#Плужник #освітарня_вірші
Зі збірки Пізня осінь 1927р.

…Ах, досвіде, розраднику немилий,
Навіть запізнений — завжди дочасний ти!
Є. Плужник, Рівновага
#Плужник #поезія

Привіт усім)
По павзі до діла!

Кілька гарних речень з «Алая»
Ол. Досвітнього:

1️⃣«Відповів, мовляв, то грецькі віршики. Невже він не метекує по-грецькому?»

2️⃣«Вже тиждень Шешель нічого не читав. Жадоба друкованого слова прикувала його позір до цього застарілого замурзаного шматочка.
О, диво!.. у скроню загепали прудкі хвилі крови…»

3️⃣«Шешель знає, що ось вона [мишка] поїсть кашу і, присівши на задні лапки, почне копирсати собі в носі, вичищаючи замурзану мордочку.»

Чи знали всі слова?
Яке речення найбільше припало до 👍?
Пишіть у коментах)

“Його пришелепуватий вигляд щось міркував, коли ця пришелепа взагалі могла щось міркувати.” О. Досвітній

#спогади #Підмогильний

Зі "Розповідей" Юрія Смолича. Перше знайомство. Валерʼянів шарм.

Був це, приблизно 25-26 р. "Мешкав він (Підмогильний -- А.Б.) тоді в будинку на розі Сінного базару й вулиці Великої Житомирської. В першому поверсі цього будинку і тоді було кіно, Підмогильний мешкав на поверсі третьому. [...] На столі посередині височіла пузата карафка з рідиною зовсім прозорою. І Валерʼян відіткнув її, нахилившись до моєї чарки.
-- Ні, ні! Я взагалі майже не пʼю горілки, а вранці, натщесерце, ще ніколи не наважувався.
-- Я теж, -- мило і якось навіть студкувато посміхнувся Підмогильний. -- Думав, може, ви споживаєте, та й взагалі, знаєте, між людей ведеться...
Валерʼян одразу завів мову про справу, для якої мене запрошено." Валерʼян виклав завдання, і Смолич "тут же дав згоду.

Валерʼян раптом потягнуся назад до буфета і взяв карафку з горілкою:
-- Ну, -- мовив він з тією ж таки соромливою посмішкою, -- тупер уже, хочемо не хочемо, а мусимо зачаркуватися з цієї нагоди: на добрий скуток справи!"

Чи хотіли б прочитати ще кілька штрихів з життя Валерʼяна, пишіть у коментарях👇😊

Більше дописів про Підмогильного в
Інстаграм https://www.instagram.com/osvitarnya/
та Фейсбук https://www.facebook.com/osvitarnya
Долучайтесь, буде купа цікавого😄

#літературні_образки #Багряний
"Чому я не хочу повертатись до СССР?"
І
"Я один із тих сотень тисяч людей-українців, шо не хочуть вертатися додому, дивуючи цим цілий світ.
[...]
Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СССР) дивно й незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Для нас слово "Вітчизна" також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська "родіна".
Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.
І все ж я не хочу нині вертатись до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.
ІV
В 1929-32 роках більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом "знищення куркуля як класу". В дійсності це було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70% селянська.

В Україні це знищення проводилось не в соціальнім плані, а в політичнім і національнім. Куркулів знищувано за те, що вони заможні. Бідняків, інтелігентів і робітників — за те, що вони співчували "куркулям", а значить були "підкуркульниками".
Всі ті маси людей, приречених на жертву, засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть, де вони загибали від голоду, холоду і хвороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.
[...] Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої "необʼятної родіни".

Читай продовженн тут👇
https://www.facebook.com/osvitarnya

#літературні_образки #Багряний
“Страхіття Дахау і Бухенвальда не перевищують страхіть безлічі енкаведистських катівень та концтаборів в ті роки.
Внаслідок всіх тих знущань над українським народом загинуло, навіть за радянською статистикою, між 1927-1939 рр. понад 10 мільйонів населення.“
“Я не хочу вертатися до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СССР є найтяжчим злочином. Так було 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові -- на мові червоного фашизму -- "місцевим націоналізмом”.”

Повний текст👆👆

Діліться враженнями про прочитанні👇

Дещо про прізвища👇
Сьогодні трапилося живе прізвище: Переймибіда — яке ж воно українське, чуєте?! Це як Перебийніс, Вернигора, Кривоніс, Кривоший (мав однокласника), Засядь-Вовк (теж був одногласник). А ось нате про це з Кулішевого "Мина Мизайла":

— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригіналье, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенісівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.

Які колоритні українські прізвища траплялися вам? Залишайте в коментарях👇

#Микола_Куліш
Ось наглядний приклад з минулого. Грудень 1928 рік. Куліш пише Мину Мазайла, вже напровесні наступного, 29 року, пʼєса стає на сцену: Вінниця, Одеса, Харків. Вона бачить всю Україну, далі виходить за її межі: Грузія. У ворохобні роки війни її побачить на сцені Львів, наша діяспора у пʼятдесятих поставить її в Нью Йорку. Резонанс був шалений: її любили, її ненавиділи (чому, читайте у дальших дописах), імена героїв (Мазайло, Мокій, тьотя, дядько Тарас, Баронова-Козино) стали іменами прозивними. Їхні репліки завчали, до них прибігали за влучної оказії.

"Обріж! — вже чую. — Давай до суті."

До суті:

Мазайло: — Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?
Мокій: — Я — українець!
Тьотя: — Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій: — Вони такі росіяни, як росіяни — українці...
Тьотя: — Тоді не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка...
Мазайло: — Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Тьотя: — Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
Мазайло: — Частина — наші малороси, себто руські...
Тьотя: — Ну?
Мазайло: — А частина, зʼявіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювались 1914 року, подумайте тільки!

Як тут не згадати: "автрійсько-польська інтрига", "спаплюжена російська і перекручена польська мова"... Звісно, це не кінець діялогу.

Хочемо продовження?😏

#довільне #Микола_Куліш
Уля кохає Мокія, але каже, що мусить його покинути і їхати в Одесу жити:

Мокій: — Серйозно?
Уля: — Серйозно… Заставляють… Різні обставини, нєпрєодолімиє прєпятствія…
Мокій: — По-українському — непоборні перешкоди кажуть.
Уля: — Так.. з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.

Мокій: — Улю!.. Можна вас хоч тепер… поцілувати?
Уля: — Аж тепер!.. Ах ви ж… (Крізб сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий…
Мокій: — Ну, недомека…
Уля: — Поцілуйте ж, недомеко милий…

Одного разу він, попрацювавши так до ранку, втомися, а, може, подалів нас, бо комарі дуже кусалися, і пішов спати, залишивши на столі рукопис. Уранці, прибираючи рукопис, а почала його читати і так захопилася, що не могла відірватися. Це була цого перша пʼєса «97» з часів голоду в Україні у 1921 р.

Так ось що він пише! […] З того часу я ретельно чистила лампу і наливала нафти стільки, щоб вона горіла до ранку.

Ставте 👍.
Що ви знаєте про Куліша (Миколу, не Панька😄)?

#поезія
 
Тебе любив, як вітер - небо,
В огні сумнівів і образ,
Нащо ж закохану із себе
Ти удавала кожний раз?..

Тебе любив, як вітер - рожу,
В солодкій тузі, у журбі...
Але нещирості не можу
Простити, навіть, і тобі...

Ти не любила... Час останній...
Який же біль, який же біль!..
Та за ілюзію кохання
Навіки вдячний я тобі!..
В. Сосюра

Як вам?
Діліться враженнями👇

#думки
Перечитати сотні книжок і на різних мовах писаних, простудіювати філософів і твори з історії філософії, дійти висновку, що вони мало чого варті, а тоді… написати свою книгу-роздум про всі інші, що був прочитав. Спростувавши їх, але заразом самим написанням ще одної книги, спростувавши й себе… Ось, зачуваю, мій шлях.
Що скажете?

Лайдак — сірома, ледар

Лайдакувати — ледацювати:
«Доки ж ти лайдакувати будеш?».