#поезія
 
Тебе любив, як вітер - небо,
В огні сумнівів і образ,
Нащо ж закохану із себе
Ти удавала кожний раз?..

Тебе любив, як вітер - рожу,
В солодкій тузі, у журбі...
Але нещирості не можу
Простити, навіть, і тобі...

Ти не любила... Час останній...
Який же біль, який же біль!..
Та за ілюзію кохання
Навіки вдячний я тобі!..
В. Сосюра

Як вам?
Діліться враженнями👇

#думки
Перечитати сотні книжок і на різних мовах писаних, простудіювати філософів і твори з історії філософії, дійти висновку, що вони мало чого варті, а тоді… написати свою книгу-роздум про всі інші, що був прочитав. Спростувавши їх, але заразом самим написанням ще одної книги, спростувавши й себе… Ось, зачуваю, мій шлях.
Що скажете?

Лайдак — сірома, ледар

Лайдакувати — ледацювати:
«Доки ж ти лайдакувати будеш?».

Душа Миколи Куліша
крилами б'є в вікно блакитне
й крізь ніч, похмуру й
непривітну,
в мою поему поспіша...

Він геній був... І от не стало
орла духовних тих висот,
куди послав його народ
і партія куди послала.
Пішов у небуття, як дим...
І Курбас Лесь пішов за ним.
Серця спинились їхні чулі
од голоду, а чи від кулі...

З “Розстріляного безсмертя” В. Сосюри

і Підмогильний, і Вражливий,
що з смертю вицшли на двобій,
Кривенко, Плужник, Лісовий
стоять, мовчать у тьмі
страшній...
Стоїть в очах примарне
військо...
І дивляться Близько й
Фальківський,
і з глибини і тишини,
вітають Мисика вони...
Не чуть за вікнами сирен...
А я дивлюсь у ніч патлату...
Й заходить тихо у кімнату
печальний Міша Йогансен...
Він теж упав від кулі ката
лицем униз чи горілиць, —
і з ним упав Косинка Гриць.
"Прощай, матусенько, єдина!" —
я певен, що так Гриць сказав.
І постріл тяжко заридав...

Скільки прізвищ знайомо?

Сіра мжичка за вікнами. Ніч. Кімната.
І сьогодні таке, як вчора…
Перегортаю Рабіндраната
Тагора.

Крізь щілини віконниці — ніч знадвору:
Доле людська, чудна яка ти, —
На сторінках чужого твору
Правду людську шукати!

Є. Плужник

Хочу бачити ваші реакції, товариство)☺️

Салют!
Удруге перечитую «Місто» і поділюся тут із вами кількома цитатами й слівцями)
Гайда!

Розділ ІІІ, конфлікт потягу села й міста:
Піскуваті береги, що тяглися перед ним, безлюддя і теплі вітри, нагадуючи спокій села, додавали йому туги. Бо за горбом він почував місто і себе — одне з безлічі непомітних тілець серед каменю й розпорядку. На порозі жаданого бачив себе вигнанцем, що покинув на рідній землі весну й квітучі поля.

Це у гулящий день Степан помандрував на безлюддя й самотину. Сівши коло річки, поставив варитися кашу і задивився в напрямку міста та довколо себе. Довкілля нагадувало йому село, рідне й привабливе. Але й місто за пагорбом спокушало й вабило. Вабило ризиком, невідомістю, величністю. Певність Степанова схитнулась: останні два дні принесли йому лиш невдачі. Чи вистоїть він, чи місто перемеле його, одного з безлічі тілець?..

Щó серця рано дізнані утіхи!
Щó думки пізно зважений тягар!
Минулося! Живи німий і тихий…
Пригадуючи, мар…

Оце й усе, що дні тобі лишили:
Утома, зморшки та старі листи.
…Ах, досвіде, розраднику немилий,
Навіть запізнений — завжди дочасний ти!

Є. Плужник

— Ти запрацювався, Стефочко.
— Я й сам бачу, що зарвався з роботою.
— Найкращий спочинок — це жіноче товариство, або по-нашому вечорниці. Мене недавно водили, і я тебе поведу — тільки треба пів пляшки чогось і чогось їстівного. Ходити не дуже далеко, як на наші ноги, всього до критого ринку. Там є хата не хата, хлів не хлів, казна-що, словом, зате дівчат пʼятеро…

Місто

Друузі!
Запрошую всіх на освітвечір цієї пʼятниці у заклад Хармс.

Говоритимемо про Валерʼяна Підмогильного: його епоху та твори.

Вхід за вільний донат, до зустрічі!)
Щоб записатися, пишіть мені чи ставте + у коментарях👇

Він узяв її руку, він цілував ту руку, почуваючи тиху млявість її тіла й любосний дрож, що лоскотав пушинками її шкіри йому уста. Невимовна згода і разом з тим непричетність до неї, дозвіл, немов даний тільки з доброти в немисленому ваганні, безоглядна готовність і, попри неї, мовби змушений опір у кожному кроці, в кожному лінивому, тягучому русі — вся досконала гра, так добре йому відома, знову ятрила його, знову збурювала, розвʼязуючи в ньому шалені, розхристані сили.

Так було щоразу вже два роки. Так сталося воно й уперше, коли ця жінка, ним чи й помічена добре у випадкових хатніх зустрічах, несподівано прийшла і своєю мовчанкою, потаємними, змовницькими поглядами і витонченим непротивленням злу за півгодини примусила себе взяти.

Повість без назви, В. Підмогильний

До історії вірша та часопису

Перечитую зараз “Людина біжить над прірвою” Багряного. На початку роману описується “неперевершений своєю трагедійністю й комічністю” марш розбитої їталійської колони на Захід. Як багато з цього можна прикласти до сьогоднішніх реалій, а незмінне лиш одне: невмирущість і величність нашого народу, битого безмежним горем.

Про італійців:
“Нарід, народжений бути митцем, приневолениий бути воїном, — ні, не воїном (то колись були воїни!), а автоматичним убивцею, до чого він не надається, і от тепер він повзе рачки…”

“Вражала така колосальна й трагічна диспропорція між прекрасним, легендарним, романтичним імʼям — “італійці”, “Італія” — і цим неромантичним, коростявим виглядом натовпу напівтрупів, нещасних, забрьоханих по самі вуха, отак здеформованих людей. Обморожені, ранені, охоплені пропасницею, завошивлені, брудні, зарослі, як троглодити, виснажені голодом, криво шкутильгаючі, байдужі до всього і вся, вони сунулись щільно збитою, безкраєю отарою, теліпаючи свої куці й смішні рушниці або й просто тягнучи їх по грязюці, як паліччя, та підпираючись ними.”

Для багатьох іноземців, певен, такими “італійцями” були росіяни до 24 лютого… Хоч, звісно, до митців-італійців руським було як до неба.
Зараз же, вони “забрьохані й завошивлені” човгають собі у своє болото.