Привіт, друзі!
Запрошую всіх на черговий #освітвечір😊📚
Цього разу говоритимем про літконтекст наших двадцятих: основні літобʼєднання, центральні постаті, важливі етапи.

Вхід за записом у формі: https://forms.gle/Gcy7oq411UknMyNs8

Чекатиму на вас цього четверга о 18:30)

#захалявний_Сосюра #Сосюра #поезія
Частина І
У хаосі наших розмов, хтось сказав:
- Володя, прочитай щось з "Мазепи". 3 тих пасусів, що псують нерви цензорам.
- Та ви то вже чули, - відповідає ніби дитячим тоном Сосюра.
- Я, наприклад, ніколи не чув, - кидаю відразу.
- Я не чув,- каже Фомін. - А як хтось і чув, то радо послухає
вдруге.
- Володя, давай. Не задавайся, - каже Первомайський. І Сосюра почав читати:

Мазепа дума, як на крицю
Знайти ще дужчу силу - гнів...
Щоб будувать свою столицю,
Петро все просить козаків.
Вони в болоті там втопають,
Ллючи в Неву і піт, і кров,
І на кістках їх виростають
Гранітні велетні будов...

Петру ж все мало... Ще, Мазепо!
Все ще і ще... Прокляте "ще"
Терзає серце без потреби,
І серце, як вогонь, пече...
І йдуть на північ діти півдня
Й своє офірують життя,
Ідуть під спів прощальний півня
Без вороття, без вороття...

"Не як йому заткнути пельку?" -
Мазепа дума. Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки -
І вже назад не поверта.

#сосюра #освітраня #наші20ті
Обличчя в тумані... Чиє?...
І хто з ким на сонячнім герці?..
Я стримаю серце своє,
українське
розхристане
серце...
В. Сосюра, "Серце"

... Рвали душу мою
два Володьки в бою,
і обидва, як я кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою --
комунар
і
націоналіст
В. Сосюра, "Два Володьки"

В. Сосюра, як і М. Хвильовий, як і більшість "розстріляного відродження" являють собою цікавий і характеристичний тип підсовєтської людини -- тип психічно роздертої навпіл людини з комуністичною думкою і націоналістичним серцем.
Так було й з обивателями, але вони нас не цікавлять, бо пересічні людини пасивні й майже не впливають на інших. Натомість творці (поети, художники, музиканти) -- то інша річ. Вони глибоко індивідуальні творчості, що своїми творивами впливають на інших і творять культурне тло нації.
Трагедія в тому, що вони добровільно й щиро обрали комуністичну ідеологію, якій залишались вірними навіть після її жаских метаморфоз. Опріч до цього, вони глибоко вірили, що зможуть узгодити ці дві стихії: свій розум і серце, комунізм із націоналізмом, любовʼю до батьківщини, а тому не лише не крились зі своєю природою, а й постійно наївно-довірливо її виявляли.
У цьому полягала суть трагедії Хвильового, цього безперечного, щирого ідейного комуніста, але й, безсумнівно, також щирого ідейного українця. Фінал цієї трагедії відомий: Хвильовий-українець дійшов до заперечення Хвильового-комуніста, і тоді перестав жити Хвильовий взагалі.
Подібно виглядає й трагедія Сосюри. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста і лишився жити далі з тягарем своєї двоїстости.
Взято з "Замість передмови" Василь Гришко

#освітарня #Підмогильний #українськапроза #наші20ті #розстріляне_відродження
З оповідання Валерʼяна Підмогильного "Гайдамака", 1918 р.

Визвольні битви 1917-1919 рр. Вночі більшовики нагло оточили приміщення з загоном гайдамаків (українська армія), почалась перестрілка, зрештою, командир гайдамаків Дудник дає наказ здатися в полон.

"— За що це вони його?—спитав Олесь
гайдамаку, котрий стояв поруч з ним.
— Та він, як усі здались, ще стріляв із
кулемета й забив їхніх чоловіка з шість.
А тим часом червоногвардійці почали
гукати:
— До стовба його, до стовба!
Отамана потягли й поставили біля стін­ки. Чоловіка з десять червоногвардійців одійшло від його кроків на кілька й націлились. Олесь зрозумів, що отаман уже загинув, і він нічим не може допомогти йому. Він подивився на Дудника й здивувався його спокою й байдужности. Жадний м'яз не рушився на його облич­чі, тільки очі дивились похмуро-похмуро. Не хапаючись, Дудник хрипучим голосом проказав:
— ХлопціІ Не забувайте мене й Україну! Гайдамаки поскидали шапки.
— Не забудем, — гукнув Олесь з запалом,
підносячи руку з шапкою вгору.
Грюкнув залп, і отаман, незграбно сту­пивши вперед, важко впав навколюшки, кілька хвилин залишився в цій позі, а потім простягся лицем до землі.”

#сороміцьке
Сьогодні порозважаємося сороміцьким фольклором🫢😉

Спершу, про назви
🙍‍♀️Жіночий статевий орган має класичну українську назву: піхва
А також низку синонімів:
Поцька, ступка, кунка, вишенька (і ще кілька).

🙎‍♂️Чоловічий — це: прутень, щупак (як критик, до речі😂), товкач, смичок, плуг (як збірка віршів Тичини) і ще чимало.

Які з цих ваші улюблені? Які знаєте ще?

У Києві на дзвіниці
Лежить чернець на черениці:
Та так чернець спасається,
Аж дзвіниця хитається.

— Що ти робиш, ченче?
— Спасаюся, серце:
Всередину гріхи пхаю,
Щоб не вийшла душа з раю😍

“Але справа така. В одному темному завулкові до мене приступила жінка й запропонувала свої послуги в справі кохання. Я ввічливо відмовився, стараючись не образити її запобігливості. Ми розбалакались; вона довго скаржилась на підупадок попиту й головне обвинувачення клала на соціальні умови.
— Цей комунізм, — казала вона, — призвів до того, що жінки до краю розсобачились. Кожна й без грошей оддається. Забули Бога, по канцеляріях вінчаються… Хто ж платитиме?

Вона призналась, що не дивується з моєї одмови, бо я можу й задурно дістати потрібне.”

#Сосюра #освітарня #освітарня_поезія

І знов Сосюра, одна з найкращих увертюр!
Що скажете?✍🏻👇

#освітарня #наші20ті #проза #Підмогильний

33-го року доля Валерʼяна, як і більшості його друзів і однодумців, висіла на волосині. Він це відчував, але йти на зговір із совістю і запобігати ласки в режиму він не хотів. Навесні 33-го року у Харкові, де він тоді жив у будинку "Слово", доходять перші захарчовані від голоду селяни. Йому нестерпно боляче бачити голод на селі й визнавати свою безпорадність, тож він пише коротесеньке оповідання про примусове виселення старої жінки з її квартири в одному ЖК у підвальну непристосовану до життя кімнатку.
Чому? Бо вона дворянського роду, а відтак -- класово ворожа!

В оповіданні стикаються дві протилежні думки щодо правочинності її виселення. Один партійник -- за, інший -- проти. У другому, можна припустити, говорив і сам Валерʼян, приміром тут:
"Класово-ворожий! — скрикнув голова ревізкому.— Класово-ворожий, та спам’ятайтеся, товаришу Вивірко! Ота жебрачка — класовий ворог! Це надто смішно. А втім, маєте рацію: класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати. І ви висуваєте на цю посаду Веледницьку
— непогано."

Стара довго не протягла. Перед тим, як переставитися, вона лишила передсмертну ноту по-французьки, де бажала й вимагала суду всіх провідних партдіячів:
"І дав голові ревізкому невеличкий аркушик, де стояло: "Після звільнення Росії, в ім’я найвищої справедливості і щоб виконати волю народну, пропоную..." Далі йшов докладно опрацьований проект кошмарних тортур і кар видатним представникам партії, переліченим від номера першого до двадцятого."

Так само, вочевидь, думав і Підмогильний. Оповідання називається "З життя будинку", написане 33-го року.

Я — розпусник.
І ось чому:
«Мислити про себе він не любив і лише зрідка дозволяв собі цю розпусту.
Атож — іншої назви він не мав для того пристрасного самоспоглядання, що не містить
у собі ніякої здорової критики, ні нових аргументів на користь зміни чи ствердження обраної поведінки, а тільки зворушує всю істоту, доводить розумові сили до вищого
напруження, гримить і блискає, але проминає, як марна хмара, все сполохавши і не зронивши на ґрунт ні краплі плодющого дощу, йому, людині з уявою і темпераментом,
аж надто відомі були ці гарячки душі, що могли б його зовсім розхитати, якби він не вмів чинити їм постійного опору, протиставляючи їм волю й звичку панувати над собою, здавна вироблену.»

«Але разом з тим, будучи щодо себе обачним, він розумів усю
небезпеку безоглядного стримування своїх нахилів і вважав за доцільне поступатися їм
інколи, щоб потім тим певніше над собою владувати. Тому він давав часом хвилинну волю всій жагучій поривності своєї приборканої натури, всій глибині свого затамованого почуття любові й ненависті до себе, поринав у цей кошлатий вир, що раз у раз викидав його, трохи стомленого й пошарпаного, на твердий ґрунт ще більшої певності.»
В. Підмогильний, Повість без назви, 1934р.
Хто знає долю автора, здивується датою твору…

Друзі, вже кілька тижнів, як ми закрили збір на дрон для 127 бр, бат 228. Повний звіт опубліковано у ФБ, прошу переходити, кому цікаво https://www.facebook.com/osvitarnya

Усім щира дяка за донати🙏