З “Третьої Роти” В. Сосюри
І от я на третьому триместрі робітфаку ХІНО (Харківський Інститут Народної Освіти).
До класу входить викладач української літератури т. Єрофеїв. Між іншим, тоді вийшла хрестоматія з укрлітератури проф. Плевако, і основники-студенти вивчали мене по всій Україні, а я вчився на робітфаці.
Цікаво?
Такі "казуси" могли бути тільки за диктатури пролетаріату.
Єрофеїв почав за списком знайомитись з робітфаківпями.
Коли він дійшов до мене і назвав моє прізвище, я підвівся.
— Сидіть, сидіть! Я сів.
— Ви не родич того Сосюри, що пише вірші?
— Ні, це — я.
— А може, ви його брат?
— Та ні! Це — я.

Друзі)
Запрошую всіх охочих на наш другий освітвечір у кав‘ярні Урбаністи в Києві.
Говоритимемо цієї неділі про В. Сосюру)
Для запису, пишіть у приватні)

Гарного вечора😉

Здорова всім!

Апдейт по збору!
Ми зібрали 82000, але цього замало. Нова мета: 95000.

Долучайтеся хто скільки може. І поширюйте друзі, разом ми сила!

https://send.monobank.ua/jar/3qc6vGZ2jk

5375411205298768

Привіт, друзі!
Онова щодо збору

Наразі збір закрито. Зараз вирішуємо питання «як» і «звідки» купити дрона.
Триматиму в курсі.

Усім щиро дякую за донати!

Де?

“Ще колись, здається, М Драгоманів казав, що коли б хтось зумів написати історію загублених, конфіскованих та лютими обставинами знищених мистецьких творів українських, то це була б чи не найцікавіша і чи не найбільш хвилююча історія у світі. Але найфатальніші, найжахливіші сліди конфіскувань та знищень високих мистецьких цінностей полишила за собою доба пореволюційна.

Хто знає, чи хто-небудь і коли-небудь скаже нам, де поділися надзвичайні речі М. Філянського, що він їх читав друзям та знайомим і частково друкував у місячнику “Шлях” за 1917 р.? Де глибокі, пророчі візії і памфлети Д. Загула? Де надзвичайні речі Миколи Хвильового — його “Іраїда”, “Вальдшнепи”, “Україна чи Малоросія”, “Коммольці” та інші? Де романи “Незнані гості”, “Вірую”, оповідання “Несправедливий хрест” та інші, знані лише з переказів знайомих або з уривків, твори Арк. Любченка?

Де перші, неспотворені цензурою, редакції геніяльних п’єс М. Куліша? Де його “Закут”, “Зона”, “Маклена Граса” та інші? Де сила-силенна недрукованих речей Гр. Косинки? Нарешті, де “Соловецькі сонети” неповторного М. Зерова? Де його переклади Вергілієвої “Енеїди”, що він їх робив у холодному і брудному бараці соловецького концентраційного табору? Де роман з життя каторжан Гр. Епіка, що, як знаємо з листів до дружини, він писав у тому ж соловецькому концентраку? Де великий роман Бориса Тенети, що його він викінчив 1933 року, але який, у зв’язку з арештом і трагічною смертю автора світу так і не побачив*? Де великий роман Б. Антоненка-Давидовича “Січ-Мати”, що року 1933 попав у пазурі цензорів? Ні, я не можу і не хочу ставити більше оце “де” і згадувати ще десятки наших визначних митців слова, що їх твори загинули, і очевидно назавжди, для нашої літератури.”
Борис Подоляк, передмова до “Золотого Бумерангу” Багряного, 1946 р.

*Про смерть Боба Тенети буде далі.

Забавно

Читаю спогади Костюка, де він переповідає зустріч з Багряним у Києві 43 року… “Заходив — каже Іван, — одразу по моєму звільненню до Смолича, він саме голував тоді в Харківській філії (гадаю, ідеться про Спілку письменників — АБ), читав йому з пам’яті “Золотого бумеранга”, що я склав і запам’ятав на засланні. Він був захоплений.”

Постать Багряного мене вже давно цікавить, дещо про нього (переважно зі спогадів Костюка) я вже знав. Але про цей епізод зі Смоличем прочитав уперше. На тижні мені прийшов 8 томник Смолича. У 7 томі опубліковані його “Розповіді про неспокій” — спогади у трьох частинах про 20-30 роки. Беру томик, переглядаю зміст, чи нема там ніде про Багряного. Нема. Тоді продовжую Костюка. І от, що читаю:

Цікаво зауважити, що Юрій Смолич у своїх спогадах (“Розповідь про неспокій триває”, Частина друга, Київ, 1969: 156-60) не замовчав Багряного. Більше того, він досить яскраво розповів про свою зустріч із ним і як Багряний читав йому з пам’яти розділи з “великого віршованого роману”. Це був, звичайно, “Золотий бумеранг”. Юрій Корнійович прикидається, що не пам’ятає ні назви, ні змісту поеми. Пересипаючи свою розповідь лайливими епітетами на адресу Багряного, він, проте, визнає талант і не може заховати того сильного враження, яке на нього справило Багрянове читання великої поеми з пам’яти.

Тож, треба буде таки повернутися до Смолича і чим скорше😁

Тріюмф. Ювілей ак. М.С. Грушевського 1926 року

Це було 3 жовтня 12:00 в червоному корпусі тодішнього ІНО. Грушевський святкував 40 років наукової праці, а заразом і своє 60-річчя (народився він 29 вересня 1866 року).

Натоді Грушевський вже два роки як працював у Києві в академії, де розгорнув масштабну історично-науково працю. Втім цей ювілей став не просто святом визначного нашого історика, він святом українського народу! Ось як це було.

Народу зібралось повно, набагато більше, ніж могла умістити зала Червоного корпусу. Михайло Сергійович під’їхав на авті, “бадьоро вискочив, майнув навколо своєю сивою бородою, дружньо махнув рукою до апльодуючої публіки” — як це передає тодішній студент Григорій Костюк. Коли один чоловік, що саме стояв поруч юнака, каже: “Такий же, старий, енергійний, як і 1917 року. На нього ані час, ані події, ані обставини не впливають.” “А ви що, колись його знали?” — питає Костюк. “Та… було, молодий чоловіче, — відповідає той, — все було…” і на цьому він загубився в натовпі. Лиш згодом студент дізнався, що то був В. Чехівський, який знав Грушевського ще з ЦР.

Того дня ювілят отримав привітання з усіх усюд: від вчителів цілої України, товаришів по праці, простих людей, російських учених, від усіх європейських університетів. Дружнім словом його вітали колеги. Але, звісно, на заході були й представники партії. Слово взяв Панас Любченко (на фото праворуч), тодішній голова Київщини. Він сказав, що партія шанує Михайла Сергійовича як видатного вченого, але не забуває, що колись він стояв по той бік барикад, очолював великий націоналістичний фронт і активно боровся проти влади робітників і селян. Закінчив він на позитивній ноті.

Зрештою взяв слово і сам ювілят. Жодного плазування перед владою чи запобігливості, ані найменшого прояву сервілізму й пристосуванства не прозвучало в його промові. Навпаки, гостро-патріотичні вигуки і маніфестація на честь української культури. Зала ревла від захоплення. Це було свято, якому підходив кінець…

Один мотив на різний манір

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі...

Хто не знає цих рядків Шевченка, а чи знаєте, скільки він породив схожих мотивів?
Почалося з Плужника, великого Плужника, незламного, незгинного:

Минають дні... Минають літа...
Серце змінам відкрите...
І сум не такий, і радість не та...
...Гай-гай, Геракліте!
Ах, мудрість цитатна — мудрість гірка!
Вона не горами двига!
...Чого ж ти ждеш? Мерщій до бюрка:
Там — книга.

Підхопив цей мотив його сучасник Боб Тенета:

Минають дні, іде по літі осінь
В прозорім сумі ніжна й золота,
Жаркі стрічки впліта в зелені коси --
Слова прощання на мої уста.

Зрештою Багряний в кінці 32 року в харківській одиночній камері напише таке:

Щезає ніч. Щезає день
В безодню, в вічність, у ніде...
Серед пустель на чорнім тлі
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

Все про минущість. Про Гераклітову ріку, в яку двічі ввійдеш і не ввійдеш -- вода ж бо вже не та!

Друзі, прошу стежити за мною у фейсбуці: https://www.facebook.com/osvitarnya/

Буду радий вашій активності там)

Борис Антоненко-Давидович один із чільних письменників 20-х років і один із маненької жменьки тих, що пережив табори (більше як 20 років!) і повернувся до праці. Втім навіть у 60-70х його не полишали сіпати КДБісти: проводили обшуки, забирали рукописи!
З Післяслова урятованих спогадів Бориса Антоненка-Давидовича:
"Я перегортав сторінки своєї пам'яті не для того, щоб паплюжити наші змагання тих незабутніх літ (1917-21), а щоб у майбутньому, коли ще раз усміхнеться доля (а це конче буде колись!), не повторювати тих помилок і хиб, що привели нас до катастрофи. Хай те, що промайнуло трагічною жарптицею над нашою землею в перші роки великої революції, вдруге повториться не як фарс, а як упевнений чин, перевірений попередніми поразками"...

Справа СВУ

"Із 45 людей, що фігурували на центральному процесі в Харко, 26 були співробітники Академії. Із 45 людей, що були на процесі, вийшла з тюрми лише Людмила Старицька-Черняхівська, донька Михайла Старицького.
На тому Українська Академія Наук фактично була зруйнована."

Усе змінюється да не міняється -- з сучасного минулого

"Йшлося, власне, про сконфісковане цензурою 6-те число журнала "ВАПЛІТЕ" (чи не там була друга частина "Валдшнепів", відтак загублених? -- АБ). Там, кажуть, було вміщено гарний Сенченків есей під назвою "Де хвилі". Казали мені, що це був дуже цікавий, глибокий змістом і поетичною красою нарис про історичну рол Чорного моря в політичному, економічному і державному житті України. Це був вимріяний поетом у сучасному й майбутньому грандіозний порт України, з якого вона, як держава вийде у великий океанічний світ. З того есею в пам'яті тих, що читали його, залишилися такі чотири рядки:

Україна великоюю буде!
Вона знайде в собі кремінь-м'яз,
Щоб урізать у хвилі морів темногрудих
Мільярдний тоннаж!

Що тут нелояльного, і чому ми повинні були розпинати зе й тепер (1930 року, стаття була написана 26-27 року -- АБ) за це нашого симпатичного, такого творчого, чесного і працьовитого Ван Сенченка? Це в мою голову не вкладалося." Гр. Костюк

Momenti
Колись про важливість Криму для нас, українців, я мельки читав у Драгоманова в листах "на Україну" Грінченкові. Там він казав, що російськими війнами за Крим, в яких провідну участь брали українські козаки, велико мірою пояснюється віра нашого народу в імперський уряд: поки Крим був у турків, Україна не мала спокою.
У цараті наш народ зрештою зневірився (правда, на це таки пішло чимало часу), а зараз за Крим ми воюємо не з Туреччиною, а з Росією.