#Сосюра #освітарня #освітарня_поезія

І знов Сосюра, одна з найкращих увертюр!
Що скажете?✍🏻👇

#освітарня #наші20ті #проза #Підмогильний

33-го року доля Валерʼяна, як і більшості його друзів і однодумців, висіла на волосині. Він це відчував, але йти на зговір із совістю і запобігати ласки в режиму він не хотів. Навесні 33-го року у Харкові, де він тоді жив у будинку "Слово", доходять перші захарчовані від голоду селяни. Йому нестерпно боляче бачити голод на селі й визнавати свою безпорадність, тож він пише коротесеньке оповідання про примусове виселення старої жінки з її квартири в одному ЖК у підвальну непристосовану до життя кімнатку.
Чому? Бо вона дворянського роду, а відтак -- класово ворожа!

В оповіданні стикаються дві протилежні думки щодо правочинності її виселення. Один партійник -- за, інший -- проти. У другому, можна припустити, говорив і сам Валерʼян, приміром тут:
"Класово-ворожий! — скрикнув голова ревізкому.— Класово-ворожий, та спам’ятайтеся, товаришу Вивірко! Ота жебрачка — класовий ворог! Це надто смішно. А втім, маєте рацію: класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати. І ви висуваєте на цю посаду Веледницьку
— непогано."

Стара довго не протягла. Перед тим, як переставитися, вона лишила передсмертну ноту по-французьки, де бажала й вимагала суду всіх провідних партдіячів:
"І дав голові ревізкому невеличкий аркушик, де стояло: "Після звільнення Росії, в ім’я найвищої справедливості і щоб виконати волю народну, пропоную..." Далі йшов докладно опрацьований проект кошмарних тортур і кар видатним представникам партії, переліченим від номера першого до двадцятого."

Так само, вочевидь, думав і Підмогильний. Оповідання називається "З життя будинку", написане 33-го року.

Я — розпусник.
І ось чому:
«Мислити про себе він не любив і лише зрідка дозволяв собі цю розпусту.
Атож — іншої назви він не мав для того пристрасного самоспоглядання, що не містить
у собі ніякої здорової критики, ні нових аргументів на користь зміни чи ствердження обраної поведінки, а тільки зворушує всю істоту, доводить розумові сили до вищого
напруження, гримить і блискає, але проминає, як марна хмара, все сполохавши і не зронивши на ґрунт ні краплі плодющого дощу, йому, людині з уявою і темпераментом,
аж надто відомі були ці гарячки душі, що могли б його зовсім розхитати, якби він не вмів чинити їм постійного опору, протиставляючи їм волю й звичку панувати над собою, здавна вироблену.»

«Але разом з тим, будучи щодо себе обачним, він розумів усю
небезпеку безоглядного стримування своїх нахилів і вважав за доцільне поступатися їм
інколи, щоб потім тим певніше над собою владувати. Тому він давав часом хвилинну волю всій жагучій поривності своєї приборканої натури, всій глибині свого затамованого почуття любові й ненависті до себе, поринав у цей кошлатий вир, що раз у раз викидав його, трохи стомленого й пошарпаного, на твердий ґрунт ще більшої певності.»
В. Підмогильний, Повість без назви, 1934р.
Хто знає долю автора, здивується датою твору…

Друзі, вже кілька тижнів, як ми закрили збір на дрон для 127 бр, бат 228. Повний звіт опубліковано у ФБ, прошу переходити, кому цікаво https://www.facebook.com/osvitarnya

Усім щира дяка за донати🙏

Не знаю, що б ми, сьогоднішні, робили без тої щопти наших літераторів і вчених, що їм пощастило вирватися з облади кривавої Лети більшовиків…

Багато дечого вони зробили на чужих теренах, може, не стільки, як хотілося б нам, нині живущим, але ж чи ми знаєм, які виклики були на їхнім шляху?..
А Хвильового повного видали вони… А Плужника “Три збірки” теж вони, ми на неї лиш от зараз зугарилися..
Кожному творові передувала цікавезна передмова. І позаяк писано її сучасниками подій і діячів, вона тим цікаііша для нас, що ані тих подій, ані діячів не знаємо.
До прикладу, передмова до “Невеличкої драми” Валерʼяна Підмогильного👇

“Валеріян Підмогильний… Коли вимовляємо це імʼя, мені згадується делікатне, але енергійне обличчя, струнка постать в легенькому пальті, що міцно облягає фігуру, фетровий капелюх, в совєтських умовах річ не зовсім звичайна початку 30-х рр.
…
“Невеличка драма” В. Підмогильного належить до числа кращих творів української прози 20-х - 30-х років. Це повість проблемна. Хвильовий показав своїми “Вальдшнепами” шлях до проблемного роману. За ним пішли Іванченко (“Робітні сили”) і Підмогильний.”

Про Вальдшнепів я чув. А от хто такий Іванченко..?🙊

#Плужник #освітарня_вірші
Зі збірки Пізня осінь 1927р.

…Ах, досвіде, розраднику немилий,
Навіть запізнений — завжди дочасний ти!
Є. Плужник, Рівновага
#Плужник #поезія

Привіт усім)
По павзі до діла!

Кілька гарних речень з «Алая»
Ол. Досвітнього:

1️⃣«Відповів, мовляв, то грецькі віршики. Невже він не метекує по-грецькому?»

2️⃣«Вже тиждень Шешель нічого не читав. Жадоба друкованого слова прикувала його позір до цього застарілого замурзаного шматочка.
О, диво!.. у скроню загепали прудкі хвилі крови…»

3️⃣«Шешель знає, що ось вона [мишка] поїсть кашу і, присівши на задні лапки, почне копирсати собі в носі, вичищаючи замурзану мордочку.»

Чи знали всі слова?
Яке речення найбільше припало до 👍?
Пишіть у коментах)

“Його пришелепуватий вигляд щось міркував, коли ця пришелепа взагалі могла щось міркувати.” О. Досвітній

#спогади #Підмогильний

Зі "Розповідей" Юрія Смолича. Перше знайомство. Валерʼянів шарм.

Був це, приблизно 25-26 р. "Мешкав він (Підмогильний -- А.Б.) тоді в будинку на розі Сінного базару й вулиці Великої Житомирської. В першому поверсі цього будинку і тоді було кіно, Підмогильний мешкав на поверсі третьому. [...] На столі посередині височіла пузата карафка з рідиною зовсім прозорою. І Валерʼян відіткнув її, нахилившись до моєї чарки.
-- Ні, ні! Я взагалі майже не пʼю горілки, а вранці, натщесерце, ще ніколи не наважувався.
-- Я теж, -- мило і якось навіть студкувато посміхнувся Підмогильний. -- Думав, може, ви споживаєте, та й взагалі, знаєте, між людей ведеться...
Валерʼян одразу завів мову про справу, для якої мене запрошено." Валерʼян виклав завдання, і Смолич "тут же дав згоду.

Валерʼян раптом потягнуся назад до буфета і взяв карафку з горілкою:
-- Ну, -- мовив він з тією ж таки соромливою посмішкою, -- тупер уже, хочемо не хочемо, а мусимо зачаркуватися з цієї нагоди: на добрий скуток справи!"

Чи хотіли б прочитати ще кілька штрихів з життя Валерʼяна, пишіть у коментарях👇😊

Більше дописів про Підмогильного в
Інстаграм https://www.instagram.com/osvitarnya/
та Фейсбук https://www.facebook.com/osvitarnya
Долучайтесь, буде купа цікавого😄

#літературні_образки #Багряний
"Чому я не хочу повертатись до СССР?"
І
"Я один із тих сотень тисяч людей-українців, шо не хочуть вертатися додому, дивуючи цим цілий світ.
[...]
Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СССР) дивно й незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Для нас слово "Вітчизна" також наповнене святим змістом і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська "родіна".
Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.
І все ж я не хочу нині вертатись до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.
ІV
В 1929-32 роках більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом "знищення куркуля як класу". В дійсності це було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70% селянська.

В Україні це знищення проводилось не в соціальнім плані, а в політичнім і національнім. Куркулів знищувано за те, що вони заможні. Бідняків, інтелігентів і робітників — за те, що вони співчували "куркулям", а значить були "підкуркульниками".
Всі ті маси людей, приречених на жертву, засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть, де вони загибали від голоду, холоду і хвороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав.
[...] Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої "необʼятної родіни".

Читай продовженн тут👇
https://www.facebook.com/osvitarnya

#літературні_образки #Багряний
“Страхіття Дахау і Бухенвальда не перевищують страхіть безлічі енкаведистських катівень та концтаборів в ті роки.
Внаслідок всіх тих знущань над українським народом загинуло, навіть за радянською статистикою, між 1927-1939 рр. понад 10 мільйонів населення.“
“Я не хочу вертатися до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СССР є найтяжчим злочином. Так було 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові -- на мові червоного фашизму -- "місцевим націоналізмом”.”

Повний текст👆👆

Діліться враженнями про прочитанні👇

Дещо про прізвища👇
Сьогодні трапилося живе прізвище: Переймибіда — яке ж воно українське, чуєте?! Це як Перебийніс, Вернигора, Кривоніс, Кривоший (мав однокласника), Засядь-Вовк (теж був одногласник). А ось нате про це з Кулішевого "Мина Мизайла":

— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригіналье, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенісівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.

Які колоритні українські прізвища траплялися вам? Залишайте в коментарях👇

#Микола_Куліш
Ось наглядний приклад з минулого. Грудень 1928 рік. Куліш пише Мину Мазайла, вже напровесні наступного, 29 року, пʼєса стає на сцену: Вінниця, Одеса, Харків. Вона бачить всю Україну, далі виходить за її межі: Грузія. У ворохобні роки війни її побачить на сцені Львів, наша діяспора у пʼятдесятих поставить її в Нью Йорку. Резонанс був шалений: її любили, її ненавиділи (чому, читайте у дальших дописах), імена героїв (Мазайло, Мокій, тьотя, дядько Тарас, Баронова-Козино) стали іменами прозивними. Їхні репліки завчали, до них прибігали за влучної оказії.

"Обріж! — вже чую. — Давай до суті."

До суті:

Мазайло: — Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?
Мокій: — Я — українець!
Тьотя: — Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій: — Вони такі росіяни, як росіяни — українці...
Тьотя: — Тоді не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка...
Мазайло: — Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Тьотя: — Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
Мазайло: — Частина — наші малороси, себто руські...
Тьотя: — Ну?
Мазайло: — А частина, зʼявіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювались 1914 року, подумайте тільки!

Як тут не згадати: "автрійсько-польська інтрига", "спаплюжена російська і перекручена польська мова"... Звісно, це не кінець діялогу.

Хочемо продовження?😏