#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Отже, лежали ми під смерекою і розмовляли про літера¬туру, про поезію. Хоч і кажуть, що «коли гармати стріляють, тоді музи мовчать ( — inter arma tacent musae) », але ми були далеченько від фрон¬ту. Та й, мабуть, належали ми до того покоління, якому судилося цю істину спростувати, зробити з неї, приміром, такий перефраз: «Коли гармати стріляють, тоді музи кричать ( — inter arma clamant musae)». Або — «Коли люди воюють, то музи теж! (— cum homines bellum gerunt, musae quoque) ». Чи щось у тім роді. Любченко змусив мене читати вірші і це, власне, після читання він говорив про музу щось у згаданому дусі. Я йому читав «Гуляй-Поле», що саме перед тим народилось. З поезії з'їхали на прозу. І тут я, щоб під'юдити цього талановитого письменника-прозаїка, сказав йому безапеляційно, що збираюся написати роман або повість, а не якусь там збірку новел. Це було напівжартома.
Любченко почав кепкувати й відраджувати мене від марної трати енергії, <...>
Тоді я, щоб переконати його таки в сер¬йозності заміру, експромтом виклав йому сюжет майбут¬ньої книги. Це був пізніший сюжет «Тигроловів» у точності. Але все одно я його не переконав.
І. Багряний "Народження книги"

#Багряний #Тигролови #Народження_книги
"— Пане письменнику! Тільки що гестапо заарештувало Любченка... І пошукують за «другим редактором з Харкова».
Маєш! Це було 18 листопада 1943 р.
<...> В пітьмі ми кудись завернули — й опинилися в будинку... дирекції оселі. В тім будинку мене заведено до маленької, затишної і гарної кімнати і сказано, що отут я маю мешкати. Ховатися тобто.
<...> Гарна кімната, гарне ліжко, писемний стіл, стільців аж три, гарна кафельна грубка з газовим опаленням і — тихий жах. Тужно, тоскно, тривожно. І страшно шкода Любченка. Вже ввижається картина, як ця шляхетна людина вже теліпається десь на мотузці, перелицьована смертю до невпізнання, на якомусь брудному перехресті Львова, перед юрбою... Згадалася сонячна година, коли ми лежали під смерекою... Згадалась розмова... І тут я пригадую свою обіцянку Любченкові написати роман..."

#Багряний #Тигролови #Народження_книги
"І я вхопився за це, як топлений хапається за соломинку. Ця рятівнича соломинка: втекти від усього цього жаху, заглушити настирливе і підле чекання смерти, втекти в інший світ! Геть звідси! Подалі, в життя, на неосяжну волю...
Колишній задум, викладуваний жартома, тепер бурхнув на мене повінню. Це шлях утечі! Але в мене не було па¬перу...
Перегодом зайшов інженер Б і спитав, чи Багряному щось треба.
— Побільше паперу! І чорнила. І пер чи олівців.
Коли інженер пішов, я зразу ж гарячково взявся до ро¬боти. Ніколи я в своєму житті так не працював. Я забув про все. До того, абстрагувався від дійсности, щоб якби рап¬том у дверях з'явився вістун і повідомив, що тепер от ідуть забирати «другого редактора з Харкова», я б не зрозумів і вигнав би вістуна з хати, назвавши його пришелепуватим."

#Багряний #Тигролови #Народження_книги
"Я працював цілу ніч і цілу ніч курив. І якби над ранок переступило поріг Гестапо, то воно б впало непритомне від диму.
Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я пи¬сав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником.
Я люблю її людей. Я люблю її тварин, її зоофауну, орні¬тофауну, її флору — рослинний прекрасний світ (що тепер в уяві моїй був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, й географію, як, може, жоден професор, бо я ту гео¬графію пройшов власними ногами, а флору й фауну пома¬цав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, — я жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності набагато разів. Так відтворюють життя тільки перед жа-хом його втрати. Але, живучи ще раз, живучи наново, я оминав жах. Бо того жаху тоді не було, бо смерть тоді була смішна і жалюгідна. І я хотів її й тепер зробити жалюгідною. Я хотів над нею посміятися, познущатися, скасувати її раніше, ніж вона познущається наді мною і скасує мене."

Завтра до кінця доведу) цього достатньо на вечір)

#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Закінчуємо з історією "Тигроловів"
Помічник
Перші кілька днів Багряний писав без перестанку, не виходячи з кімнати. На третій чи четвертий увечері до нього завітав маленький хлопчик, син інжернера Б:
— Вуйку! Що ти тут робиш? — спитав хлопчик.
— Пишу.
— Я хочу теж писати!..
— Добре!
Багряний дав йому свої рукописи, червоний олівець і сказав, що той може малювати-писати все, що заманеться, єдиною умовою було не рвати аркуші і не брати ніякого з собою. Ось як він про це:
Але це мені не шкодило. А навпаки — присутність такого помічника надавала мені енергії: може ж, я пишу якраз для цього чи¬тача! Може, це єдиний найкращий читач і мій приятель з усього мого життя!
Так ми писали книгу вдвох.

Неочікувана зустріч
Одного вечора (було вже поночі) автор вийшов на вулицю пройтися. Увесь день він писав і від праці голова йому починала "ходором ходити":
Я поволі пройшовся по засніженій, залитій мороком вулиці, хапаючи п'янке свіже повітря. Мав уже повертатися до кімнати, як назустріч мені виринула з темряви якась постать.
— Добривечір, пане письменнику! — промурмотіла постать з відчутною посмішкою в голосі.
Я насторожився. Вирішив, що оце й крапка,— хтось мене підстерігав, стежив за мною і тепер от спіймав. А постать з тією ж посмішкою в голосі:
— Свій! Чи дозволите запросити вас до мене в гості?.. — підійшов близько — і я похолов. Постать була в уніформі працівника поліції та ще й з відзнаками начальника. А я вже з досвіду знав, як то робітники таких органів запрошують «у гості».
Його відвели в будинок поліції, що був під вікнами його кімнати, але незнайомець таки був "своїм". Це був начальник моршинської поліції. Усю ніч вони грали у більярд, і так було й наступні ночі. Вдень Іван працював, а вночі розвіювався грою в більярд.

#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Написати — пів справи: початок Одіссеї
По чотирнадцяти днях роман було написано:
На чотирнадцятий день я закінчив свою книгу.
Це були «Тигролови».
В додаток за два дні Багряний написав ще казочку для свого юного помічника. Це була казка "Про лелек та Павлика-мандрівника".
Але це було далеко не все. Книга налічувало 400 сторінок рукопису, який треба було надрукувати. У Моршині лишатися письменник не міг — ставало небезпечно. Треба було загубитися в чомусь великому...у Львові, наприклад. Отож письменник рушає до Львова.
Переписати велику річ, на яких 400 сторінок машинопису, в тих умовах, які я мав (без грошей, без належних знайомств) у Львові, — це була неабияка проблема для мене. Я б сказав, що все це переписування — це був тяжкий іспит снаги і нервів, продовження пригодницьких походеньок.
Жив я, де прийшлося. Або, можна сказати, що я ніде не жив, я друкував.
Якимсь робом Багряний знаходить машинку у своєї знайомої "націоналістки-бендерівки, пані М". Переписувати він міг у неї лише вночі, бо вдень на машинці працювали, але й тоді це було зовсім не небезпечно. Машинка дуже шуміла, що могло викликати підозру, а сам будинок пані М був притулком різних "націоналістичних братій". Там-то Багряний і зав'язав чимало знайомств з підпіллям (до цього він уже знав декого ще з Харкова-Києва, але тут запізнав далеко більше людей).
Одним із них був Йосип Позичанюк, відповідальний за пропаганду в УПА. Саме він сказав, що переписувати книжку в тім місці вкрай небезпечно, і що Багрянову треба чимдуж давати тягу звідти і шукати когось іншого.
Я забрав свою «дитину» в торбу, подякував пані за та¬кий гарний закуток, де так зручно було друкувати ночами і навіть спати за машинкою, і пішов шукати чогось більш підходящого.

#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Продовження Одіссеї
Наступна цитата надзвичайно цінна, позаяк занурює нас у суспільну обстановку, що тоді панувала у Львові. Нагадаю, ми на зламі 43-44 рр. Німці готуєються покинути Львів, а червона армія готується у нього вступити... Перші лютують особливо проти українців-націоналістів, неначе провіщаючи скоре ще жорстокіше лютування других...
Мушу сказати, що я завжди подивлятиму тодішнє львівське українське суспільство, рівень його почуття національної відповідальности та готовности ризикувати, якщо треба, для добра національної справи. Якби я шукав притулку тільки як отака собі проста людина, щоб прихилити голову, то, може б, мені було тяжче. Але як йшлося про допомогу літературі, про допомогу українському письменникові в його праці в таких драконячих життєвих умовах, то я зустрів те, чого я й не сподівався.
Отож Багряного знайомлять з видатним юристом, котрий надає йому свою машинку на ніч:
Кожного вечора стелено мені постіль на стільцях, ставлено на столику, поруч машинки, кухоль молока і щось із їжі, під машинку стелено згорнутого коца, щоб не торохтіла, вікна добре затуляно, — працюй, чоловіче!
І я працював. Ночами. Вдень, на жаль, працювати не міг, бо контора вдень урядувала.
Втім робота була дуже забарна і виснажлива. За 10 днів він був лише на половині. Не забуваймо, що йому треба було не просто передрукувати текст, а знайти серед тих дитячих розмальовок свій текст і на ходу довести його до краси, стилістично виточити.
Виявилося, що написати річ зовсім легко, а от переписати її — це в сто разів річ тяжча. Мабуть, від тих днів (вірніше, ночей) мого переписування я страшенно не люблю переписувати сам свої речі на машинці.
Вже я почав байдужіти і, можна сказати, заломлюватися. Перед простою річчю — перед утомою, перед неспроможністю все самому переписати. І почав ненавидіти свій твір.
На щастя йому випало знайти професійну друкарку, з якою вони разом за два вечори переписали весь текст. У Багряного було два екземпляри. Саме тоді оголошено було літконкурс від "Українського видавництва". Надії на його проведення серед таких умов у Багряного було мало, а надії виграти — і поготів! Один друкопис він надсилає туди. Інший посилає до "Вечірньої години".

Ось так твір пішов сам у відкрите плавання, яка доля на нього чекала? Чи його пожене ходовий вітер, чи стрінуться буруни, що закрутять, як трісочку, і потоплять у морській пучині? Багряному про те не було гадки, він віддався підпіллю.

#спогади #Домонтович #болотяналюкроза
"...і я бачу за катедрою худорляву постать промовця, з продовгастою борідкою..."
Спогади про вступну лекцію Івана Огієнка в Університеті св. Володимира (нині Університет Шевченка)

#спогади #Домонтович #болотяналюкроза

Кой-где гарцуют казаки.
Ровняясь строятся полки.
Молчит музыка боевая.
Пушкін, Полтава

Чи правильно наголошену "музика" в цім рядку? Спогади про першу вступну лекцію Івана Огієнка в КНУ
"Він навів сотні прикладів з незліченної кількости авторів. Це був плід ретельних студій. Потік імен, феєрверк найнесподіваніших цитацій. Автидорія була потрясена ґрандіозністю скрупульозної праці, що її перевів автор праці.
Коли Іван Іванович Огієнко скінчив свою сорокахвилинну лекцію, ствердивши, що поставити наголос в слові музика на другому складі, а не першому, не помилка, а, навпаки, стала традиція літературної мови, неодмінна приналежність мови бароккового письменства, студенти в захопленні влаштували промовцеві гучну овацію.
З несамовитим ентузіязмом ми, студенти, апльодували тоді новому доцентові Університету в ознаку щирого свого подиву й визнання.
Поза сумнівом з усіх доцентських лекцій, виголошених в ті часи в Університеті, це була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом того, як ретельний вчений дотиком чарівної палички з дрібної теми здібний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий діямант бездоганної ерудиції.
З нічого він зробив щось.»
В. Домонтович

Голобельник – це?📝👇

Привіт, друзі)
Сьогодні був перший #освітвечір в Урбаністах на Січових Стрільців. Говорили про Багряного та епоху, ось весь запис)

https://www.instagram.com/tv/CoSYNNPp7DD/?igshid=YmMyMTA2M2Y=

У нас нова #словотека
Буду дублювати тут кожен третій день – трохи легкого розважити стрічку)

Яке ваше улюблене слово на «г»? Поділіться під допом)📝👇

#Куліш #Куліш_История
Портрет перших козаків (кінець 16ст.)
Як жили в миру і на війні—на все лихо здався—Ой корчмо, корчмо княгине!
Если запорожец или, как тогда говорили, низовой козак не был занят на Низу рыболовством, охотою и войною с татарами, или лучше сказать — всем этим вместе и попеременно, то он проживал в каком-нибудь панском или королевском имении. Это называлось быть " на приставстве, домовать". Таких людей обыкновенно "ни в чем не остерегались". Козаки на "лежах" были необходимый элемент для тогдашнего общества. В случае ссоры соседа с соседом, они были всегда под рукою, как наилучшее средство решить возникший спор безапелляционно: сила признавалась непреложным законом; а в случае татарского набега, которого надобно было ждать ежедневно, козаки в самое короткое время собирались для дела в котором по справедливости считались первыми мастерами.

#Куліш #Куліш_История
Это были, так сказать, чуткие и злые псы, при которых можно было спать и делать всякого рода дела безопасно. Панские дворы редко обходились без козаков, и по селам десятая хата наверное принадлежала козаку; ее легко было и узнать по ее неустройству, как об этом поется в думе. Иной козак жил и на собственном займище, что называется, сидел хутором или зимовником. Но вообще козаков не было заметно между жителями, как войска, пока было тихо в краю. Это были те же обыватели: одинаковые с мелкою шляхтою пьяницы, одинаковые с ратаями работники; порой рыболовы, порой пчеловоды, чабаны, будники, винники и броварники: козак, как говорилось, на все лихо здався.
Козаки по целым дням просиживали в шинках, корчмах, орандах, пропивая то, что так старательно зарабатывали, и запиваясь, на сколько возможно, в долг по пословице: не на те козак п'є, що є, а на те, що буде...
Ой корчмо, корчмо, княгине!
Багацько в тобі козацького добра гине!

#Куліш #Куліш_История
Козак шел в поход в Волощину или Турещину, и часто клал голову, как говорил он, за віру християнськую, и никому, кроме товарищей, не было в том печали: "За козаком ніхто не заплаче", говорится в надписи под "малёваным запорожцем". Но, если козак возвращался с добычею, то сорил турецким и татарским добром, и всем от него была пожива. Скоро, однако ж, чрез поcредство "корчми княгині", нисходил он в положение чернорабочего и делался отличным ратаем или ремесленником до нового похода.
Куліш "Возсоединение Руси", том 2

Що думаєте про такий портрет👆?
Зауважу, що в походах козак і краплі оковитої в горло не брав.

Скорботний день на Вкраїні.
Був на кількох цвинтарях на Заході, всюди поминають героїв, що пішли від нас. Коло могил збираються могили, священики кажуть слово, молються, капотять сльози..

Кладовище у Стриї
Велике кладовище. На вході брама, далі довга алея. Метрів за 30 пам‘ятник жертвам комуністичних репресії. У порівнянні з Великою Україною вони цих репресій ледь зазнали, але тут, у маленькому містечку Стрий, є меморіал. Чи є такий у Києві? А в Черкасах, Кременчуці, Полтаві, Харкові?..
Самосвідомість…