помилку, що нею люблять тішити себе моволюби, мовляв, сто років тому ото була мова, а зараз перевилася… Це далеко не так.
Ось тому потвердження👇

З “Соняшного променю” Б. Грінченка:
“З одного краю чулося:
Ой ти Ваня, ти разсукін син такой!
Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал?
Чи у карти, чи в ігранти прогулял?
Чи у Каті на перинах пролежал?
А десь тоненькі дитячі голоси, триндикаючи до танців, приспівувала:
Улюбився — урезался!
Бил би ножик — зарезался.
Давай ножик пагастрєй,
Зарєжуся поскарєй!
Я зовсім не того сподівався, — резюмує герой свої спостереження. — Досі я уявляв
собі простий народ так, що він заховав у собі наш національний скарб — нашу мову,
звичаї, поезію. Але замість поезії я почув — „Із трахтира в погребок», замість
щиронародної, мови ламану мішанину... Сумно, сумно!”

Про похорони української мови
Мову нашу ховали багато разів, останній — років, певно, 25 тому. Вибрані цитати з історії похоронів української мови:
Олексій Павловський, автор першої української граматики 1818 р., казав, що пише працю, або зберегти рештки “исчезающаго нарѣчія”.
Кн. Микола Цертелєв, один із перших збирачів народних пісень 1819 р., називає українську мову “устарѣлою для самихъ малороссіянь”, а на пісні дивиться як на “умирающій
отголосокъ гармоній, слышанной нѣкогда на берегахъ Днѣпровскихъ», гірше — як на
“безобразныя (!) развалины, свидѣтельствующія о красотѣ разрушеннаго зданія”.
Платон Лукашевич у передмові до “Малороссийскихъ и Червонорусскихъ думъ и пѣсенъ” (1836 р): “Я спасъ еще нѣсколько народныхъ пѣсней и представляю ихъ въ этомъ собраніи. Вѣроятно,
это, можеть быть, послѣднее ихъ изданіе, заимствованное прямо изъ Малороссіи, — тамъ народный пѣсни давнымъ давно уже не существуютъ; всѣ ОНѣ исключительно замѣнены солдатскими или велико-россійскими пѣснями. Малороссійскій парубокъ за стыдъ себѣ почитаеть пѣть другія... Проѣзжайте всю Малороссію вдоль и впоперекъ, и я ручаюсь вамъ, что вы не услышите ни одной національной пѣсни... Эти пѣсни, которыя я издаю, есть уже мертвыя для Малороссиянъ. Это только малѣйшія остатки той чудной пѣсенности ихъ дѣдовъ, которая была удивленіемь и самихъ хулителей всего Украинскаго»

Але наша мова вижила, бо ніколи не перевівся нарід, що нею говорив, а 1798 року і писати літературу почав!

#приказки
1.Надіявсь дід на обід, та без вечері ліг спати😱 (Номис, 5638).

2.Ждали, ждали та й ждання погубили (Номис, 5627).

3.І голова посивіє, поки діждусь (Н. 5636).

„Хто з Киян, — пише Левицький у повісті „Причепа” — не пам'ятає часу перед Севастопольською війною? То
був тяжкий час для України, то було її лихоліття. Простий народ стогнав у тяжкій неволі
під панами, мусів мовчати й терпіти гірше, як до Хмельницького. А за кожний стогін його
московським звичаєм катовано. Україна забула історичні перекази і не могла наукою
дійти до страчених думок. На обох боках Дніпра опинились у чужих порядках, в чужій
шкурі, набиралися чужої мови, забували свою. Згинула наука, впала просвіта, зоставшись
тільки в схоластичних латинських духовних школах. Університетська наука була тільки
азбукою європейської просвіти, обрізаної по казенній мірі. Та наука хотіла повиучувати
собі людей на москалів, до війська, до уряду. З українських університетів і других шкіл
повиходили ті халтурники, хабарники-урядники, неправедні судді, що правого робили
винним, а виноватого правим; ті консерватори-вчителі і професори, що вертіли історією
по московському наказу; ті офіцери-москалі, що забивали свій же народ на закуціях. А
народ робив панщину, а поміщики, ляхи і москалі, дерли останню шкуру з України тим
часом, як наші щирі українці за свою молоду українську ідею сиділи вже в неволі, на
далекій московській півночі. То був тяжкий час, бодай він не вертався!”

„Ген по горі розіслалося воно невеличкими дворами з вишневими садками, з білими квітками. По дворах, як і слід, комірчини, хлівці
усякі, кругом тини та загороди. На що то? Від кого люди розгородилися? Від якого ворога
захищають своє добро отими тинами невисокими?.. Самі від себе? Від свого сусіди?... Ох,
люди, люди! На широкому світі є багато і волі, й простору, і добра усякого без міри, та
ваше ненажерливе око не задовольняється тим, чого треба, — гарба, скільки засягне.
Треба тинів та ровів, щоб вашу ненажерливість спинити.” (Мирний, „Серед степів”)

Привіт!
В Освітарні від тепер є подкаст!

Перший епізод можна прослухати тут👇
https://podlink.to/jpsU

А потім повертайтесь сюди і пишіть у коментах, як вам))

Доброго ранку😊
Новий подкаст про Валерʼяна вже тут👇
https://osvitarnya.podlink.to/osvitarnya

А чи слухали ви перший 🤔

Привіт, друзі)

Господар будинку був одним із тих арабів, що їх називають харцизами; але серед купи лихих вчинків він робив і кілька добрих. Він гарбав із шаленою захланністю але й щедро роздавав; був безстрашний у дії, досить мʼякий у поводженні, розпусний за столом, але веселий у розпусті і найпаче — повний щирості.

«Задіґ», Вольтер

Такі примітки лишає Антоша😂

#Квітка
Як і всі перші наші письменники, Квітка був під добрим впливом Сковороди, а той — під Горацієвим та інших латинців. Тож мотив минущості життя і всюдисощості смерті присутній і у першого Григорія (Сковороди, себто), і у другого Грицька (Основʼяненка).
Надто це визирає на початку «Марусі», що є своєрідним авторовим переднім словом:

«Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні?
Ні, нема тут нічого вічного! Та й ми самі що? Сьогодні жив, завтра — що Бог дасть!»

«Памʼятуй, що й вони на сім світі такі ж гості, як ти і усякий чоловік, — чи цар, чи пан, чи архиєрей, чи салдат, чи личман.»

Ув останній цитаті виразно проглядається нута рівності всіх людей незалежно від класу й чину. Цей демократизм був у нашому новому письменстві від самого початку і ніколи не зникав.

Комизитися — вередувати; бришкати; норовитися.

«Свахо, не комизься, іди в хату!»

«Коли б вона та не бісилась,
Замовкла і не комизилась.»
(зміщено наголос, Енеїда)

«Жінка у купця вродлива і сумирна, й незлостива, і вночі не комизиться.»

Є ще похідні від цього, які це?🤔Пишіть у коментарях👇

Подкаст #3
Обирайте улюблену платформу👇
https://osvitarnya.podlink.to/osv

Повідаю вам, друзі, як-то колись, у сиву давнину, як звірі ще говорили😂, відбувався обряд сватання. Вона мало свій закон, старости казали визначені слова, батьки дівчини — сталі відповіді. Література донесла до нас ці традиції, отож, нужбо дивитися, далі з “Марусі” Квітки Основʼяненка.

Старости стукали тричі по тричі, і лиш тоді хазяїни одчиняли, кажучи такеє👇

— Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай i ти
[а Настя тим часом вбирала Марусю, упоравшись, сіла до батька].
Увіходять старости:
Зараз Наум (хоч i знав їх дуже добре, а тiльки для закону) пита:
— Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс?
Старший староста й каже:
— Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде теє, то ми i онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснiї i без худої науки, то от вам хлiб святий у руки.

Хліб узявши, батько класично питав, з якого вони царства, з якого государства. На що була давно одповідь:
— Ми є люди нiмецькiї, а йдемо з землi турецької. Ми собi ловцi, удалiї молодцi. Раз дома, у нашiй землi, випала пороша… Я i кажу товаришу: "Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю", — i пiшли, їздили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такiї речi: "Ей ви, ловцi, добрi молодцi! услужiть менi службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця, їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба". От ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не пiймаємо. Усi царства-государства пройшли, а її не знайшли; от i кажемо князю: "Не тiльки звiра в полi, що куниця; пошукаємо деiнде, найдеться й красная дiвиця". Так наш князь затявсь, при своїй думцi зоставсь. "Скiльки, — каже-говорить, — по свiту не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куницi, нiби красної дiвицi, не видав". От ми усе по слiду йшли та в се село — як зоветься, не знаємо, — прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр i з двора до хати; тепер жалаємо його пiймати. Певно, вже наша куниця — у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай пiдросте?

Ну а далі усе залежало від батька… Якщо він пропонував чарку, значить “усе пропало”, якщо ж казав дочці іти вʼязати сватів (рушниками, що вона собі надбала), то все добре.

Це з Квітки. Приблизно так само старости кажуть і в “Назарі Стодолі”, єдиній, що до нас дійшла, пʼєсі Шевченка.

Прошу реакціями відповісти))