До історії вірша та часопису

Перечитую зараз “Людина біжить над прірвою” Багряного. На початку роману описується “неперевершений своєю трагедійністю й комічністю” марш розбитої їталійської колони на Захід. Як багато з цього можна прикласти до сьогоднішніх реалій, а незмінне лиш одне: невмирущість і величність нашого народу, битого безмежним горем.

Про італійців:
“Нарід, народжений бути митцем, приневолениий бути воїном, — ні, не воїном (то колись були воїни!), а автоматичним убивцею, до чого він не надається, і от тепер він повзе рачки…”

“Вражала така колосальна й трагічна диспропорція між прекрасним, легендарним, романтичним імʼям — “італійці”, “Італія” — і цим неромантичним, коростявим виглядом натовпу напівтрупів, нещасних, забрьоханих по самі вуха, отак здеформованих людей. Обморожені, ранені, охоплені пропасницею, завошивлені, брудні, зарослі, як троглодити, виснажені голодом, криво шкутильгаючі, байдужі до всього і вся, вони сунулись щільно збитою, безкраєю отарою, теліпаючи свої куці й смішні рушниці або й просто тягнучи їх по грязюці, як паліччя, та підпираючись ними.”

Для багатьох іноземців, певен, такими “італійцями” були росіяни до 24 лютого… Хоч, звісно, до митців-італійців руським було як до неба.
Зараз же, вони “забрьохані й завошивлені” човгають собі у своє болото.

https://telegra.ph/Peredtecha-Vіdrodzhennyu-Abo-shcho-vіdbuvalosya-u-pershі-20-rokіv-HH-st-08-05

#довгочит
Оце так утяв😝 Коротко про культурні й літературні чинники, що передували Розстріляному відродженню.

Що скажете про статтю? Чи цікаво?👇

Читаю зараз про повстання Хмельницького. Є кілька надзвичайно важливих моментів в еволюції думок Хмельницького. Чи було б цікаво дізнатися про це? Голосуйте ⬇️

Канів
Покірний наймит я, давно прикутий
Бажанням їсти щось до рахівниць;
Давно душа моя схилилась ниць,
Міста, під вашим подихом отрути.
Так через віщо ж досі не забути
Мені світанків в полі й косовиць;
Так через віщо ж солоденький Гриць
І досі ще мені хвилює груди?
Вже цукроварні, фабрики і гути
Встилають димом золото пшениць...
І вже в минулім можна все збагнути,
І вже нема в майбутнім таємниць!

Тут Євген Плужник описує нікого як себе: містянина, що ненавидить місто, яке дихає “подихом отрути”; селянина, що вже не вернеться в любиме село.
“Солоденький Гриць” — народна пісня, що її часто подибуємо у Шевченкових віршах.
Загалом, то ця поема описує злам України тої епохи (20-30-ті ХХ ст.), коли “країна з прадідів селянка” перетворювалась у промислову машину. Це все побачимо далі. Тут же показано, як на цьому тлі себе має людина, як вона переживає цю зміну. Людина в даному разі, це і сам поет.
“Нема в майбутнім таємниць” — життя стає механізоване й автоматичне, без таємниць. А, отже, втрачає свій шарм, свою романтику. На щось схоже (неможливість мріяти) скаржилась Надійка з “Невеличкої драми” В. Підмогильного.

І одягає машинова міць
І дні мої, й таку наївну бранку,
Мою країну, з прадідів селянку,
Співучу землю смутку і криниць...
Вже не впаду на сіно горілиць,
Щоб пити вітер, ніч і степ до ранку,
А потягну в кафе бліду панянку
Або досвідчених в коханні молодиць.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку,
Пірну в думки й серед нудних крамниць
Ходжу-блуджу всю ніч безперестанку.

Багато можна сказати, але дія з села переміщається в місто: кафе і бліда панянка, замість лугу чи вигону й румʼяної дівиці; досвідчені молодиці (заміжні жінки) замість першого кохання на сіні.
Або ж при світлі тихих блискавиць,
Що людський геній їх замкнув у склянку — елегантна перифраза вуличних лапм.
Останні два рядки також про самого Плужника, про людину, що не знаходить себе у місті, що не почуває себе там вдома. Але й у село вже не може повернутися. Відбувся якийсь великий злам: і туди гаряче, і сюди боляче…

[…]
І йшли, і йдуть безмежні міліони
Селян колишніх, давніх, як і я.
Й рука, скажи, наважиться чия
Твою зламати волю і закони?
О місто-велетню, що виростив бетони
Там, де колись пишалися поля,
І тільки вітер молодий гуляв
І тіні хмар на ярину нагонив.
А ще раніш кочівників загони
В шовковій тирсі ранками спиняв
Дніпро, що тут сріблясті перепони
Для них в степу широкім розілляв!

Та непоборне життя диктує свої правила, і нема на те ради… Воно жене у місто, де рух, де поступ, де заводи…
Опис того, чим колись було місто — місцем волі і природи: “пишалися поля” — а зараз “вже приборкана земля”, “і тільки вітер гуляв”, “Дніпро, що розілляв”, бо скоро цей Дніпро візьмуть у шори і загнуздають його вільний плив.

[…]
Пливуть світи, прикуті до орбіт...
Пливуть часи — великий чин природи...
Пливуть у безвість племена й народи,
Держави, війни, боротьба і гніт...
Бо щодоби підноситься в зеніт
Всевладний диск, що й перед часом сходив,
І щовесни новий буяє цвіт,
І раз у раз хвилює місяць води...

Цей і наступний уступ можна, на мою думку, вважати за класичні про “плинність і змінність” усього на землі, а також про “малість і немічність” серед усього цього людини, маленької, кволенької людини…
Порівняйте з цим уступом з пізнішої поеми “Золотий бумеранг” І. Багряного:
Через мільйони літ і ер,
Аж дотепер і відтепер
Жене в етері Альма Матер, —
Стримить! Жене із сонцем вдвох
Космічним, божевільним гоном,
За беззаконням чи законом,
Шляхом космічних катастроф;
В ніщо, у безвість, у ніде —
Параболить,
поки впаде.
Параболить поза законом.

І остання на сьогодні:
Життя міняє форми — й перешкоди,
Що їх зустріне на шляху своїм,
Змітає геть або ж диктує їм
З новим шукати спільності та згоди!

Кілька слів про нашого мандрованого філософа Григорія Сковороду, який, серед темного примсерку XVIII ст., став вісником того, що “скоро світ буде”. З “Історії українського письменства” С. Єфремова

Щоб цей вплив оцінити, досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому „мандровану академію” і його самого вважали вартим за цілий університет; досить згадати, що коли треба було тоді знайти на Україні ідейну, чесну та чисту людину — шукали її між „сковородинцями”, тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дарма постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода. В цьому — безпосередній результат його діяльності, що розбуркувала людей, привчала їх думати, науки й знання прагнути.

Його науку можна зближати з пошуком Епікурової насолоди в малому і безпечному:

На что же мні замишляти,
Что в селі родила мати?
Нехай мозок у тих рветься,
Кто високо вгору дметься,
А я буду собі тихо
Коротати милий вік.
Так мине мене все лихо,
Щаслив буду чоловік (Пісня 18)

Завше дякує „блаженному Богу о томъ, что нужное сдѣлалъ не труднымъ, а трудное не нужнымъ”.

„Царствіє Божіє внутрь насъ”.
„Нужнѣйшее тебѣ найдешь ты
самъ въ себѣ”