І одягає машинова міць
І дні мої, й таку наївну бранку,
Мою країну, з прадідів селянку,
Співучу землю смутку і криниць...
Вже не впаду на сіно горілиць,
Щоб пити вітер, ніч і степ до ранку,
А потягну в кафе бліду панянку
Або досвідчених в коханні молодиць.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку,
Пірну в думки й серед нудних крамниць
Ходжу-блуджу всю ніч безперестанку.
Багато можна сказати, але дія з села переміщається в місто: кафе і бліда панянка, замість лугу чи вигону й румʼяної дівиці; досвідчені молодиці (заміжні жінки) замість першого кохання на сіні.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку — елегантна перифраза вуличних лапм.
Останні два рядки також про самого Плужника, про людину, що не знаходить себе у місті, що не почуває себе там вдома. Але й у село вже не може повернутися. Відбувся якийсь великий злам: і туди гаряче, і сюди боляче…
І дні мої, й таку наївну бранку,
Мою країну, з прадідів селянку,
Співучу землю смутку і криниць...
Вже не впаду на сіно горілиць,
Щоб пити вітер, ніч і степ до ранку,
А потягну в кафе бліду панянку
Або досвідчених в коханні молодиць.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку,
Пірну в думки й серед нудних крамниць
Ходжу-блуджу всю ніч безперестанку.
Багато можна сказати, але дія з села переміщається в місто: кафе і бліда панянка, замість лугу чи вигону й румʼяної дівиці; досвідчені молодиці (заміжні жінки) замість першого кохання на сіні.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку — елегантна перифраза вуличних лапм.
Останні два рядки також про самого Плужника, про людину, що не знаходить себе у місті, що не почуває себе там вдома. Але й у село вже не може повернутися. Відбувся якийсь великий злам: і туди гаряче, і сюди боляче…
[…]
І йшли, і йдуть безмежні міліони
Селян колишніх, давніх, як і я.
Й рука, скажи, наважиться чия
Твою зламати волю і закони?
О місто-велетню, що виростив бетони
Там, де колись пишалися поля,
І тільки вітер молодий гуляв
І тіні хмар на ярину нагонив.
А ще раніш кочівників загони
В шовковій тирсі ранками спиняв
Дніпро, що тут сріблясті перепони
Для них в степу широкім розілляв!
Та непоборне життя диктує свої правила, і нема на те ради… Воно жене у місто, де рух, де поступ, де заводи…
Опис того, чим колись було місто — місцем волі і природи: “пишалися поля” — а зараз “вже приборкана земля”, “і тільки вітер гуляв”, “Дніпро, що розілляв”, бо скоро цей Дніпро візьмуть у шори і загнуздають його вільний плив.
І йшли, і йдуть безмежні міліони
Селян колишніх, давніх, як і я.
Й рука, скажи, наважиться чия
Твою зламати волю і закони?
О місто-велетню, що виростив бетони
Там, де колись пишалися поля,
І тільки вітер молодий гуляв
І тіні хмар на ярину нагонив.
А ще раніш кочівників загони
В шовковій тирсі ранками спиняв
Дніпро, що тут сріблясті перепони
Для них в степу широкім розілляв!
Та непоборне життя диктує свої правила, і нема на те ради… Воно жене у місто, де рух, де поступ, де заводи…
Опис того, чим колись було місто — місцем волі і природи: “пишалися поля” — а зараз “вже приборкана земля”, “і тільки вітер гуляв”, “Дніпро, що розілляв”, бо скоро цей Дніпро візьмуть у шори і загнуздають його вільний плив.
❤🔥2
[…]
Пливуть світи, прикуті до орбіт...
Пливуть часи — великий чин природи...
Пливуть у безвість племена й народи,
Держави, війни, боротьба і гніт...
Бо щодоби підноситься в зеніт
Всевладний диск, що й перед часом сходив,
І щовесни новий буяє цвіт,
І раз у раз хвилює місяць води...
Цей і наступний уступ можна, на мою думку, вважати за класичні про “плинність і змінність” усього на землі, а також про “малість і немічність” серед усього цього людини, маленької, кволенької людини…
Порівняйте з цим уступом з пізнішої поеми “Золотий бумеранг” І. Багряного:
Через мільйони літ і ер,
Аж дотепер і відтепер
Жене в етері Альма Матер, —
Стримить! Жене із сонцем вдвох
Космічним, божевільним гоном,
За беззаконням чи законом,
Шляхом космічних катастроф;
В ніщо, у безвість, у ніде —
Параболить,
поки впаде.
Параболить поза законом.
Пливуть світи, прикуті до орбіт...
Пливуть часи — великий чин природи...
Пливуть у безвість племена й народи,
Держави, війни, боротьба і гніт...
Бо щодоби підноситься в зеніт
Всевладний диск, що й перед часом сходив,
І щовесни новий буяє цвіт,
І раз у раз хвилює місяць води...
Цей і наступний уступ можна, на мою думку, вважати за класичні про “плинність і змінність” усього на землі, а також про “малість і немічність” серед усього цього людини, маленької, кволенької людини…
Порівняйте з цим уступом з пізнішої поеми “Золотий бумеранг” І. Багряного:
Через мільйони літ і ер,
Аж дотепер і відтепер
Жене в етері Альма Матер, —
Стримить! Жене із сонцем вдвох
Космічним, божевільним гоном,
За беззаконням чи законом,
Шляхом космічних катастроф;
В ніщо, у безвість, у ніде —
Параболить,
поки впаде.
Параболить поза законом.
І остання на сьогодні:
Життя міняє форми — й перешкоди,
Що їх зустріне на шляху своїм,
Змітає геть або ж диктує їм
З новим шукати спільності та згоди!
Життя міняє форми — й перешкоди,
Що їх зустріне на шляху своїм,
Змітає геть або ж диктує їм
З новим шукати спільності та згоди!
Кілька слів про нашого мандрованого філософа Григорія Сковороду, який, серед темного примсерку XVIII ст., став вісником того, що “скоро світ буде”. З “Історії українського письменства” С. Єфремова
Щоб цей вплив оцінити, досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому „мандровану академію” і його самого вважали вартим за цілий університет; досить згадати, що коли треба було тоді знайти на Україні ідейну, чесну та чисту людину — шукали її між „сковородинцями”, тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дарма постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода. В цьому — безпосередній результат його діяльності, що розбуркувала людей, привчала їх думати, науки й знання прагнути.
Щоб цей вплив оцінити, досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому „мандровану академію” і його самого вважали вартим за цілий університет; досить згадати, що коли треба було тоді знайти на Україні ідейну, чесну та чисту людину — шукали її між „сковородинцями”, тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дарма постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода. В цьому — безпосередній результат його діяльності, що розбуркувала людей, привчала їх думати, науки й знання прагнути.
😍1
Освітарня
Кілька слів про нашого мандрованого філософа Григорія Сковороду, який, серед темного примсерку XVIII ст., став вісником того, що “скоро світ буде”. З “Історії українського письменства” С. Єфремова Щоб цей вплив оцінити, досить буде сказати, що сучасники…
„У простій свитці з відлогою й торбою за плечима, з сопілкою за поясом і патерицею в руках ходив Сковорода по селах, учив народ старовинним українським стилем”, — пише один із істориків філософії в Росії. Вчив Сковорода скрізь — по ярмарках, під церквами, в селянських хатах — усюди, де знаходив собі слухачів, і таке безпосереднє життя серед народу, на лоні природи, найбільше припадало йому до душі: „Мій жребій з голяками” — пише він у своїх віршах.
👏1
Його науку можна зближати з пошуком Епікурової насолоди в малому і безпечному:
На что же мні замишляти,
Что в селі родила мати?
Нехай мозок у тих рветься,
Кто високо вгору дметься,
А я буду собі тихо
Коротати милий вік.
Так мине мене все лихо,
Щаслив буду чоловік (Пісня 18)
Завше дякує „блаженному Богу о томъ, что нужное сдѣлалъ не труднымъ, а трудное не нужнымъ”.
„Царствіє Божіє внутрь насъ”.
„Нужнѣйшее тебѣ найдешь ты
самъ въ себѣ”
На что же мні замишляти,
Что в селі родила мати?
Нехай мозок у тих рветься,
Кто високо вгору дметься,
А я буду собі тихо
Коротати милий вік.
Так мине мене все лихо,
Щаслив буду чоловік (Пісня 18)
Завше дякує „блаженному Богу о томъ, что нужное сдѣлалъ не труднымъ, а трудное не нужнымъ”.
„Царствіє Божіє внутрь насъ”.
„Нужнѣйшее тебѣ найдешь ты
самъ въ себѣ”
👏1
„Знаніе, — писав Сковорода, — не должно узить своего изліянія на однихъ жрецовъ науки, которые жруть и пресыщаются, но должно переходить на весь народъ, войти въ народъ и водвориться въ сердцѣ человѣка и душѣ всѣхъ тѣхъ, кто имѣетъ право сказать: и я человѣкъ, и мнѣ, что человѣческое, то не чуждо.”
На українському ґрунті, де лишились були знову самі за себе кріпаки та прості люди, думка ця була дуже велика і творча: вона спонукала освічених людей спуститися з людською міркою до народу, відшукати людину під грубою свиткою кріпака й заходитись коло того, щоб ту людину витягти з обставин її нелюдського животіння. На цій думці збудовано власне все відродження українського народу і велика заслуга того, хто перший її промовив так виразно. (С. Єфремов)
Ось так підсумовує його діяльність С. Єфремов.
На українському ґрунті, де лишились були знову самі за себе кріпаки та прості люди, думка ця була дуже велика і творча: вона спонукала освічених людей спуститися з людською міркою до народу, відшукати людину під грубою свиткою кріпака й заходитись коло того, щоб ту людину витягти з обставин її нелюдського животіння. На цій думці збудовано власне все відродження українського народу і велика заслуга того, хто перший її промовив так виразно. (С. Єфремов)
Ось так підсумовує його діяльність С. Єфремов.
❤1🥰1
Село і суржик
Суржикове село, друзі, це не штука останніх 30 чи 40 років. Ще за Грінченкових часів (злам ХІХ і ХХ ст.) село вже гаразд засмічене було солдатчиною. Тож, передусім, не треба впадати в таку поширену помилку, що нею люблять тішити себе моволюби, мовляв, сто років тому ото була мова, а зараз перевилася… Це далеко не так.
Ось тому потвердження👇
Суржикове село, друзі, це не штука останніх 30 чи 40 років. Ще за Грінченкових часів (злам ХІХ і ХХ ст.) село вже гаразд засмічене було солдатчиною. Тож, передусім, не треба впадати в таку поширену помилку, що нею люблять тішити себе моволюби, мовляв, сто років тому ото була мова, а зараз перевилася… Це далеко не так.
Ось тому потвердження👇
❤1😨1
З “Соняшного променю” Б. Грінченка:
“З одного краю чулося:
Ой ти Ваня, ти разсукін син такой!
Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал?
Чи у карти, чи в ігранти прогулял?
Чи у Каті на перинах пролежал?
А десь тоненькі дитячі голоси, триндикаючи до танців, приспівувала:
Улюбився — урезался!
Бил би ножик — зарезался.
Давай ножик пагастрєй,
Зарєжуся поскарєй!
Я зовсім не того сподівався, — резюмує герой свої спостереження. — Досі я уявляв
собі простий народ так, що він заховав у собі наш національний скарб — нашу мову,
звичаї, поезію. Але замість поезії я почув — „Із трахтира в погребок», замість
щиронародної, мови ламану мішанину... Сумно, сумно!”
“З одного краю чулося:
Ой ти Ваня, ти разсукін син такой!
Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал?
Чи у карти, чи в ігранти прогулял?
Чи у Каті на перинах пролежал?
А десь тоненькі дитячі голоси, триндикаючи до танців, приспівувала:
Улюбився — урезался!
Бил би ножик — зарезался.
Давай ножик пагастрєй,
Зарєжуся поскарєй!
Я зовсім не того сподівався, — резюмує герой свої спостереження. — Досі я уявляв
собі простий народ так, що він заховав у собі наш національний скарб — нашу мову,
звичаї, поезію. Але замість поезії я почув — „Із трахтира в погребок», замість
щиронародної, мови ламану мішанину... Сумно, сумно!”
👍1😱1😨1
Про похорони української мови
Мову нашу ховали багато разів, останній — років, певно, 25 тому. Вибрані цитати з історії похоронів української мови:
Олексій Павловський, автор першої української граматики 1818 р., казав, що пише працю, або зберегти рештки “исчезающаго нарѣчія”.
Кн. Микола Цертелєв, один із перших збирачів народних пісень 1819 р., називає українську мову “устарѣлою для самихъ малороссіянь”, а на пісні дивиться як на “умирающій
отголосокъ гармоній, слышанной нѣкогда на берегахъ Днѣпровскихъ», гірше — як на
“безобразныя (!) развалины, свидѣтельствующія о красотѣ разрушеннаго зданія”.
Платон Лукашевич у передмові до “Малороссийскихъ и Червонорусскихъ думъ и пѣсенъ” (1836 р): “Я спасъ еще нѣсколько народныхъ пѣсней и представляю ихъ въ этомъ собраніи. Вѣроятно,
это, можеть быть, послѣднее ихъ изданіе, заимствованное прямо изъ Малороссіи, — тамъ народный пѣсни давнымъ давно уже не существуютъ; всѣ ОНѣ исключительно замѣнены солдатскими или велико-россійскими пѣснями. Малороссійскій парубокъ за стыдъ себѣ почитаеть пѣть другія... Проѣзжайте всю Малороссію вдоль и впоперекъ, и я ручаюсь вамъ, что вы не услышите ни одной національной пѣсни... Эти пѣсни, которыя я издаю, есть уже мертвыя для Малороссиянъ. Это только малѣйшія остатки той чудной пѣсенности ихъ дѣдовъ, которая была удивленіемь и самихъ хулителей всего Украинскаго»
Але наша мова вижила, бо ніколи не перевівся нарід, що нею говорив, а 1798 року і писати літературу почав!
Мову нашу ховали багато разів, останній — років, певно, 25 тому. Вибрані цитати з історії похоронів української мови:
Олексій Павловський, автор першої української граматики 1818 р., казав, що пише працю, або зберегти рештки “исчезающаго нарѣчія”.
Кн. Микола Цертелєв, один із перших збирачів народних пісень 1819 р., називає українську мову “устарѣлою для самихъ малороссіянь”, а на пісні дивиться як на “умирающій
отголосокъ гармоній, слышанной нѣкогда на берегахъ Днѣпровскихъ», гірше — як на
“безобразныя (!) развалины, свидѣтельствующія о красотѣ разрушеннаго зданія”.
Платон Лукашевич у передмові до “Малороссийскихъ и Червонорусскихъ думъ и пѣсенъ” (1836 р): “Я спасъ еще нѣсколько народныхъ пѣсней и представляю ихъ въ этомъ собраніи. Вѣроятно,
это, можеть быть, послѣднее ихъ изданіе, заимствованное прямо изъ Малороссіи, — тамъ народный пѣсни давнымъ давно уже не существуютъ; всѣ ОНѣ исключительно замѣнены солдатскими или велико-россійскими пѣснями. Малороссійскій парубокъ за стыдъ себѣ почитаеть пѣть другія... Проѣзжайте всю Малороссію вдоль и впоперекъ, и я ручаюсь вамъ, что вы не услышите ни одной національной пѣсни... Эти пѣсни, которыя я издаю, есть уже мертвыя для Малороссиянъ. Это только малѣйшія остатки той чудной пѣсенности ихъ дѣдовъ, которая была удивленіемь и самихъ хулителей всего Украинскаго»
Але наша мова вижила, бо ніколи не перевівся нарід, що нею говорив, а 1798 року і писати літературу почав!
❤🔥2🤔1😢1
„Хто з Киян, — пише Левицький у повісті „Причепа” — не пам'ятає часу перед Севастопольською війною? То
був тяжкий час для України, то було її лихоліття. Простий народ стогнав у тяжкій неволі
під панами, мусів мовчати й терпіти гірше, як до Хмельницького. А за кожний стогін його
московським звичаєм катовано. Україна забула історичні перекази і не могла наукою
дійти до страчених думок. На обох боках Дніпра опинились у чужих порядках, в чужій
шкурі, набиралися чужої мови, забували свою. Згинула наука, впала просвіта, зоставшись
тільки в схоластичних латинських духовних школах. Університетська наука була тільки
азбукою європейської просвіти, обрізаної по казенній мірі. Та наука хотіла повиучувати
собі людей на москалів, до війська, до уряду. З українських університетів і других шкіл
повиходили ті халтурники, хабарники-урядники, неправедні судді, що правого робили
винним, а виноватого правим; ті консерватори-вчителі і професори, що вертіли історією
по московському наказу; ті офіцери-москалі, що забивали свій же народ на закуціях. А
народ робив панщину, а поміщики, ляхи і москалі, дерли останню шкуру з України тим
часом, як наші щирі українці за свою молоду українську ідею сиділи вже в неволі, на
далекій московській півночі. То був тяжкий час, бодай він не вертався!”
був тяжкий час для України, то було її лихоліття. Простий народ стогнав у тяжкій неволі
під панами, мусів мовчати й терпіти гірше, як до Хмельницького. А за кожний стогін його
московським звичаєм катовано. Україна забула історичні перекази і не могла наукою
дійти до страчених думок. На обох боках Дніпра опинились у чужих порядках, в чужій
шкурі, набиралися чужої мови, забували свою. Згинула наука, впала просвіта, зоставшись
тільки в схоластичних латинських духовних школах. Університетська наука була тільки
азбукою європейської просвіти, обрізаної по казенній мірі. Та наука хотіла повиучувати
собі людей на москалів, до війська, до уряду. З українських університетів і других шкіл
повиходили ті халтурники, хабарники-урядники, неправедні судді, що правого робили
винним, а виноватого правим; ті консерватори-вчителі і професори, що вертіли історією
по московському наказу; ті офіцери-москалі, що забивали свій же народ на закуціях. А
народ робив панщину, а поміщики, ляхи і москалі, дерли останню шкуру з України тим
часом, як наші щирі українці за свою молоду українську ідею сиділи вже в неволі, на
далекій московській півночі. То був тяжкий час, бодай він не вертався!”
🤔1
„Ген по горі розіслалося воно невеличкими дворами з вишневими садками, з білими квітками. По дворах, як і слід, комірчини, хлівці
усякі, кругом тини та загороди. На що то? Від кого люди розгородилися? Від якого ворога
захищають своє добро отими тинами невисокими?.. Самі від себе? Від свого сусіди?... Ох,
люди, люди! На широкому світі є багато і волі, й простору, і добра усякого без міри, та
ваше ненажерливе око не задовольняється тим, чого треба, — гарба, скільки засягне.
Треба тинів та ровів, щоб вашу ненажерливість спинити.” (Мирний, „Серед степів”)
усякі, кругом тини та загороди. На що то? Від кого люди розгородилися? Від якого ворога
захищають своє добро отими тинами невисокими?.. Самі від себе? Від свого сусіди?... Ох,
люди, люди! На широкому світі є багато і волі, й простору, і добра усякого без міри, та
ваше ненажерливе око не задовольняється тим, чого треба, — гарба, скільки засягне.
Треба тинів та ровів, щоб вашу ненажерливість спинити.” (Мирний, „Серед степів”)
👍1
Привіт!
В Освітарні від тепер є подкаст!
Перший епізод можна прослухати тут👇
https://podlink.to/jpsU
А потім повертайтесь сюди і пишіть у коментах, як вам))
В Освітарні від тепер є подкаст!
Перший епізод можна прослухати тут👇
https://podlink.to/jpsU
А потім повертайтесь сюди і пишіть у коментах, як вам))
🔥4👍2
Доброго ранку😊
Новий подкаст про Валерʼяна вже тут👇
https://osvitarnya.podlink.to/osvitarnya
А чи слухали ви перший 🤔
Новий подкаст про Валерʼяна вже тут👇
https://osvitarnya.podlink.to/osvitarnya
А чи слухали ви перший 🤔