#літературні_образки #Багряний
“Страхіття Дахау і Бухенвальда не перевищують страхіть безлічі енкаведистських катівень та концтаборів в ті роки.
Внаслідок всіх тих знущань над українським народом загинуло, навіть за радянською статистикою, між 1927-1939 рр. понад 10 мільйонів населення.“
“Я не хочу вертатися до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СССР є найтяжчим злочином. Так було 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові -- на мові червоного фашизму -- "місцевим націоналізмом”.”

Повний текст👆👆

Діліться враженнями про прочитанні👇

Дещо про прізвища👇
Сьогодні трапилося живе прізвище: Переймибіда — яке ж воно українське, чуєте?! Це як Перебийніс, Вернигора, Кривоніс, Кривоший (мав однокласника), Засядь-Вовк (теж був одногласник). А ось нате про це з Кулішевого "Мина Мизайла":

— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригіналье, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенісівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.

Які колоритні українські прізвища траплялися вам? Залишайте в коментарях👇

#Микола_Куліш
Ось наглядний приклад з минулого. Грудень 1928 рік. Куліш пише Мину Мазайла, вже напровесні наступного, 29 року, пʼєса стає на сцену: Вінниця, Одеса, Харків. Вона бачить всю Україну, далі виходить за її межі: Грузія. У ворохобні роки війни її побачить на сцені Львів, наша діяспора у пʼятдесятих поставить її в Нью Йорку. Резонанс був шалений: її любили, її ненавиділи (чому, читайте у дальших дописах), імена героїв (Мазайло, Мокій, тьотя, дядько Тарас, Баронова-Козино) стали іменами прозивними. Їхні репліки завчали, до них прибігали за влучної оказії.

"Обріж! — вже чую. — Давай до суті."

До суті:

Мазайло: — Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?
Мокій: — Я — українець!
Тьотя: — Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій: — Вони такі росіяни, як росіяни — українці...
Тьотя: — Тоді не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка...
Мазайло: — Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Тьотя: — Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
Мазайло: — Частина — наші малороси, себто руські...
Тьотя: — Ну?
Мазайло: — А частина, зʼявіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювались 1914 року, подумайте тільки!

Як тут не згадати: "автрійсько-польська інтрига", "спаплюжена російська і перекручена польська мова"... Звісно, це не кінець діялогу.

Хочемо продовження?😏

#довільне #Микола_Куліш
Уля кохає Мокія, але каже, що мусить його покинути і їхати в Одесу жити:

Мокій: — Серйозно?
Уля: — Серйозно… Заставляють… Різні обставини, нєпрєодолімиє прєпятствія…
Мокій: — По-українському — непоборні перешкоди кажуть.
Уля: — Так.. з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.

Мокій: — Улю!.. Можна вас хоч тепер… поцілувати?
Уля: — Аж тепер!.. Ах ви ж… (Крізб сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий…
Мокій: — Ну, недомека…
Уля: — Поцілуйте ж, недомеко милий…

Одного разу він, попрацювавши так до ранку, втомися, а, може, подалів нас, бо комарі дуже кусалися, і пішов спати, залишивши на столі рукопис. Уранці, прибираючи рукопис, а почала його читати і так захопилася, що не могла відірватися. Це була цого перша пʼєса «97» з часів голоду в Україні у 1921 р.

Так ось що він пише! […] З того часу я ретельно чистила лампу і наливала нафти стільки, щоб вона горіла до ранку.

Ставте 👍.
Що ви знаєте про Куліша (Миколу, не Панька😄)?

#поезія
 
Тебе любив, як вітер - небо,
В огні сумнівів і образ,
Нащо ж закохану із себе
Ти удавала кожний раз?..

Тебе любив, як вітер - рожу,
В солодкій тузі, у журбі...
Але нещирості не можу
Простити, навіть, і тобі...

Ти не любила... Час останній...
Який же біль, який же біль!..
Та за ілюзію кохання
Навіки вдячний я тобі!..
В. Сосюра

Як вам?
Діліться враженнями👇

#думки
Перечитати сотні книжок і на різних мовах писаних, простудіювати філософів і твори з історії філософії, дійти висновку, що вони мало чого варті, а тоді… написати свою книгу-роздум про всі інші, що був прочитав. Спростувавши їх, але заразом самим написанням ще одної книги, спростувавши й себе… Ось, зачуваю, мій шлях.
Що скажете?

Лайдак — сірома, ледар

Лайдакувати — ледацювати:
«Доки ж ти лайдакувати будеш?».

Душа Миколи Куліша
крилами б'є в вікно блакитне
й крізь ніч, похмуру й
непривітну,
в мою поему поспіша...

Він геній був... І от не стало
орла духовних тих висот,
куди послав його народ
і партія куди послала.
Пішов у небуття, як дим...
І Курбас Лесь пішов за ним.
Серця спинились їхні чулі
од голоду, а чи від кулі...

З “Розстріляного безсмертя” В. Сосюри

і Підмогильний, і Вражливий,
що з смертю вицшли на двобій,
Кривенко, Плужник, Лісовий
стоять, мовчать у тьмі
страшній...
Стоїть в очах примарне
військо...
І дивляться Близько й
Фальківський,
і з глибини і тишини,
вітають Мисика вони...
Не чуть за вікнами сирен...
А я дивлюсь у ніч патлату...
Й заходить тихо у кімнату
печальний Міша Йогансен...
Він теж упав від кулі ката
лицем униз чи горілиць, —
і з ним упав Косинка Гриць.
"Прощай, матусенько, єдина!" —
я певен, що так Гриць сказав.
І постріл тяжко заридав...

Скільки прізвищ знайомо?

Сіра мжичка за вікнами. Ніч. Кімната.
І сьогодні таке, як вчора…
Перегортаю Рабіндраната
Тагора.

Крізь щілини віконниці — ніч знадвору:
Доле людська, чудна яка ти, —
На сторінках чужого твору
Правду людську шукати!

Є. Плужник

Хочу бачити ваші реакції, товариство)☺️

Салют!
Удруге перечитую «Місто» і поділюся тут із вами кількома цитатами й слівцями)
Гайда!

Розділ ІІІ, конфлікт потягу села й міста:
Піскуваті береги, що тяглися перед ним, безлюддя і теплі вітри, нагадуючи спокій села, додавали йому туги. Бо за горбом він почував місто і себе — одне з безлічі непомітних тілець серед каменю й розпорядку. На порозі жаданого бачив себе вигнанцем, що покинув на рідній землі весну й квітучі поля.

Це у гулящий день Степан помандрував на безлюддя й самотину. Сівши коло річки, поставив варитися кашу і задивився в напрямку міста та довколо себе. Довкілля нагадувало йому село, рідне й привабливе. Але й місто за пагорбом спокушало й вабило. Вабило ризиком, невідомістю, величністю. Певність Степанова схитнулась: останні два дні принесли йому лиш невдачі. Чи вистоїть він, чи місто перемеле його, одного з безлічі тілець?..

Щó серця рано дізнані утіхи!
Щó думки пізно зважений тягар!
Минулося! Живи німий і тихий…
Пригадуючи, мар…

Оце й усе, що дні тобі лишили:
Утома, зморшки та старі листи.
…Ах, досвіде, розраднику немилий,
Навіть запізнений — завжди дочасний ти!

Є. Плужник

— Ти запрацювався, Стефочко.
— Я й сам бачу, що зарвався з роботою.
— Найкращий спочинок — це жіноче товариство, або по-нашому вечорниці. Мене недавно водили, і я тебе поведу — тільки треба пів пляшки чогось і чогось їстівного. Ходити не дуже далеко, як на наші ноги, всього до критого ринку. Там є хата не хата, хлів не хлів, казна-що, словом, зате дівчат пʼятеро…

Місто

Друузі!
Запрошую всіх на освітвечір цієї пʼятниці у заклад Хармс.

Говоритимемо про Валерʼяна Підмогильного: його епоху та твори.

Вхід за вільний донат, до зустрічі!)
Щоб записатися, пишіть мені чи ставте + у коментарях👇