📚
Я давно розгубив їх — завзятих, відважних, молодих...
Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку — не знаю.
Тепер я часто згадую їх, згадую глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма.
5 сторінок, друзі...
Раджу до прочитання

"О, ці неповторні, незабутні очі Хвильового!"
Змістовна втома і тиха м’яка зажурність леліли в них під час спокою. Скільки тоді вгадувалось простої природженої, глибинної мудрості, сердечної людяності, найніжнішої теплоти!
1/3

Але щойно порушувався цей спокій, — яким настороженим блиском спахкували вони, який нестримний вогонь займався, яке буяння, полумінь і гроза! Нічого не хотіли тоді вони знати, крім найчистішої чесності. Нічого не можна було приховати від їхнього занурливого проймаючого натиску. Тривожна їхня допитливість загрібала, вивертала чужу душу і, лише дійшовши істотності, твердо відчувши правду, бодай гіркотну, але правду, — починала втихомирюватись.
2/3

А коли траплялось щось радісне чи смішне, вони переймались таким щедрим і щирим світлом, наче ніколи не зазнавали духового болю і втоми. З них, з найзатайніших їхніх куточків, з отих золотих жаринок випромінювалась сила- силенна добренної соняшності, осяйного чудесного захвату. Тоді безпосередність нагадувала дещо первісне, цілинне, мов непорушене ще дитинство. І тоді повнота радості вихлюпувалась через вінця, а бризки її, падаючи навколо, збуджували до сміху хоч яке зашерхле, чи пожоване, чи шерстю обросле серце. О, ці неповторні, незабутні очі Хвильового!
3/3
А. Любченко, Його таємниця

М. Зеров

#Аркадій #Любченко #Щоденник41—45рр.
2/ХІ — 41р.
Україна воскресає. В руїнах війни, в пожежах, з попелу виникає, як фенікс.
Харків майже наполовину спалений большевиками, знищений. Я все це бачив.
Скільки пережито за останній місяць! А скільки ще попереду — і голод, і холод, і
злидні, і кров... Але мій нарід, пройшовши це страшне горнило, зазнає нового, кращого життя. І що б там не було, а Україна, ставши двадцять п’ять років тому на шлях власної державності, крізь бурі, тортури, знущання і визиск все одно державності не втрачає і
тепер починає новий рішучий етап свого ствердження.
Геть від Москви! — чи чуєш, Миколо? Коли б ти був зараз, коли б ти був з нами!

Харків окуповано німцями, але по 10-ти роках терору нова окупація видається звільненням...

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
17/ХІ — 41р.
Сьогодні з усіх розмов ясно мені стало — німці ждуть, як саме виявить себе на Україні укр. елемент. Чи мають вони до діла з життєздатною нацією чи це омана. Так наче досі вони нас не знали — нових "дикунів" відкрили: ха! У них нібито українська проблема ще не розв’язана, і все, мовляв, залежить зараз від активности самих українців. Під цю пору на Наддніпрянщині дуже мало — їх геть знищили большевики. От і знову...

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
Їдальня на розі Московської і Короленківської (Харків). У вікні раптом — донька М. Куліша. Зайшов. Вона тут працює подавальницею. Зраділа, аж обіймає мене. Інші подавальниці обступили. Серед них дочка Лади Могилянської — теж подавальниця. Згадали про дядька її, Дм. Тася. Прибіг заступник директора, почувши про мене, прибіг
бухгалтер, одрекомендувався: він був стрільцем в дивізії Є. Коновальця. Який сьогодні збіг!

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
Багато Любченко згадує письменників у щоденнику, і тих, що вбили (особливо Еллана, Епіка і Хвильового), і тих, що лишились. Про останніх завше у негативних тонах. Ось одна з м'яких цитат. Кінець 42-го, з початку літа Аркадій у Києві (повернувся з Харкова), з НУС-ом (Нове Українське Слово, газета) не працював, йому дуже не подобається пристосуванець Штепа, але спілкується з представниками німецької влади, зокрема з Губертом, начальником культурної політики абощо. Він постійно розпитує Любченка за інших письменників у Києві.
— Але ж, пане, я вже не раз вам казав, що ні з ким з місцевих письменників не зв’язаний. Не знаю їх. Крім того, цілий цей місяць я пролежав безвихідно дома. Що ж я можу вам сказати? І повторюю, ці письменники мене зовсім не цікавлять, не потрібні вони мені. Скажіть ви мені краще, чи взагалі є тут, у Києві, якісь справжні письменники? По-моєму, нема. Принаймні, я не чув ні про кого, крім померлого недавно Юрія Будяка. Отже, і не питайте. Чого не знаю — того не знаю. А не вірите — перевірте. Це так само легко встановити, як і те, що я не орденоносець.

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
18.І - 43р.
Класична зима. Мороз останнього тижня доходив 23—25°. Сонце. Сніг іскриться, сніг понависав скрізь, рясно обсипав дерева. Ще й паморозь пухнаста! А з 4 1/2 год. дня, як завечоріє, місяць підіймається, сяє на все небо. Київ посивів, Київ, як зачарований. Тоді, вечорами, виходжу пробігтись морозяними вулицями. Йду в ці вулиці, як у казку. Яка краса! Яка неймовірна краса! Людей на вулицях зовсім мало — оцим морозом, рипучим снігом, місячним шляхом... Яка краса! Я навіть забуваю, що маю спотворене екземою обличчя і саме тому можу вийти тільки увечері. Я, коли б це десь у полі, чи в лісі, чи взагалі на відлюдді, — упав би на коліна й молився.

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
Так, страшенне зубожіння, людська здрібнілість. Люди є, але людей нема.

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
Вчора знову ходив на Поділ Вознесенським спуском. Одлига, моква, справжній березень. Між ярів — вул. Кожум’яцька, Дьог-тярна, Гончарна, кривобокі будиночки, дерев'яні халупки, накопичення, тіснота, бруд і весняна вже прілість. Бліді виснажені люди, бліді обшарпані діти, хвацькі чубаті хлопці, що ходять лише серединою вулиці, затягані синьолиці дівчата з різкими рухами й верескливими голосами. Тут, по цих
хатках, подвір’ях і вулицях, никають самі злидні, злоба, порок і гріх. Але, поза цим, тут почувається старий, романтикою овіяний Київ.

https://telegra.ph/%D0%86ntervyu-z-M%D1%96n-kulturi-O-Tkachenko-03-28

Привіт)
Інтерв'ю з О. Ткаченко, що ми зробили минулої середи. Ось оригінал https://www.20minutes.fr/monde/ukraine/4029660-20230326-moscou-utilise-culture-comme-instrument-guerre-denonce-ministre-culture-ukrainien

https://youtu.be/vdzQ5LGxO3o

Раджу послухати цю бесіду з о. Мартинюком. Гарно говорить і слушні речі.
Про війну, зло, дух і опір.
Приємно бачити, як українська церква НЕ тримається осторонь державних переживань.

Частина 1
Про Лавру й наказ залишити святиню. Репортаж з місця подій.
https://telegra.ph/Velikij-Vih%D1%96d-chi-v%D1%96dbudetsya-03-29

Частина 2
Про Лавру, о. Лаврентія з ПЦУ
https://telegra.ph/Velikij-vih%D1%96d-SHCHo-bude-z-Lavroyu-03-30

Перший поверх першого під'їзду — мешкання Леоніда Чернова-Малошийченка. Оце той поет Леонід, на якого ми, діти, кидали завжди заздрісні погляди, коли він у соняшні дні грівся на сонечку на своєму бальконі першого поверху. Заздрити було чому — він же ж бував і Індії... Прочитайте його книжку "125 днів під тропіками".
Я ж її мав, подарував через тато Чернов спеціяльно для мене, написавши на книжці так: "Малому Вовці на спомин від Леоніда Індійського".
В. Куліш, Слово про будинок "Слово"

Тетяна Терен про культурну пам‘ять, шістдесятників, 90-ті.
Надзвичайно цікава промова.

У Харків, навесні 33-го, зустрічаються два письменники: Любченко та Хвильовий і вирішують їхати на село...

https://telegra.ph/Jogo-tayemnicya-Arkad%D1%96j-Lyubchenko-04-05