#Куліш #Куліш_История
Козак шел в поход в Волощину или Турещину, и часто клал голову, как говорил он, за віру християнськую, и никому, кроме товарищей, не было в том печали: "За козаком ніхто не заплаче", говорится в надписи под "малёваным запорожцем". Но, если козак возвращался с добычею, то сорил турецким и татарским добром, и всем от него была пожива. Скоро, однако ж, чрез поcредство "корчми княгині", нисходил он в положение чернорабочего и делался отличным ратаем или ремесленником до нового похода.
Куліш "Возсоединение Руси", том 2

Що думаєте про такий портрет👆?
Зауважу, що в походах козак і краплі оковитої в горло не брав.

Скорботний день на Вкраїні.
Був на кількох цвинтарях на Заході, всюди поминають героїв, що пішли від нас. Коло могил збираються могили, священики кажуть слово, молються, капотять сльози..

Кладовище у Стриї
Велике кладовище. На вході брама, далі довга алея. Метрів за 30 пам‘ятник жертвам комуністичних репресії. У порівнянні з Великою Україною вони цих репресій ледь зазнали, але тут, у маленькому містечку Стрий, є меморіал. Чи є такий у Києві? А в Черкасах, Кременчуці, Полтаві, Харкові?..
Самосвідомість…

Далі праворуч алея слави СС-івцям. Рядочками виструнчені білі хрести, що уособлюють безсмертних. За мить я відчую, що означає «вічная пам‘ять героям», а поки шанобливо дослухаюсь до вже похилого чоловіка, що з горідсть вказує на Січовиків, щирогордно кажучи «вони постали 14-го р., а з 17-го воювали в Українській галицькій армії, помагали УНР, далі стали націоналістами і продовжили битися за Україну. В Стрию було дуже багато Січовиків.» Він каже це рівно, з тихою гордістю: чутно, що він заховав в собі дух свої прадідів.

Дух своїх прадідів заховали і молоді стрийчани. Пам‘ять славних предків і їх відданість державі тут збереглася дужче, ніж деінде. Ми звертаємо праворуч і виходимо на Алею Героїв. Тут спочивають ті, хто віддав найцінніше в житті за рідню неньку, за нас із вами, від 2014 р. Помаленьку вкрапляються і зовсім недавні жертви страшному ненатлому Мінотавру. Стрічаю зовсім юного, на рік старшого від мене, що поліг влітку… Сьогоднішній Мінотавр не довольниться сімома красунями, йому потрібні сотні, тисячі і щодень.

Сьогоднішній Мінотавр довольниться многістю людей. Вчора був Дмитро у Стриї, сьогодні Юрій у Львові, а водночас і інші на Сході. Де ріс моріжок, постали могили, де було поле, стало Марсове поле (див. Львів, Личаківський цвинтар).

Пройшовши пам‘ятники Січовикам, ми повернули праворуч і побачили нові могили. Коло одної стояла купка людей. Парубка нещодавно похоронили, на могилу прийшли його шкільні вихователі, а за кілька хвиль, за поворотом замайоріли кілька солдатів з його частини. Перед могилою стояв греко-римський священник, одразу поруч близькі родичі, за ними півколом – решта. Молилися, Отець сказав слово, а дали заспівали. Раптом заспівали особливої, мною пробіг трепіт…
Спіть, хлопці, спіть...
Спіть, хлопці, спіть,
Про долю, волю тихо сніть!
Про долю, волю Вітчизни...
Чи ж можуть бути кращі сни?

І я заспівав з ними. Мене питають: «Що ти співаєш?» Та хіба поясниш? Треба бути українцем, щоб це пояснити. Та й цього не доста — треба зростити в собі українця, щоб це розуміти:

А прийде день, великий день,
День радості і день пісень,
І загуде свободи дзвін –
До Вас ми прийдем на поклін.

І там, де Ви лягли кістьми,
Ми ляжем вільними грудьми.
На ваших тихих могилах
Замає наш побідний стяг.

А далі гуртом заспівали «Вічная пам‘ять» і до мене вперше дійшло про яку пам‘ять ідеться. Про їхню спільну, їх усіх і кожного зокрема. Як сто років по тому ми пам‘ятаємо Січовиків, так сто років потому пам‘ятатимуть героїв нашої Вітчизняної війни. Він один з героїв. Їхніх імен не пам‘ятатимуть, але пам‘ятатимуть їх усіх як одне, а кожен з них складає це ціле, що не вмре. Тому бути частиною цієї війни — це велика гордість і шана і честь.
Слава Героям!

#Підмогильний #Місто #цитати
Степан згадав про обов‘язковість української мови й вирішив її теж між іншим скласти. Її лекції були єдиними, що він не одвідував, і готуватись теж не збирався, дуже підставно припускаючи, що українська мова і є та сама, якою він чудово володіє, навіть оповідання пише, а він сам якраз і є той українець, що для нього мова ця існує і яку скласти, отже, він має всі права. Але через рідні пороги теж можна перечепитись…
Далі буде

#Підмогильний #Місто
Отож, за місяць засвоївши талмуд Олени Курило й вистудіювавши історію мови за Шахматовим і Кримським, він став перед очі професора в інституті, що, не пізнавши його, геть здивувався на глибінь його знання.
— От як корисно прослухати курс моїх лекцій, — сказав він, — але мушу признатись, що дуже рідко маю втіху іспитувати українця, що знає свою мову.
— На жаль, — зауважив Степан, — більшість уважає, що досить українцем вродитись.

Скажу вам чесно, після цього уступу, що вкінці першої частини, мені справді сподобався роман. Доти він мені аж надто відгонив францужчиною, силуваною, перелицьованою, гіршою, позаяк будь-якій копії годі перевершити оригінал. Коли ж в оповіді з'явилося більше нашого ґрунту, коли на кін вийшов тодішній Київ з видавництвами, вечірками, товариством — одразу стало жвавіше й цікавіше.
Перші сто сторінок мені фальшивлять. Підмогильний малює себелюбця, але якось штучно: нереалістичними любовна інтрига з мусінькою (хазяйка дому сама являється Степану вночі — де таке в нас видано ?!), змальоване з аж з Бальзака й Мопассана розставання з Надійкою, а найголовніше — відсутність життя.
З другої сотні додаються міркування, самозаглиблення, знайомства й життя. Там-то роман і сягає мистецького вершечку.
Далі ділитимусь кількома цитатами.

Чи ви читали "Місто", як вам воно?

📚
Я давно розгубив їх — завзятих, відважних, молодих...
Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку — не знаю.
Тепер я часто згадую їх, згадую глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма.
5 сторінок, друзі...
Раджу до прочитання

"О, ці неповторні, незабутні очі Хвильового!"
Змістовна втома і тиха м’яка зажурність леліли в них під час спокою. Скільки тоді вгадувалось простої природженої, глибинної мудрості, сердечної людяності, найніжнішої теплоти!
1/3

Але щойно порушувався цей спокій, — яким настороженим блиском спахкували вони, який нестримний вогонь займався, яке буяння, полумінь і гроза! Нічого не хотіли тоді вони знати, крім найчистішої чесності. Нічого не можна було приховати від їхнього занурливого проймаючого натиску. Тривожна їхня допитливість загрібала, вивертала чужу душу і, лише дійшовши істотності, твердо відчувши правду, бодай гіркотну, але правду, — починала втихомирюватись.
2/3

А коли траплялось щось радісне чи смішне, вони переймались таким щедрим і щирим світлом, наче ніколи не зазнавали духового болю і втоми. З них, з найзатайніших їхніх куточків, з отих золотих жаринок випромінювалась сила- силенна добренної соняшності, осяйного чудесного захвату. Тоді безпосередність нагадувала дещо первісне, цілинне, мов непорушене ще дитинство. І тоді повнота радості вихлюпувалась через вінця, а бризки її, падаючи навколо, збуджували до сміху хоч яке зашерхле, чи пожоване, чи шерстю обросле серце. О, ці неповторні, незабутні очі Хвильового!
3/3
А. Любченко, Його таємниця

М. Зеров

#Аркадій #Любченко #Щоденник41—45рр.
2/ХІ — 41р.
Україна воскресає. В руїнах війни, в пожежах, з попелу виникає, як фенікс.
Харків майже наполовину спалений большевиками, знищений. Я все це бачив.
Скільки пережито за останній місяць! А скільки ще попереду — і голод, і холод, і
злидні, і кров... Але мій нарід, пройшовши це страшне горнило, зазнає нового, кращого життя. І що б там не було, а Україна, ставши двадцять п’ять років тому на шлях власної державності, крізь бурі, тортури, знущання і визиск все одно державності не втрачає і
тепер починає новий рішучий етап свого ствердження.
Геть від Москви! — чи чуєш, Миколо? Коли б ти був зараз, коли б ти був з нами!

Харків окуповано німцями, але по 10-ти роках терору нова окупація видається звільненням...

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
17/ХІ — 41р.
Сьогодні з усіх розмов ясно мені стало — німці ждуть, як саме виявить себе на Україні укр. елемент. Чи мають вони до діла з життєздатною нацією чи це омана. Так наче досі вони нас не знали — нових "дикунів" відкрили: ха! У них нібито українська проблема ще не розв’язана, і все, мовляв, залежить зараз від активности самих українців. Під цю пору на Наддніпрянщині дуже мало — їх геть знищили большевики. От і знову...

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
Їдальня на розі Московської і Короленківської (Харків). У вікні раптом — донька М. Куліша. Зайшов. Вона тут працює подавальницею. Зраділа, аж обіймає мене. Інші подавальниці обступили. Серед них дочка Лади Могилянської — теж подавальниця. Згадали про дядька її, Дм. Тася. Прибіг заступник директора, почувши про мене, прибіг
бухгалтер, одрекомендувався: він був стрільцем в дивізії Є. Коновальця. Який сьогодні збіг!

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
Багато Любченко згадує письменників у щоденнику, і тих, що вбили (особливо Еллана, Епіка і Хвильового), і тих, що лишились. Про останніх завше у негативних тонах. Ось одна з м'яких цитат. Кінець 42-го, з початку літа Аркадій у Києві (повернувся з Харкова), з НУС-ом (Нове Українське Слово, газета) не працював, йому дуже не подобається пристосуванець Штепа, але спілкується з представниками німецької влади, зокрема з Губертом, начальником культурної політики абощо. Він постійно розпитує Любченка за інших письменників у Києві.
— Але ж, пане, я вже не раз вам казав, що ні з ким з місцевих письменників не зв’язаний. Не знаю їх. Крім того, цілий цей місяць я пролежав безвихідно дома. Що ж я можу вам сказати? І повторюю, ці письменники мене зовсім не цікавлять, не потрібні вони мені. Скажіть ви мені краще, чи взагалі є тут, у Києві, якісь справжні письменники? По-моєму, нема. Принаймні, я не чув ні про кого, крім померлого недавно Юрія Будяка. Отже, і не питайте. Чого не знаю — того не знаю. А не вірите — перевірте. Це так само легко встановити, як і те, що я не орденоносець.

#Аркадій #Любченко #Щоденник 41—45рр.
18.І - 43р.
Класична зима. Мороз останнього тижня доходив 23—25°. Сонце. Сніг іскриться, сніг понависав скрізь, рясно обсипав дерева. Ще й паморозь пухнаста! А з 4 1/2 год. дня, як завечоріє, місяць підіймається, сяє на все небо. Київ посивів, Київ, як зачарований. Тоді, вечорами, виходжу пробігтись морозяними вулицями. Йду в ці вулиці, як у казку. Яка краса! Яка неймовірна краса! Людей на вулицях зовсім мало — оцим морозом, рипучим снігом, місячним шляхом... Яка краса! Я навіть забуваю, що маю спотворене екземою обличчя і саме тому можу вийти тільки увечері. Я, коли б це десь у полі, чи в лісі, чи взагалі на відлюдді, — упав би на коліна й молився.