#Багряний #СадГетсиманський
Розділ ІІ
Частина І
Тут місце для усамітнення і уяви. Зобразіть, зобразіть Каїна та Авеля, зобразіть ту розправу, а далі faites jouer la sonate de Beethoven -- зайграйте Місячну сонату. Тоді "той спогад далекого, дитинства ось нашаровується на дійсність, напливає на неї й творить двоїсту візію з реального й давноминулого, повторюючись і проходячи перед очима до болю чітко, відбуваючись наново ось тепер, ось тут, в такій невідповідній ситуації..."
На початку розділу ми не знаємо, де Андрій (здогадуємося, що у в'язниці, та цього не сказано). Він поринає у свої дитячі роки, коли "чотири маленьких брати, побравшись міцно за руки, стоять нерухомо", коли "вони не говорили слів, вони не давали обітниць, але в той же час вони присягалися всім своїм єством любити добро й ненавидіти зло, бути вірними, бути дружніми, щоб ніхто нікого з них не міг отак розп’ясти. І вони були вірними, вони були дружніми", а далі нагло зривається Андрієве «Ні!.. Не може бути..." І знову він пірнає у бездонну глибінь пам'яті.
Метелики, вчотирьох вони ловлять метеликів, пустують, а далі зринає страшне "не може, ні, не може бути!", але розум каже, що може, "що то втяв хтось із його братів, але все нутро бунтується шалено: «Не може бути!!».
Андрій бореться з собою. Його не страшить тюрма, він не боїться втратити свободи, він боїться втратити віру в братів, в тих, з ким має найдорожчі згадки, в тих, у кого вірив паче себе. Втратити віру в них це не викрити зрадливого друга, це позбутися чогось сокровенного, чогось питомо твого, це наче відтяти собі частину тіла...
"Андрій ходить по камері. Підходить знову до вікна і так стоїть. В очах його пробігає багато, багато інших сліпучих картин їхнього прекрасного дитинства, одна другої яскравіша, одна другої ніжніша ніжністю неповторного, осяяного сяйвом глибокої дружби й щирої радості..."
Тільки тоді ми дізнаємося, де він.
"Від тих спогадів Андрієве серце набрякло, і він одчайдушно жене геть від себе те, що сьогодні сталося і що хоче перекреслити все найкраще в його житті, ношене, як найкращий скарб, при собі завжди і всюди. Він жене геть всякий сумнів, він його всім серцем заперечує: «Не може бути! Ні, не може, не може, не може бути!!»
Розділ ІІ
Частина І
Тут місце для усамітнення і уяви. Зобразіть, зобразіть Каїна та Авеля, зобразіть ту розправу, а далі faites jouer la sonate de Beethoven -- зайграйте Місячну сонату. Тоді "той спогад далекого, дитинства ось нашаровується на дійсність, напливає на неї й творить двоїсту візію з реального й давноминулого, повторюючись і проходячи перед очима до болю чітко, відбуваючись наново ось тепер, ось тут, в такій невідповідній ситуації..."
На початку розділу ми не знаємо, де Андрій (здогадуємося, що у в'язниці, та цього не сказано). Він поринає у свої дитячі роки, коли "чотири маленьких брати, побравшись міцно за руки, стоять нерухомо", коли "вони не говорили слів, вони не давали обітниць, але в той же час вони присягалися всім своїм єством любити добро й ненавидіти зло, бути вірними, бути дружніми, щоб ніхто нікого з них не міг отак розп’ясти. І вони були вірними, вони були дружніми", а далі нагло зривається Андрієве «Ні!.. Не може бути..." І знову він пірнає у бездонну глибінь пам'яті.
Метелики, вчотирьох вони ловлять метеликів, пустують, а далі зринає страшне "не може, ні, не може бути!", але розум каже, що може, "що то втяв хтось із його братів, але все нутро бунтується шалено: «Не може бути!!».
Андрій бореться з собою. Його не страшить тюрма, він не боїться втратити свободи, він боїться втратити віру в братів, в тих, з ким має найдорожчі згадки, в тих, у кого вірив паче себе. Втратити віру в них це не викрити зрадливого друга, це позбутися чогось сокровенного, чогось питомо твого, це наче відтяти собі частину тіла...
"Андрій ходить по камері. Підходить знову до вікна і так стоїть. В очах його пробігає багато, багато інших сліпучих картин їхнього прекрасного дитинства, одна другої яскравіша, одна другої ніжніша ніжністю неповторного, осяяного сяйвом глибокої дружби й щирої радості..."
Тільки тоді ми дізнаємося, де він.
"Від тих спогадів Андрієве серце набрякло, і він одчайдушно жене геть від себе те, що сьогодні сталося і що хоче перекреслити все найкраще в його житті, ношене, як найкращий скарб, при собі завжди і всюди. Він жене геть всякий сумнів, він його всім серцем заперечує: «Не може бути! Ні, не може, не може, не може бути!!»
👍2💔1
#Багряний #СадГетсиманський
Знав із минулого, що в кожному такому коридорі половина камер–одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякі й на 13 осіб, цебто камери, де могло стояти 10–13 ліжок і стільки ж тумб та табуреток. Цікаво, скільки ж там тепер людей, якщо в одиночці 28?! Але те все повите таємницею. Тільки доріжка була вкрита безліччю слідів від мокрих босих ніг, що пройшли недавно в зворотному напрямку, і з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тільки що величезні людські юрбища, а ще скільки ж їх пройде! І це тільки з однієї половини коридора! А ще ж друга половина топче сліди в другий кінець, до другої вбиральні. А ще п’ять таких, поверхів з такою точнісінько кількістю камер кожен! А ще ж льохи!
Знав із минулого, що в кожному такому коридорі половина камер–одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякі й на 13 осіб, цебто камери, де могло стояти 10–13 ліжок і стільки ж тумб та табуреток. Цікаво, скільки ж там тепер людей, якщо в одиночці 28?! Але те все повите таємницею. Тільки доріжка була вкрита безліччю слідів від мокрих босих ніг, що пройшли недавно в зворотному напрямку, і з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тільки що величезні людські юрбища, а ще скільки ж їх пройде! І це тільки з однієї половини коридора! А ще ж друга половина топче сліди в другий кінець, до другої вбиральні. А ще п’ять таких, поверхів з такою точнісінько кількістю камер кожен! А ще ж льохи!
#Багряний #СадГетсиманський
І сміх і гріх
А слідчий вимагає — що ти робив? Ні, не знає Аслан, що саме він робив і що взагалі мусив робити путній контрреволюціонер. Тоді слідчий лупить Аслана щосили по карку, добре лупить, і відправляє до камери: — Йди й подумай. Аслан думає. В камері. Ні, він не думає, він плаче, а товариші, — веселі його земляки, одчайдушні штукарі й «‘контрреволюціонери» з ласки божої — за нього думають, вони його повчають, рятуючи, що має робити путній контрреволюціонер, що має робити затятий «враг народа», отже, має робити Аслан, щоби слідчий його дуже не бив уже... Підучившись, радісний Аслан проситься на допит — сам проситься, щоб якось уже кінчати ту справу швидше, щоб уже раз, зажмуривши очі, перепливти через ту страшну Лету тяжкого іспиту до радісного берега забуття й спокою.
— Давай. Та тільки не бреши, гляди, черезчур. — Ну, навіщо ж через «чур», все буде правда. Пиши — я, Аслан, контрреволюціонер і враг народа... — Це вже я чув... — слідчий береться за прес–пап’є... — Стрівай–стрівай! — злякано квапиться Аслан. — Стрівай, а то забуду й тоді все, брат, пропало... Пиши: я робив повстання проти совєтської влади! Еге ж. Твої черевики швидко порвались? І твого начальника черевики теж швидко порвались! І в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом... знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюційним мазьом... Слідчий — кулак з довбню, голова з горіх, вчорашній футболіст, ударно покликаний в «органи» (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а яка голова в того футболіста–слідчого) — тріумфує. Аслан перевищує всі його сподівання. Він все те пише й переконується під впливом Асланової залізної логіки, що він напав на цілий скарб, на контрреволюційну, диверсійну організацію, яка може забезпечити йому блискучу кар’єру в «органах». ...
І сміх і гріх
А слідчий вимагає — що ти робив? Ні, не знає Аслан, що саме він робив і що взагалі мусив робити путній контрреволюціонер. Тоді слідчий лупить Аслана щосили по карку, добре лупить, і відправляє до камери: — Йди й подумай. Аслан думає. В камері. Ні, він не думає, він плаче, а товариші, — веселі його земляки, одчайдушні штукарі й «‘контрреволюціонери» з ласки божої — за нього думають, вони його повчають, рятуючи, що має робити путній контрреволюціонер, що має робити затятий «враг народа», отже, має робити Аслан, щоби слідчий його дуже не бив уже... Підучившись, радісний Аслан проситься на допит — сам проситься, щоб якось уже кінчати ту справу швидше, щоб уже раз, зажмуривши очі, перепливти через ту страшну Лету тяжкого іспиту до радісного берега забуття й спокою.
— Давай. Та тільки не бреши, гляди, черезчур. — Ну, навіщо ж через «чур», все буде правда. Пиши — я, Аслан, контрреволюціонер і враг народа... — Це вже я чув... — слідчий береться за прес–пап’є... — Стрівай–стрівай! — злякано квапиться Аслан. — Стрівай, а то забуду й тоді все, брат, пропало... Пиши: я робив повстання проти совєтської влади! Еге ж. Твої черевики швидко порвались? І твого начальника черевики теж швидко порвались! І в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом... знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюційним мазьом... Слідчий — кулак з довбню, голова з горіх, вчорашній футболіст, ударно покликаний в «органи» (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а яка голова в того футболіста–слідчого) — тріумфує. Аслан перевищує всі його сподівання. Він все те пише й переконується під впливом Асланової залізної логіки, що він напав на цілий скарб, на контрреволюційну, диверсійну організацію, яка може забезпечити йому блискучу кар’єру в «органах». ...
"Не важно, чи правдою є вся та брехня, яку слідчий змушує тебе говорити, а важний факт, що ти таки не любиш совєтської влади, а значить— ти небезпечний, а тому тебе треба зліквідувати. Мета ж виправдовує всі засоби"
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Inter arma tacent musae чи Inter arma clamant musae чи musae bellum gerunt una cum hominibus ?
Балачка двох письменників під осонням у війну. Як зародилися "Тигролови"
Якось ми лежали з Аркадієм Панасовичем Любченком у Моршині під смерекою на моховинні проти осіннього сонечка і «загоряли». І розмовляли про війну, про партизанку, про політику та й з'їхали, як і належиться, на літературу... Це було в жовтні 1943 р.
Вони зустрілися тоді по 10 роках "небачення". Багряний до того відсидів двічі у в'язниці (другий раз по смерті Єжова його відпустили у 40-му році, про це ще dicturi sumus — буде сказано). Обидва вони тікали від Сцілли й Харібди, обидва вороги чудовищні, обидва безощадні й кровожерні.
<...>
Inter arma tacent musae чи Inter arma clamant musae чи musae bellum gerunt una cum hominibus ?
Балачка двох письменників під осонням у війну. Як зародилися "Тигролови"
Якось ми лежали з Аркадієм Панасовичем Любченком у Моршині під смерекою на моховинні проти осіннього сонечка і «загоряли». І розмовляли про війну, про партизанку, про політику та й з'їхали, як і належиться, на літературу... Це було в жовтні 1943 р.
Вони зустрілися тоді по 10 роках "небачення". Багряний до того відсидів двічі у в'язниці (другий раз по смерті Єжова його відпустили у 40-му році, про це ще dicturi sumus — буде сказано). Обидва вони тікали від Сцілли й Харібди, обидва вороги чудовищні, обидва безощадні й кровожерні.
<...>
👍3❤2
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Отже, лежали ми під смерекою і розмовляли про літера¬туру, про поезію. Хоч і кажуть, що «коли гармати стріляють, тоді музи мовчать ( — inter arma tacent musae) », але ми були далеченько від фрон¬ту. Та й, мабуть, належали ми до того покоління, якому судилося цю істину спростувати, зробити з неї, приміром, такий перефраз: «Коли гармати стріляють, тоді музи кричать ( — inter arma clamant musae)». Або — «Коли люди воюють, то музи теж! (— cum homines bellum gerunt, musae quoque) ». Чи щось у тім роді. Любченко змусив мене читати вірші і це, власне, після читання він говорив про музу щось у згаданому дусі. Я йому читав «Гуляй-Поле», що саме перед тим народилось. З поезії з'їхали на прозу. І тут я, щоб під'юдити цього талановитого письменника-прозаїка, сказав йому безапеляційно, що збираюся написати роман або повість, а не якусь там збірку новел. Це було напівжартома.
Любченко почав кепкувати й відраджувати мене від марної трати енергії, <...>
Тоді я, щоб переконати його таки в сер¬йозності заміру, експромтом виклав йому сюжет майбут¬ньої книги. Це був пізніший сюжет «Тигроловів» у точності. Але все одно я його не переконав.
І. Багряний "Народження книги"
Отже, лежали ми під смерекою і розмовляли про літера¬туру, про поезію. Хоч і кажуть, що «коли гармати стріляють, тоді музи мовчать ( — inter arma tacent musae) », але ми були далеченько від фрон¬ту. Та й, мабуть, належали ми до того покоління, якому судилося цю істину спростувати, зробити з неї, приміром, такий перефраз: «Коли гармати стріляють, тоді музи кричать ( — inter arma clamant musae)». Або — «Коли люди воюють, то музи теж! (— cum homines bellum gerunt, musae quoque) ». Чи щось у тім роді. Любченко змусив мене читати вірші і це, власне, після читання він говорив про музу щось у згаданому дусі. Я йому читав «Гуляй-Поле», що саме перед тим народилось. З поезії з'їхали на прозу. І тут я, щоб під'юдити цього талановитого письменника-прозаїка, сказав йому безапеляційно, що збираюся написати роман або повість, а не якусь там збірку новел. Це було напівжартома.
Любченко почав кепкувати й відраджувати мене від марної трати енергії, <...>
Тоді я, щоб переконати його таки в сер¬йозності заміру, експромтом виклав йому сюжет майбут¬ньої книги. Це був пізніший сюжет «Тигроловів» у точності. Але все одно я його не переконав.
І. Багряний "Народження книги"
❤4
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
"— Пане письменнику! Тільки що гестапо заарештувало Любченка... І пошукують за «другим редактором з Харкова».
Маєш! Це було 18 листопада 1943 р.
<...> В пітьмі ми кудись завернули — й опинилися в будинку... дирекції оселі. В тім будинку мене заведено до маленької, затишної і гарної кімнати і сказано, що отут я маю мешкати. Ховатися тобто.
<...> Гарна кімната, гарне ліжко, писемний стіл, стільців аж три, гарна кафельна грубка з газовим опаленням і — тихий жах. Тужно, тоскно, тривожно. І страшно шкода Любченка. Вже ввижається картина, як ця шляхетна людина вже теліпається десь на мотузці, перелицьована смертю до невпізнання, на якомусь брудному перехресті Львова, перед юрбою... Згадалася сонячна година, коли ми лежали під смерекою... Згадалась розмова... І тут я пригадую свою обіцянку Любченкові написати роман..."
"— Пане письменнику! Тільки що гестапо заарештувало Любченка... І пошукують за «другим редактором з Харкова».
Маєш! Це було 18 листопада 1943 р.
<...> В пітьмі ми кудись завернули — й опинилися в будинку... дирекції оселі. В тім будинку мене заведено до маленької, затишної і гарної кімнати і сказано, що отут я маю мешкати. Ховатися тобто.
<...> Гарна кімната, гарне ліжко, писемний стіл, стільців аж три, гарна кафельна грубка з газовим опаленням і — тихий жах. Тужно, тоскно, тривожно. І страшно шкода Любченка. Вже ввижається картина, як ця шляхетна людина вже теліпається десь на мотузці, перелицьована смертю до невпізнання, на якомусь брудному перехресті Львова, перед юрбою... Згадалася сонячна година, коли ми лежали під смерекою... Згадалась розмова... І тут я пригадую свою обіцянку Любченкові написати роман..."
👍4😢1
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
"І я вхопився за це, як топлений хапається за соломинку. Ця рятівнича соломинка: втекти від усього цього жаху, заглушити настирливе і підле чекання смерти, втекти в інший світ! Геть звідси! Подалі, в життя, на неосяжну волю...
Колишній задум, викладуваний жартома, тепер бурхнув на мене повінню. Це шлях утечі! Але в мене не було па¬перу...
Перегодом зайшов інженер Б і спитав, чи Багряному щось треба.
— Побільше паперу! І чорнила. І пер чи олівців.
Коли інженер пішов, я зразу ж гарячково взявся до ро¬боти. Ніколи я в своєму житті так не працював. Я забув про все. До того, абстрагувався від дійсности, щоб якби рап¬том у дверях з'явився вістун і повідомив, що тепер от ідуть забирати «другого редактора з Харкова», я б не зрозумів і вигнав би вістуна з хати, назвавши його пришелепуватим."
"І я вхопився за це, як топлений хапається за соломинку. Ця рятівнича соломинка: втекти від усього цього жаху, заглушити настирливе і підле чекання смерти, втекти в інший світ! Геть звідси! Подалі, в життя, на неосяжну волю...
Колишній задум, викладуваний жартома, тепер бурхнув на мене повінню. Це шлях утечі! Але в мене не було па¬перу...
Перегодом зайшов інженер Б і спитав, чи Багряному щось треба.
— Побільше паперу! І чорнила. І пер чи олівців.
Коли інженер пішов, я зразу ж гарячково взявся до ро¬боти. Ніколи я в своєму житті так не працював. Я забув про все. До того, абстрагувався від дійсности, щоб якби рап¬том у дверях з'явився вістун і повідомив, що тепер от ідуть забирати «другого редактора з Харкова», я б не зрозумів і вигнав би вістуна з хати, назвавши його пришелепуватим."
👍3❤2
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
"Я працював цілу ніч і цілу ніч курив. І якби над ранок переступило поріг Гестапо, то воно б впало непритомне від диму.
Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я пи¬сав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником.
Я люблю її людей. Я люблю її тварин, її зоофауну, орні¬тофауну, її флору — рослинний прекрасний світ (що тепер в уяві моїй був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, й географію, як, може, жоден професор, бо я ту гео¬графію пройшов власними ногами, а флору й фауну пома¬цав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, — я жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності набагато разів. Так відтворюють життя тільки перед жа-хом його втрати. Але, живучи ще раз, живучи наново, я оминав жах. Бо того жаху тоді не було, бо смерть тоді була смішна і жалюгідна. І я хотів її й тепер зробити жалюгідною. Я хотів над нею посміятися, познущатися, скасувати її раніше, ніж вона познущається наді мною і скасує мене."
"Я працював цілу ніч і цілу ніч курив. І якби над ранок переступило поріг Гестапо, то воно б впало непритомне від диму.
Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я пи¬сав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником.
Я люблю її людей. Я люблю її тварин, її зоофауну, орні¬тофауну, її флору — рослинний прекрасний світ (що тепер в уяві моїй був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, й географію, як, може, жоден професор, бо я ту гео¬графію пройшов власними ногами, а флору й фауну пома¬цав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, — я жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності набагато разів. Так відтворюють життя тільки перед жа-хом його втрати. Але, живучи ще раз, живучи наново, я оминав жах. Бо того жаху тоді не було, бо смерть тоді була смішна і жалюгідна. І я хотів її й тепер зробити жалюгідною. Я хотів над нею посміятися, познущатися, скасувати її раніше, ніж вона познущається наді мною і скасує мене."
❤3🔥2
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Закінчуємо з історією "Тигроловів"
Помічник
Перші кілька днів Багряний писав без перестанку, не виходячи з кімнати. На третій чи четвертий увечері до нього завітав маленький хлопчик, син інжернера Б:
— Вуйку! Що ти тут робиш? — спитав хлопчик.
— Пишу.
— Я хочу теж писати!..
— Добре!
Багряний дав йому свої рукописи, червоний олівець і сказав, що той може малювати-писати все, що заманеться, єдиною умовою було не рвати аркуші і не брати ніякого з собою. Ось як він про це:
Але це мені не шкодило. А навпаки — присутність такого помічника надавала мені енергії: може ж, я пишу якраз для цього чи¬тача! Може, це єдиний найкращий читач і мій приятель з усього мого життя!
Так ми писали книгу вдвох.
Неочікувана зустріч
Одного вечора (було вже поночі) автор вийшов на вулицю пройтися. Увесь день він писав і від праці голова йому починала "ходором ходити":
Я поволі пройшовся по засніженій, залитій мороком вулиці, хапаючи п'янке свіже повітря. Мав уже повертатися до кімнати, як назустріч мені виринула з темряви якась постать.
— Добривечір, пане письменнику! — промурмотіла постать з відчутною посмішкою в голосі.
Я насторожився. Вирішив, що оце й крапка,— хтось мене підстерігав, стежив за мною і тепер от спіймав. А постать з тією ж посмішкою в голосі:
— Свій! Чи дозволите запросити вас до мене в гості?.. — підійшов близько — і я похолов. Постать була в уніформі працівника поліції та ще й з відзнаками начальника. А я вже з досвіду знав, як то робітники таких органів запрошують «у гості».
Його відвели в будинок поліції, що був під вікнами його кімнати, але незнайомець таки був "своїм". Це був начальник моршинської поліції. Усю ніч вони грали у більярд, і так було й наступні ночі. Вдень Іван працював, а вночі розвіювався грою в більярд.
Закінчуємо з історією "Тигроловів"
Помічник
Перші кілька днів Багряний писав без перестанку, не виходячи з кімнати. На третій чи четвертий увечері до нього завітав маленький хлопчик, син інжернера Б:
— Вуйку! Що ти тут робиш? — спитав хлопчик.
— Пишу.
— Я хочу теж писати!..
— Добре!
Багряний дав йому свої рукописи, червоний олівець і сказав, що той може малювати-писати все, що заманеться, єдиною умовою було не рвати аркуші і не брати ніякого з собою. Ось як він про це:
Але це мені не шкодило. А навпаки — присутність такого помічника надавала мені енергії: може ж, я пишу якраз для цього чи¬тача! Може, це єдиний найкращий читач і мій приятель з усього мого життя!
Так ми писали книгу вдвох.
Неочікувана зустріч
Одного вечора (було вже поночі) автор вийшов на вулицю пройтися. Увесь день він писав і від праці голова йому починала "ходором ходити":
Я поволі пройшовся по засніженій, залитій мороком вулиці, хапаючи п'янке свіже повітря. Мав уже повертатися до кімнати, як назустріч мені виринула з темряви якась постать.
— Добривечір, пане письменнику! — промурмотіла постать з відчутною посмішкою в голосі.
Я насторожився. Вирішив, що оце й крапка,— хтось мене підстерігав, стежив за мною і тепер от спіймав. А постать з тією ж посмішкою в голосі:
— Свій! Чи дозволите запросити вас до мене в гості?.. — підійшов близько — і я похолов. Постать була в уніформі працівника поліції та ще й з відзнаками начальника. А я вже з досвіду знав, як то робітники таких органів запрошують «у гості».
Його відвели в будинок поліції, що був під вікнами його кімнати, але незнайомець таки був "своїм". Це був начальник моршинської поліції. Усю ніч вони грали у більярд, і так було й наступні ночі. Вдень Іван працював, а вночі розвіювався грою в більярд.
👍3😁1
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Написати — пів справи: початок Одіссеї
По чотирнадцяти днях роман було написано:
На чотирнадцятий день я закінчив свою книгу.
Це були «Тигролови».
В додаток за два дні Багряний написав ще казочку для свого юного помічника. Це була казка "Про лелек та Павлика-мандрівника".
Але це було далеко не все. Книга налічувало 400 сторінок рукопису, який треба було надрукувати. У Моршині лишатися письменник не міг — ставало небезпечно. Треба було загубитися в чомусь великому...у Львові, наприклад. Отож письменник рушає до Львова.
Переписати велику річ, на яких 400 сторінок машинопису, в тих умовах, які я мав (без грошей, без належних знайомств) у Львові, — це була неабияка проблема для мене. Я б сказав, що все це переписування — це був тяжкий іспит снаги і нервів, продовження пригодницьких походеньок.
Жив я, де прийшлося. Або, можна сказати, що я ніде не жив, я друкував.
Якимсь робом Багряний знаходить машинку у своєї знайомої "націоналістки-бендерівки, пані М". Переписувати він міг у неї лише вночі, бо вдень на машинці працювали, але й тоді це було зовсім не небезпечно. Машинка дуже шуміла, що могло викликати підозру, а сам будинок пані М був притулком різних "націоналістичних братій". Там-то Багряний і зав'язав чимало знайомств з підпіллям (до цього він уже знав декого ще з Харкова-Києва, але тут запізнав далеко більше людей).
Одним із них був Йосип Позичанюк, відповідальний за пропаганду в УПА. Саме він сказав, що переписувати книжку в тім місці вкрай небезпечно, і що Багрянову треба чимдуж давати тягу звідти і шукати когось іншого.
Я забрав свою «дитину» в торбу, подякував пані за та¬кий гарний закуток, де так зручно було друкувати ночами і навіть спати за машинкою, і пішов шукати чогось більш підходящого.
Написати — пів справи: початок Одіссеї
По чотирнадцяти днях роман було написано:
На чотирнадцятий день я закінчив свою книгу.
Це були «Тигролови».
В додаток за два дні Багряний написав ще казочку для свого юного помічника. Це була казка "Про лелек та Павлика-мандрівника".
Але це було далеко не все. Книга налічувало 400 сторінок рукопису, який треба було надрукувати. У Моршині лишатися письменник не міг — ставало небезпечно. Треба було загубитися в чомусь великому...у Львові, наприклад. Отож письменник рушає до Львова.
Переписати велику річ, на яких 400 сторінок машинопису, в тих умовах, які я мав (без грошей, без належних знайомств) у Львові, — це була неабияка проблема для мене. Я б сказав, що все це переписування — це був тяжкий іспит снаги і нервів, продовження пригодницьких походеньок.
Жив я, де прийшлося. Або, можна сказати, що я ніде не жив, я друкував.
Якимсь робом Багряний знаходить машинку у своєї знайомої "націоналістки-бендерівки, пані М". Переписувати він міг у неї лише вночі, бо вдень на машинці працювали, але й тоді це було зовсім не небезпечно. Машинка дуже шуміла, що могло викликати підозру, а сам будинок пані М був притулком різних "націоналістичних братій". Там-то Багряний і зав'язав чимало знайомств з підпіллям (до цього він уже знав декого ще з Харкова-Києва, але тут запізнав далеко більше людей).
Одним із них був Йосип Позичанюк, відповідальний за пропаганду в УПА. Саме він сказав, що переписувати книжку в тім місці вкрай небезпечно, і що Багрянову треба чимдуж давати тягу звідти і шукати когось іншого.
Я забрав свою «дитину» в торбу, подякував пані за та¬кий гарний закуток, де так зручно було друкувати ночами і навіть спати за машинкою, і пішов шукати чогось більш підходящого.
👍2
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Продовження Одіссеї
Наступна цитата надзвичайно цінна, позаяк занурює нас у суспільну обстановку, що тоді панувала у Львові. Нагадаю, ми на зламі 43-44 рр. Німці готуєються покинути Львів, а червона армія готується у нього вступити... Перші лютують особливо проти українців-націоналістів, неначе провіщаючи скоре ще жорстокіше лютування других...
Мушу сказати, що я завжди подивлятиму тодішнє львівське українське суспільство, рівень його почуття національної відповідальности та готовности ризикувати, якщо треба, для добра національної справи. Якби я шукав притулку тільки як отака собі проста людина, щоб прихилити голову, то, може б, мені було тяжче. Але як йшлося про допомогу літературі, про допомогу українському письменникові в його праці в таких драконячих життєвих умовах, то я зустрів те, чого я й не сподівався.
Отож Багряного знайомлять з видатним юристом, котрий надає йому свою машинку на ніч:
Кожного вечора стелено мені постіль на стільцях, ставлено на столику, поруч машинки, кухоль молока і щось із їжі, під машинку стелено згорнутого коца, щоб не торохтіла, вікна добре затуляно, — працюй, чоловіче!
І я працював. Ночами. Вдень, на жаль, працювати не міг, бо контора вдень урядувала.
Втім робота була дуже забарна і виснажлива. За 10 днів він був лише на половині. Не забуваймо, що йому треба було не просто передрукувати текст, а знайти серед тих дитячих розмальовок свій текст і на ходу довести його до краси, стилістично виточити.
Виявилося, що написати річ зовсім легко, а от переписати її — це в сто разів річ тяжча. Мабуть, від тих днів (вірніше, ночей) мого переписування я страшенно не люблю переписувати сам свої речі на машинці.
Вже я почав байдужіти і, можна сказати, заломлюватися. Перед простою річчю — перед утомою, перед неспроможністю все самому переписати. І почав ненавидіти свій твір.
На щастя йому випало знайти професійну друкарку, з якою вони разом за два вечори переписали весь текст. У Багряного було два екземпляри. Саме тоді оголошено було літконкурс від "Українського видавництва". Надії на його проведення серед таких умов у Багряного було мало, а надії виграти — і поготів! Один друкопис він надсилає туди. Інший посилає до "Вечірньої години".
Ось так твір пішов сам у відкрите плавання, яка доля на нього чекала? Чи його пожене ходовий вітер, чи стрінуться буруни, що закрутять, як трісочку, і потоплять у морській пучині? Багряному про те не було гадки, він віддався підпіллю.
Продовження Одіссеї
Наступна цитата надзвичайно цінна, позаяк занурює нас у суспільну обстановку, що тоді панувала у Львові. Нагадаю, ми на зламі 43-44 рр. Німці готуєються покинути Львів, а червона армія готується у нього вступити... Перші лютують особливо проти українців-націоналістів, неначе провіщаючи скоре ще жорстокіше лютування других...
Мушу сказати, що я завжди подивлятиму тодішнє львівське українське суспільство, рівень його почуття національної відповідальности та готовности ризикувати, якщо треба, для добра національної справи. Якби я шукав притулку тільки як отака собі проста людина, щоб прихилити голову, то, може б, мені було тяжче. Але як йшлося про допомогу літературі, про допомогу українському письменникові в його праці в таких драконячих життєвих умовах, то я зустрів те, чого я й не сподівався.
Отож Багряного знайомлять з видатним юристом, котрий надає йому свою машинку на ніч:
Кожного вечора стелено мені постіль на стільцях, ставлено на столику, поруч машинки, кухоль молока і щось із їжі, під машинку стелено згорнутого коца, щоб не торохтіла, вікна добре затуляно, — працюй, чоловіче!
І я працював. Ночами. Вдень, на жаль, працювати не міг, бо контора вдень урядувала.
Втім робота була дуже забарна і виснажлива. За 10 днів він був лише на половині. Не забуваймо, що йому треба було не просто передрукувати текст, а знайти серед тих дитячих розмальовок свій текст і на ходу довести його до краси, стилістично виточити.
Виявилося, що написати річ зовсім легко, а от переписати її — це в сто разів річ тяжча. Мабуть, від тих днів (вірніше, ночей) мого переписування я страшенно не люблю переписувати сам свої речі на машинці.
Вже я почав байдужіти і, можна сказати, заломлюватися. Перед простою річчю — перед утомою, перед неспроможністю все самому переписати. І почав ненавидіти свій твір.
На щастя йому випало знайти професійну друкарку, з якою вони разом за два вечори переписали весь текст. У Багряного було два екземпляри. Саме тоді оголошено було літконкурс від "Українського видавництва". Надії на його проведення серед таких умов у Багряного було мало, а надії виграти — і поготів! Один друкопис він надсилає туди. Інший посилає до "Вечірньої години".
Ось так твір пішов сам у відкрите плавання, яка доля на нього чекала? Чи його пожене ходовий вітер, чи стрінуться буруни, що закрутять, як трісочку, і потоплять у морській пучині? Багряному про те не було гадки, він віддався підпіллю.
👍2🙏1
Привіт👋 #словодня 📚
Шкіц — ескіз, начерк
> Шкіцувати — робити шкіц, начеркувати, зарисовувати
"Ще трохи — й хлопчина, сидячи в кутачку за парашею, цілісінькі години щось уперто шкіцував, пробував. Було зворушливо спостерігати це вовченя."
"На додаток коротенький історичний шкіц."
"Зараз саме працюю над одним шкіцом; дам знати, як щось вийде путнє."
❔❓
Як вам слово? Чи знали його?🤔
Шкіц — ескіз, начерк
> Шкіцувати — робити шкіц, начеркувати, зарисовувати
"Ще трохи — й хлопчина, сидячи в кутачку за парашею, цілісінькі години щось уперто шкіцував, пробував. Було зворушливо спостерігати це вовченя."
"На додаток коротенький історичний шкіц."
"Зараз саме працюю над одним шкіцом; дам знати, як щось вийде путнє."
❔❓
Як вам слово? Чи знали його?🤔
👍4
#спогади #Домонтович #болотяналюкроза
"...і я бачу за катедрою худорляву постать промовця, з продовгастою борідкою..."
Спогади про вступну лекцію Івана Огієнка в Університеті св. Володимира (нині Університет Шевченка)
"...і я бачу за катедрою худорляву постать промовця, з продовгастою борідкою..."
Спогади про вступну лекцію Івана Огієнка в Університеті св. Володимира (нині Університет Шевченка)
❤1
#спогади #Домонтович #болотяналюкроза
Кой-где гарцуют казаки.
Ровняясь строятся полки.
Молчит музыка боевая.
Пушкін, Полтава
Чи правильно наголошену "музика" в цім рядку? Спогади про першу вступну лекцію Івана Огієнка в КНУ
"Він навів сотні прикладів з незліченної кількости авторів. Це був плід ретельних студій. Потік імен, феєрверк найнесподіваніших цитацій. Автидорія була потрясена ґрандіозністю скрупульозної праці, що її перевів автор праці.
Коли Іван Іванович Огієнко скінчив свою сорокахвилинну лекцію, ствердивши, що поставити наголос в слові музика на другому складі, а не першому, не помилка, а, навпаки, стала традиція літературної мови, неодмінна приналежність мови бароккового письменства, студенти в захопленні влаштували промовцеві гучну овацію.
З несамовитим ентузіязмом ми, студенти, апльодували тоді новому доцентові Університету в ознаку щирого свого подиву й визнання.
Поза сумнівом з усіх доцентських лекцій, виголошених в ті часи в Університеті, це була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом того, як ретельний вчений дотиком чарівної палички з дрібної теми здібний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий діямант бездоганної ерудиції.
З нічого він зробив щось.»
В. Домонтович
Кой-где гарцуют казаки.
Ровняясь строятся полки.
Молчит музыка боевая.
Пушкін, Полтава
Чи правильно наголошену "музика" в цім рядку? Спогади про першу вступну лекцію Івана Огієнка в КНУ
"Він навів сотні прикладів з незліченної кількости авторів. Це був плід ретельних студій. Потік імен, феєрверк найнесподіваніших цитацій. Автидорія була потрясена ґрандіозністю скрупульозної праці, що її перевів автор праці.
Коли Іван Іванович Огієнко скінчив свою сорокахвилинну лекцію, ствердивши, що поставити наголос в слові музика на другому складі, а не першому, не помилка, а, навпаки, стала традиція літературної мови, неодмінна приналежність мови бароккового письменства, студенти в захопленні влаштували промовцеві гучну овацію.
З несамовитим ентузіязмом ми, студенти, апльодували тоді новому доцентові Університету в ознаку щирого свого подиву й визнання.
Поза сумнівом з усіх доцентських лекцій, виголошених в ті часи в Університеті, це була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом того, як ретельний вчений дотиком чарівної палички з дрібної теми здібний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий діямант бездоганної ерудиції.
З нічого він зробив щось.»
В. Домонтович