Забавно

Читаю спогади Костюка, де він переповідає зустріч з Багряним у Києві 43 року… “Заходив — каже Іван, — одразу по моєму звільненню до Смолича, він саме голував тоді в Харківській філії (гадаю, ідеться про Спілку письменників — АБ), читав йому з пам’яті “Золотого бумеранга”, що я склав і запам’ятав на засланні. Він був захоплений.”

Постать Багряного мене вже давно цікавить, дещо про нього (переважно зі спогадів Костюка) я вже знав. Але про цей епізод зі Смоличем прочитав уперше. На тижні мені прийшов 8 томник Смолича. У 7 томі опубліковані його “Розповіді про неспокій” — спогади у трьох частинах про 20-30 роки. Беру томик, переглядаю зміст, чи нема там ніде про Багряного. Нема. Тоді продовжую Костюка. І от, що читаю:

Цікаво зауважити, що Юрій Смолич у своїх спогадах (“Розповідь про неспокій триває”, Частина друга, Київ, 1969: 156-60) не замовчав Багряного. Більше того, він досить яскраво розповів про свою зустріч із ним і як Багряний читав йому з пам’яти розділи з “великого віршованого роману”. Це був, звичайно, “Золотий бумеранг”. Юрій Корнійович прикидається, що не пам’ятає ні назви, ні змісту поеми. Пересипаючи свою розповідь лайливими епітетами на адресу Багряного, він, проте, визнає талант і не може заховати того сильного враження, яке на нього справило Багрянове читання великої поеми з пам’яти.

Тож, треба буде таки повернутися до Смолича і чим скорше😁

Тріюмф. Ювілей ак. М.С. Грушевського 1926 року

Це було 3 жовтня 12:00 в червоному корпусі тодішнього ІНО. Грушевський святкував 40 років наукової праці, а заразом і своє 60-річчя (народився він 29 вересня 1866 року).

Натоді Грушевський вже два роки як працював у Києві в академії, де розгорнув масштабну історично-науково працю. Втім цей ювілей став не просто святом визначного нашого історика, він святом українського народу! Ось як це було.

Народу зібралось повно, набагато більше, ніж могла умістити зала Червоного корпусу. Михайло Сергійович під’їхав на авті, “бадьоро вискочив, майнув навколо своєю сивою бородою, дружньо махнув рукою до апльодуючої публіки” — як це передає тодішній студент Григорій Костюк. Коли один чоловік, що саме стояв поруч юнака, каже: “Такий же, старий, енергійний, як і 1917 року. На нього ані час, ані події, ані обставини не впливають.” “А ви що, колись його знали?” — питає Костюк. “Та… було, молодий чоловіче, — відповідає той, — все було…” і на цьому він загубився в натовпі. Лиш згодом студент дізнався, що то був В. Чехівський, який знав Грушевського ще з ЦР.

Того дня ювілят отримав привітання з усіх усюд: від вчителів цілої України, товаришів по праці, простих людей, російських учених, від усіх європейських університетів. Дружнім словом його вітали колеги. Але, звісно, на заході були й представники партії. Слово взяв Панас Любченко (на фото праворуч), тодішній голова Київщини. Він сказав, що партія шанує Михайла Сергійовича як видатного вченого, але не забуває, що колись він стояв по той бік барикад, очолював великий націоналістичний фронт і активно боровся проти влади робітників і селян. Закінчив він на позитивній ноті.

Зрештою взяв слово і сам ювілят. Жодного плазування перед владою чи запобігливості, ані найменшого прояву сервілізму й пристосуванства не прозвучало в його промові. Навпаки, гостро-патріотичні вигуки і маніфестація на честь української культури. Зала ревла від захоплення. Це було свято, якому підходив кінець…

Один мотив на різний манір

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі...

Хто не знає цих рядків Шевченка, а чи знаєте, скільки він породив схожих мотивів?
Почалося з Плужника, великого Плужника, незламного, незгинного:

Минають дні... Минають літа...
Серце змінам відкрите...
І сум не такий, і радість не та...
...Гай-гай, Геракліте!
Ах, мудрість цитатна — мудрість гірка!
Вона не горами двига!
...Чого ж ти ждеш? Мерщій до бюрка:
Там — книга.

Підхопив цей мотив його сучасник Боб Тенета:

Минають дні, іде по літі осінь
В прозорім сумі ніжна й золота,
Жаркі стрічки впліта в зелені коси --
Слова прощання на мої уста.

Зрештою Багряний в кінці 32 року в харківській одиночній камері напише таке:

Щезає ніч. Щезає день
В безодню, в вічність, у ніде...
Серед пустель на чорнім тлі
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

Все про минущість. Про Гераклітову ріку, в яку двічі ввійдеш і не ввійдеш -- вода ж бо вже не та!

Друзі, прошу стежити за мною у фейсбуці: https://www.facebook.com/osvitarnya/

Буду радий вашій активності там)

Борис Антоненко-Давидович один із чільних письменників 20-х років і один із маненької жменьки тих, що пережив табори (більше як 20 років!) і повернувся до праці. Втім навіть у 60-70х його не полишали сіпати КДБісти: проводили обшуки, забирали рукописи!
З Післяслова урятованих спогадів Бориса Антоненка-Давидовича:
"Я перегортав сторінки своєї пам'яті не для того, щоб паплюжити наші змагання тих незабутніх літ (1917-21), а щоб у майбутньому, коли ще раз усміхнеться доля (а це конче буде колись!), не повторювати тих помилок і хиб, що привели нас до катастрофи. Хай те, що промайнуло трагічною жарптицею над нашою землею в перші роки великої революції, вдруге повториться не як фарс, а як упевнений чин, перевірений попередніми поразками"...

Справа СВУ

"Із 45 людей, що фігурували на центральному процесі в Харко, 26 були співробітники Академії. Із 45 людей, що були на процесі, вийшла з тюрми лише Людмила Старицька-Черняхівська, донька Михайла Старицького.
На тому Українська Академія Наук фактично була зруйнована."

Усе змінюється да не міняється -- з сучасного минулого

"Йшлося, власне, про сконфісковане цензурою 6-те число журнала "ВАПЛІТЕ" (чи не там була друга частина "Валдшнепів", відтак загублених? -- АБ). Там, кажуть, було вміщено гарний Сенченків есей під назвою "Де хвилі". Казали мені, що це був дуже цікавий, глибокий змістом і поетичною красою нарис про історичну рол Чорного моря в політичному, економічному і державному житті України. Це був вимріяний поетом у сучасному й майбутньому грандіозний порт України, з якого вона, як держава вийде у великий океанічний світ. З того есею в пам'яті тих, що читали його, залишилися такі чотири рядки:

Україна великоюю буде!
Вона знайде в собі кремінь-м'яз,
Щоб урізать у хвилі морів темногрудих
Мільярдний тоннаж!

Що тут нелояльного, і чому ми повинні були розпинати зе й тепер (1930 року, стаття була написана 26-27 року -- АБ) за це нашого симпатичного, такого творчого, чесного і працьовитого Ван Сенченка? Це в мою голову не вкладалося." Гр. Костюк

Momenti
Колись про важливість Криму для нас, українців, я мельки читав у Драгоманова в листах "на Україну" Грінченкові. Там він казав, що російськими війнами за Крим, в яких провідну участь брали українські козаки, велико мірою пояснюється віра нашого народу в імперський уряд: поки Крим був у турків, Україна не мала спокою.
У цараті наш народ зрештою зневірився (правда, на це таки пішло чимало часу), а зараз за Крим ми воюємо не з Туреччиною, а з Росією.

#словотека #освітарня

#література #розстріляневідродження #нашідвадцяті #Куліш
Гурович💔
Тут мав би бути ще його вірний собака Джой, та його світлини не знайшов.
"Коли Микола приходив додому після ворожої критики, я, одчиняючи йому двері, зразу бачила по обличчі, що настрій у нього страшний. Значить, нічого не треба питати... Микола тоді йшов до свого кабінету, де йому назустріч кидався Джой... У такі моменти Микола часто казав уголос: "Джой, мій гарний пес, нас бʼють!"
Антоніна Куліш, Спогади

Не "Українське відродження чи ренесанс" той період має називатися, а "Українська трагедія". Сприяння влади митцям, письменникам ніколи не було. Натомість завжди була програмовість, завжди "шори", завжди партійні межі дозволеного до писання. Спершу письменники приймали це, підлаштовувалися (а вони підлаштовувалися!). І цього було замало... А тоді їх як зайвину, як баласт, просто вкинули -- як ми викидаємо непотріб у смітник, -- у тюрму. А що тюремні стіни вже від перелюду тріщали, їх розстріляли...щоб на їх місце привезти нових.
Тому ніяке це не відродження. Старі замовкли, ні -- старих замовкли, і продовжили на чужині (а як там на чужині, почитайте в Тараса), а нові і слова вільного не написали.

Вступ

Навколо радощів так мало…
Який у чорта "днів бадьор",
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Німій, одуреній, забитій,
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ж ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні.
У тебе так: все безголов'я,
Що на багно кричить: "Блакить!"
Якби я міг, якби зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить…
Твої шляхи — відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками —
Багном і гноєм — для других.
У голові твоїй — макуха!
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма.

Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, мати,
Щоб ти щасливою була.

#поезія #Багряний #освітарня
В час вечірний, час печальний
я тебе чекаю в храм мій, —
у кімнаті сонця сальви
і махорки тиміями.

Ти прийди, моя далека,
через хащі вечорові,
обернись хоч в тінь лелеки
і розправ крилаті брови.

Проболіло серце груди,
простромили думи далі.
Навівають перегуди
біль в задуманій печалі.

Навівають перегуди,
перебори, тони вітру, —
ніби хтось за ніжні груди
зачепив забуту цитру…
Зі збірки «До меж заказаних», 1927-8