#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Продовження Одіссеї
Наступна цитата надзвичайно цінна, позаяк занурює нас у суспільну обстановку, що тоді панувала у Львові. Нагадаю, ми на зламі 43-44 рр. Німці готуєються покинути Львів, а червона армія готується у нього вступити... Перші лютують особливо проти українців-націоналістів, неначе провіщаючи скоре ще жорстокіше лютування других...
Мушу сказати, що я завжди подивлятиму тодішнє львівське українське суспільство, рівень його почуття національної відповідальности та готовности ризикувати, якщо треба, для добра національної справи. Якби я шукав притулку тільки як отака собі проста людина, щоб прихилити голову, то, може б, мені було тяжче. Але як йшлося про допомогу літературі, про допомогу українському письменникові в його праці в таких драконячих життєвих умовах, то я зустрів те, чого я й не сподівався.
Отож Багряного знайомлять з видатним юристом, котрий надає йому свою машинку на ніч:
Кожного вечора стелено мені постіль на стільцях, ставлено на столику, поруч машинки, кухоль молока і щось із їжі, під машинку стелено згорнутого коца, щоб не торохтіла, вікна добре затуляно, — працюй, чоловіче!
І я працював. Ночами. Вдень, на жаль, працювати не міг, бо контора вдень урядувала.
Втім робота була дуже забарна і виснажлива. За 10 днів він був лише на половині. Не забуваймо, що йому треба було не просто передрукувати текст, а знайти серед тих дитячих розмальовок свій текст і на ходу довести його до краси, стилістично виточити.
Виявилося, що написати річ зовсім легко, а от переписати її — це в сто разів річ тяжча. Мабуть, від тих днів (вірніше, ночей) мого переписування я страшенно не люблю переписувати сам свої речі на машинці.
Вже я почав байдужіти і, можна сказати, заломлюватися. Перед простою річчю — перед утомою, перед неспроможністю все самому переписати. І почав ненавидіти свій твір.
На щастя йому випало знайти професійну друкарку, з якою вони разом за два вечори переписали весь текст. У Багряного було два екземпляри. Саме тоді оголошено було літконкурс від "Українського видавництва". Надії на його проведення серед таких умов у Багряного було мало, а надії виграти — і поготів! Один друкопис він надсилає туди. Інший посилає до "Вечірньої години".

Ось так твір пішов сам у відкрите плавання, яка доля на нього чекала? Чи його пожене ходовий вітер, чи стрінуться буруни, що закрутять, як трісочку, і потоплять у морській пучині? Багряному про те не було гадки, він віддався підпіллю.

#спогади #Домонтович #болотяналюкроза
"...і я бачу за катедрою худорляву постать промовця, з продовгастою борідкою..."
Спогади про вступну лекцію Івана Огієнка в Університеті св. Володимира (нині Університет Шевченка)

#спогади #Домонтович #болотяналюкроза

Кой-где гарцуют казаки.
Ровняясь строятся полки.
Молчит музыка боевая.
Пушкін, Полтава

Чи правильно наголошену "музика" в цім рядку? Спогади про першу вступну лекцію Івана Огієнка в КНУ
"Він навів сотні прикладів з незліченної кількости авторів. Це був плід ретельних студій. Потік імен, феєрверк найнесподіваніших цитацій. Автидорія була потрясена ґрандіозністю скрупульозної праці, що її перевів автор праці.
Коли Іван Іванович Огієнко скінчив свою сорокахвилинну лекцію, ствердивши, що поставити наголос в слові музика на другому складі, а не першому, не помилка, а, навпаки, стала традиція літературної мови, неодмінна приналежність мови бароккового письменства, студенти в захопленні влаштували промовцеві гучну овацію.
З несамовитим ентузіязмом ми, студенти, апльодували тоді новому доцентові Університету в ознаку щирого свого подиву й визнання.
Поза сумнівом з усіх доцентських лекцій, виголошених в ті часи в Університеті, це була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом того, як ретельний вчений дотиком чарівної палички з дрібної теми здібний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий діямант бездоганної ерудиції.
З нічого він зробив щось.»
В. Домонтович

Голобельник – це?📝👇

Привіт, друзі)
Сьогодні був перший #освітвечір в Урбаністах на Січових Стрільців. Говорили про Багряного та епоху, ось весь запис)

https://www.instagram.com/tv/CoSYNNPp7DD/?igshid=YmMyMTA2M2Y=

У нас нова #словотека
Буду дублювати тут кожен третій день – трохи легкого розважити стрічку)

Яке ваше улюблене слово на «г»? Поділіться під допом)📝👇

#Куліш #Куліш_История
Портрет перших козаків (кінець 16ст.)
Як жили в миру і на війні—на все лихо здався—Ой корчмо, корчмо княгине!
Если запорожец или, как тогда говорили, низовой козак не был занят на Низу рыболовством, охотою и войною с татарами, или лучше сказать — всем этим вместе и попеременно, то он проживал в каком-нибудь панском или королевском имении. Это называлось быть " на приставстве, домовать". Таких людей обыкновенно "ни в чем не остерегались". Козаки на "лежах" были необходимый элемент для тогдашнего общества. В случае ссоры соседа с соседом, они были всегда под рукою, как наилучшее средство решить возникший спор безапелляционно: сила признавалась непреложным законом; а в случае татарского набега, которого надобно было ждать ежедневно, козаки в самое короткое время собирались для дела в котором по справедливости считались первыми мастерами.

#Куліш #Куліш_История
Это были, так сказать, чуткие и злые псы, при которых можно было спать и делать всякого рода дела безопасно. Панские дворы редко обходились без козаков, и по селам десятая хата наверное принадлежала козаку; ее легко было и узнать по ее неустройству, как об этом поется в думе. Иной козак жил и на собственном займище, что называется, сидел хутором или зимовником. Но вообще козаков не было заметно между жителями, как войска, пока было тихо в краю. Это были те же обыватели: одинаковые с мелкою шляхтою пьяницы, одинаковые с ратаями работники; порой рыболовы, порой пчеловоды, чабаны, будники, винники и броварники: козак, как говорилось, на все лихо здався.
Козаки по целым дням просиживали в шинках, корчмах, орандах, пропивая то, что так старательно зарабатывали, и запиваясь, на сколько возможно, в долг по пословице: не на те козак п'є, що є, а на те, що буде...
Ой корчмо, корчмо, княгине!
Багацько в тобі козацького добра гине!

#Куліш #Куліш_История
Козак шел в поход в Волощину или Турещину, и часто клал голову, как говорил он, за віру християнськую, и никому, кроме товарищей, не было в том печали: "За козаком ніхто не заплаче", говорится в надписи под "малёваным запорожцем". Но, если козак возвращался с добычею, то сорил турецким и татарским добром, и всем от него была пожива. Скоро, однако ж, чрез поcредство "корчми княгині", нисходил он в положение чернорабочего и делался отличным ратаем или ремесленником до нового похода.
Куліш "Возсоединение Руси", том 2

Що думаєте про такий портрет👆?
Зауважу, що в походах козак і краплі оковитої в горло не брав.

Скорботний день на Вкраїні.
Був на кількох цвинтарях на Заході, всюди поминають героїв, що пішли від нас. Коло могил збираються могили, священики кажуть слово, молються, капотять сльози..

Кладовище у Стриї
Велике кладовище. На вході брама, далі довга алея. Метрів за 30 пам‘ятник жертвам комуністичних репресії. У порівнянні з Великою Україною вони цих репресій ледь зазнали, але тут, у маленькому містечку Стрий, є меморіал. Чи є такий у Києві? А в Черкасах, Кременчуці, Полтаві, Харкові?..
Самосвідомість…

Далі праворуч алея слави СС-івцям. Рядочками виструнчені білі хрести, що уособлюють безсмертних. За мить я відчую, що означає «вічная пам‘ять героям», а поки шанобливо дослухаюсь до вже похилого чоловіка, що з горідсть вказує на Січовиків, щирогордно кажучи «вони постали 14-го р., а з 17-го воювали в Українській галицькій армії, помагали УНР, далі стали націоналістами і продовжили битися за Україну. В Стрию було дуже багато Січовиків.» Він каже це рівно, з тихою гордістю: чутно, що він заховав в собі дух свої прадідів.

Дух своїх прадідів заховали і молоді стрийчани. Пам‘ять славних предків і їх відданість державі тут збереглася дужче, ніж деінде. Ми звертаємо праворуч і виходимо на Алею Героїв. Тут спочивають ті, хто віддав найцінніше в житті за рідню неньку, за нас із вами, від 2014 р. Помаленьку вкрапляються і зовсім недавні жертви страшному ненатлому Мінотавру. Стрічаю зовсім юного, на рік старшого від мене, що поліг влітку… Сьогоднішній Мінотавр не довольниться сімома красунями, йому потрібні сотні, тисячі і щодень.

Сьогоднішній Мінотавр довольниться многістю людей. Вчора був Дмитро у Стриї, сьогодні Юрій у Львові, а водночас і інші на Сході. Де ріс моріжок, постали могили, де було поле, стало Марсове поле (див. Львів, Личаківський цвинтар).

Пройшовши пам‘ятники Січовикам, ми повернули праворуч і побачили нові могили. Коло одної стояла купка людей. Парубка нещодавно похоронили, на могилу прийшли його шкільні вихователі, а за кілька хвиль, за поворотом замайоріли кілька солдатів з його частини. Перед могилою стояв греко-римський священник, одразу поруч близькі родичі, за ними півколом – решта. Молилися, Отець сказав слово, а дали заспівали. Раптом заспівали особливої, мною пробіг трепіт…
Спіть, хлопці, спіть...
Спіть, хлопці, спіть,
Про долю, волю тихо сніть!
Про долю, волю Вітчизни...
Чи ж можуть бути кращі сни?

І я заспівав з ними. Мене питають: «Що ти співаєш?» Та хіба поясниш? Треба бути українцем, щоб це пояснити. Та й цього не доста — треба зростити в собі українця, щоб це розуміти:

А прийде день, великий день,
День радості і день пісень,
І загуде свободи дзвін –
До Вас ми прийдем на поклін.

І там, де Ви лягли кістьми,
Ми ляжем вільними грудьми.
На ваших тихих могилах
Замає наш побідний стяг.

А далі гуртом заспівали «Вічная пам‘ять» і до мене вперше дійшло про яку пам‘ять ідеться. Про їхню спільну, їх усіх і кожного зокрема. Як сто років по тому ми пам‘ятаємо Січовиків, так сто років потому пам‘ятатимуть героїв нашої Вітчизняної війни. Він один з героїв. Їхніх імен не пам‘ятатимуть, але пам‘ятатимуть їх усіх як одне, а кожен з них складає це ціле, що не вмре. Тому бути частиною цієї війни — це велика гордість і шана і честь.
Слава Героям!

#Підмогильний #Місто #цитати
Степан згадав про обов‘язковість української мови й вирішив її теж між іншим скласти. Її лекції були єдиними, що він не одвідував, і готуватись теж не збирався, дуже підставно припускаючи, що українська мова і є та сама, якою він чудово володіє, навіть оповідання пише, а він сам якраз і є той українець, що для нього мова ця існує і яку скласти, отже, він має всі права. Але через рідні пороги теж можна перечепитись…
Далі буде

#Підмогильний #Місто
Отож, за місяць засвоївши талмуд Олени Курило й вистудіювавши історію мови за Шахматовим і Кримським, він став перед очі професора в інституті, що, не пізнавши його, геть здивувався на глибінь його знання.
— От як корисно прослухати курс моїх лекцій, — сказав він, — але мушу признатись, що дуже рідко маю втіху іспитувати українця, що знає свою мову.
— На жаль, — зауважив Степан, — більшість уважає, що досить українцем вродитись.

Скажу вам чесно, після цього уступу, що вкінці першої частини, мені справді сподобався роман. Доти він мені аж надто відгонив францужчиною, силуваною, перелицьованою, гіршою, позаяк будь-якій копії годі перевершити оригінал. Коли ж в оповіді з'явилося більше нашого ґрунту, коли на кін вийшов тодішній Київ з видавництвами, вечірками, товариством — одразу стало жвавіше й цікавіше.
Перші сто сторінок мені фальшивлять. Підмогильний малює себелюбця, але якось штучно: нереалістичними любовна інтрига з мусінькою (хазяйка дому сама являється Степану вночі — де таке в нас видано ?!), змальоване з аж з Бальзака й Мопассана розставання з Надійкою, а найголовніше — відсутність життя.
З другої сотні додаються міркування, самозаглиблення, знайомства й життя. Там-то роман і сягає мистецького вершечку.
Далі ділитимусь кількома цитатами.

Чи ви читали "Місто", як вам воно?