#література
Іване, Іване...
— Я шукаю її... По всіх завулках цієї планети я шукаю її,
ту женщину, що закрутила б мною, як циган сонцем, як вітер
чайкою,
владно,
шалено,
божевільно…
Я шукаю і не знаходжу її, я жадаю і не маю її! Мої
очі обертають кожну стрічну — шукають...
О, де ти? де ти?!.
Я мучаюсь за тебе і проклинаю тебе, — ту що не існує.
Прийди ж прийди..."
Іване, Іване...
— Я шукаю її... По всіх завулках цієї планети я шукаю її,
ту женщину, що закрутила б мною, як циган сонцем, як вітер
чайкою,
владно,
шалено,
божевільно…
Я шукаю і не знаходжу її, я жадаю і не маю її! Мої
очі обертають кожну стрічну — шукають...
О, де ти? де ти?!.
Я мучаюсь за тебе і проклинаю тебе, — ту що не існує.
Прийди ж прийди..."
❤2
#література
Микола танув. Біля нього упадала дідусева невістка — і сорочечку біленьку, і яблучко мочене... Дідусь лише скорбно хитав головою — не виживе. Е, де вже йому нещасному. Жили вони тільки вдвох з невісткою і лише однією надією— чекали: вона чоловіка, він сина. Ні в неї дітей, ні в нього онуків і ось за те ніби полюбили цього... покидька. — Якби воно оклигало, — скаже було невістка і дідусь мовчки погоджується.
Пацан, 1928 р., І. Багряний
Микола танув. Біля нього упадала дідусева невістка — і сорочечку біленьку, і яблучко мочене... Дідусь лише скорбно хитав головою — не виживе. Е, де вже йому нещасному. Жили вони тільки вдвох з невісткою і лише однією надією— чекали: вона чоловіка, він сина. Ні в неї дітей, ні в нього онуків і ось за те ніби полюбили цього... покидька. — Якби воно оклигало, — скаже було невістка і дідусь мовчки погоджується.
Пацан, 1928 р., І. Багряний
😭2😢1
#Костомаров #Русь #історія
Про назву Русь, частина І
Уже в ХІ ст. Назва Русь поширилася й на Волинь, і на сучасну Галичину, хоча, здається, ще не переходила ні до Кривичів (півн. Білорусь й вище — АБ), ні до Новгородців на північний схід. Уже осліплений Василько (кінець ХІ ст., князь Теребовльського князівства, нині Тернопільська обл. — АБ), сповідуючись, признається, що мав на думці помститися над ляхами за Руську Землю, й розумів не Київ, а той край, що опісля став зватися Червоною Руссю. У ХІІ ст. В ростово-суздальській землі під назвою Русь розуміли загалом південно-західну сторону сучасної росії ("сучасної" Костомарову, тобто землі України — АБ). В широкому розумінні назва Русь поширювалася на землі, що були зв'язані з Руссю, що спочатку політично підлягала Русі або Києву. У свойому властивому розумінні ця назва, відмінна від інших слав'янських народів, і була етнографічною назвою українського народу; дрібні вітки, що вичисляє літопис (напр.: Древляни, Поляни, Сіверяни, Уличі тощо — АБ), або зникли, або відійшли на третій план, у сутінь, коли всі вони злучилися в одне, й коли виплили наверх самі лишень спільні всім їм ознаки. Назва Русь для теперішнього українського народу перейшла й до чужинців, і всі почали називати Руссю не всю групу слав'янських племен на обширі сучасної (для Костомарова — АБ) росії, а тільки південний захід росії, населений народом, який тепер називають малоруським, південно-руським, українським.
Про назву Русь, частина І
Уже в ХІ ст. Назва Русь поширилася й на Волинь, і на сучасну Галичину, хоча, здається, ще не переходила ні до Кривичів (півн. Білорусь й вище — АБ), ні до Новгородців на північний схід. Уже осліплений Василько (кінець ХІ ст., князь Теребовльського князівства, нині Тернопільська обл. — АБ), сповідуючись, признається, що мав на думці помститися над ляхами за Руську Землю, й розумів не Київ, а той край, що опісля став зватися Червоною Руссю. У ХІІ ст. В ростово-суздальській землі під назвою Русь розуміли загалом південно-західну сторону сучасної росії ("сучасної" Костомарову, тобто землі України — АБ). В широкому розумінні назва Русь поширювалася на землі, що були зв'язані з Руссю, що спочатку політично підлягала Русі або Києву. У свойому властивому розумінні ця назва, відмінна від інших слав'янських народів, і була етнографічною назвою українського народу; дрібні вітки, що вичисляє літопис (напр.: Древляни, Поляни, Сіверяни, Уличі тощо — АБ), або зникли, або відійшли на третій план, у сутінь, коли всі вони злучилися в одне, й коли виплили наверх самі лишень спільні всім їм ознаки. Назва Русь для теперішнього українського народу перейшла й до чужинців, і всі почали називати Руссю не всю групу слав'янських племен на обширі сучасної (для Костомарова — АБ) росії, а тільки південний захід росії, населений народом, який тепер називають малоруським, південно-руським, українським.
👍3❤2
#Костомаров #Русь #історія
Про назву Русь, частина ІІ
Ця назва так залишилася й надалі. Коли литовське плем'я, удруге вмішавшися в долю слав'янських народів усієї західної частини руського суходолу, з'єднало їх ув одне політичне тіло й надало нову спільну назву — Литва, то ця назва перейшла до білоруського краю, а українська народність залишилася при своїй старій назві — Русь.
У ХV ст. на обширі теперішньої росії визначалося 4 віти східного слав'янства: новгород, московщина, Литва й Русь; у XVI – XVII ст., коли новгород уже знищено, лишилися московщина, Литва й Русь.
Приблизно те саме у т. І Історії України-Руси пише М. Грушевський.
У Костомарова досить цікаве продовження, я можу сфотографувати сторінку, чи бажаєте?
Про назву Русь, частина ІІ
Ця назва так залишилася й надалі. Коли литовське плем'я, удруге вмішавшися в долю слав'янських народів усієї західної частини руського суходолу, з'єднало їх ув одне політичне тіло й надало нову спільну назву — Литва, то ця назва перейшла до білоруського краю, а українська народність залишилася при своїй старій назві — Русь.
У ХV ст. на обширі теперішньої росії визначалося 4 віти східного слав'янства: новгород, московщина, Литва й Русь; у XVI – XVII ст., коли новгород уже знищено, лишилися московщина, Литва й Русь.
Приблизно те саме у т. І Історії України-Руси пише М. Грушевський.
У Костомарова досить цікаве продовження, я можу сфотографувати сторінку, чи бажаєте?
❤3
#моє
Панасьєв - частина ІІ - прикра подія - сповідь
https://telegra.ph/Panasyev-%D0%86%D0%86-YAk-use-pochinalos-01-19
Панасьєв - частина ІІ - прикра подія - сповідь
https://telegra.ph/Panasyev-%D0%86%D0%86-YAk-use-pochinalos-01-19
Telegraph
Панасьєв ІІ Як усе починалось
Треба почати спочатку. А для мене все почалося розкішним вересневим пообіддям. Замість сидіти на ще зеленім моріжку десь під вітистим деревом у Парку Шевченка й впиватися золотавим сонцем та літеплим леготом, що поволі маяв першим опалим листям, провісником…
❤2
#Багряний #СадГетсиманський
В родині Чумаків нещодавно помер батько. "Умираючи, старий Чумак, старий коваль наказав був усіх синів своїх до себе мерщій згукати, телеграму вдарити, щоб мерщій поспішали, поки він ще живий." Старого звали Яків Чумак, разом із Чумачихою у них була велика родина: четверо хлопців: Микола, Михайло, Сергій та найменший Андрій і молода дочка Галя. Троє старших заслужені військові, хтось моряк, хтось літун, хтось стрілець, а молодший, Андрій... — каторжник.
Починається усе з зустрічі трьох братів у хаті старої (усі, отримавши телеграму, мерщій потягли домів). Мати не могла нарадітися, коли
"раптом відчинилися двері — і увійшов четвертий.
Так, наче грім гримнув. Всі прикипіли оглушені... У дверях стояв наймолодший — Андрій Чумак."
Військові дуже сполохались і були немов нераді знайти в хаті Андрія. Він бо, як вони тоді ж дізналися, "збігця з каторги, що вже чотири роки маневрує по світах, живучи інкогніто і працюючи в кожному місці доти, доки не починав хтось ним цікавитись ближче; тоді зривався й шукав іншого місця. Так обкружляв увесь СССР з Камчаткою й Середньою Азією. І ще б не приїхав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за всяку ціну побачити своїх стареньких і свій дім перед тим, може, як покинути цю країну назавжди."
Дізнавшись, що Андрій втікач чи, як каже Багряний, збігця Микола був вийшов на кілька часу, а тоді повернуся. Тоді всі посідали за стіл і за чаркою, стали згадувати батька, коли гульк —
"до кімнати ввійшло двоє гостей — один в елегантній уніформі сержанта НКВД, другий — міліціонер."
Андрій пішов з ними. Микола глянув на матір і опустив очі, а мати
"жахливо схлипнула, наче їй забракло повітря, схопилась за серце й подалася всім тілом до дверей... та й опустилася знов на своє місце. А тоді перевела очі на своїх синів і довго дивилась на них диким, страшним поглядом — повним здивування, жаху, відчаю, жалю й кричущого невисловленого запитання «хто?» Бліда, як смерть, безнадійно розбита і така сполум’яніла. Дивилась мить — і, здається, дивилась цілу вічність. З мукою. І нарешті прохрипіла тихо: — Ох... Сини ж мої!.. Сини мої..."
Кінець І-го розділу
В родині Чумаків нещодавно помер батько. "Умираючи, старий Чумак, старий коваль наказав був усіх синів своїх до себе мерщій згукати, телеграму вдарити, щоб мерщій поспішали, поки він ще живий." Старого звали Яків Чумак, разом із Чумачихою у них була велика родина: четверо хлопців: Микола, Михайло, Сергій та найменший Андрій і молода дочка Галя. Троє старших заслужені військові, хтось моряк, хтось літун, хтось стрілець, а молодший, Андрій... — каторжник.
Починається усе з зустрічі трьох братів у хаті старої (усі, отримавши телеграму, мерщій потягли домів). Мати не могла нарадітися, коли
"раптом відчинилися двері — і увійшов четвертий.
Так, наче грім гримнув. Всі прикипіли оглушені... У дверях стояв наймолодший — Андрій Чумак."
Військові дуже сполохались і були немов нераді знайти в хаті Андрія. Він бо, як вони тоді ж дізналися, "збігця з каторги, що вже чотири роки маневрує по світах, живучи інкогніто і працюючи в кожному місці доти, доки не починав хтось ним цікавитись ближче; тоді зривався й шукав іншого місця. Так обкружляв увесь СССР з Камчаткою й Середньою Азією. І ще б не приїхав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за всяку ціну побачити своїх стареньких і свій дім перед тим, може, як покинути цю країну назавжди."
Дізнавшись, що Андрій втікач чи, як каже Багряний, збігця Микола був вийшов на кілька часу, а тоді повернуся. Тоді всі посідали за стіл і за чаркою, стали згадувати батька, коли гульк —
"до кімнати ввійшло двоє гостей — один в елегантній уніформі сержанта НКВД, другий — міліціонер."
Андрій пішов з ними. Микола глянув на матір і опустив очі, а мати
"жахливо схлипнула, наче їй забракло повітря, схопилась за серце й подалася всім тілом до дверей... та й опустилася знов на своє місце. А тоді перевела очі на своїх синів і довго дивилась на них диким, страшним поглядом — повним здивування, жаху, відчаю, жалю й кричущого невисловленого запитання «хто?» Бліда, як смерть, безнадійно розбита і така сполум’яніла. Дивилась мить — і, здається, дивилась цілу вічність. З мукою. І нарешті прохрипіла тихо: — Ох... Сини ж мої!.. Сини мої..."
Кінець І-го розділу
❤2
#Багряний #СадГетсиманський
Розділ ІІ
Частина І
Тут місце для усамітнення і уяви. Зобразіть, зобразіть Каїна та Авеля, зобразіть ту розправу, а далі faites jouer la sonate de Beethoven -- зайграйте Місячну сонату. Тоді "той спогад далекого, дитинства ось нашаровується на дійсність, напливає на неї й творить двоїсту візію з реального й давноминулого, повторюючись і проходячи перед очима до болю чітко, відбуваючись наново ось тепер, ось тут, в такій невідповідній ситуації..."
На початку розділу ми не знаємо, де Андрій (здогадуємося, що у в'язниці, та цього не сказано). Він поринає у свої дитячі роки, коли "чотири маленьких брати, побравшись міцно за руки, стоять нерухомо", коли "вони не говорили слів, вони не давали обітниць, але в той же час вони присягалися всім своїм єством любити добро й ненавидіти зло, бути вірними, бути дружніми, щоб ніхто нікого з них не міг отак розп’ясти. І вони були вірними, вони були дружніми", а далі нагло зривається Андрієве «Ні!.. Не може бути..." І знову він пірнає у бездонну глибінь пам'яті.
Метелики, вчотирьох вони ловлять метеликів, пустують, а далі зринає страшне "не може, ні, не може бути!", але розум каже, що може, "що то втяв хтось із його братів, але все нутро бунтується шалено: «Не може бути!!».
Андрій бореться з собою. Його не страшить тюрма, він не боїться втратити свободи, він боїться втратити віру в братів, в тих, з ким має найдорожчі згадки, в тих, у кого вірив паче себе. Втратити віру в них це не викрити зрадливого друга, це позбутися чогось сокровенного, чогось питомо твого, це наче відтяти собі частину тіла...
"Андрій ходить по камері. Підходить знову до вікна і так стоїть. В очах його пробігає багато, багато інших сліпучих картин їхнього прекрасного дитинства, одна другої яскравіша, одна другої ніжніша ніжністю неповторного, осяяного сяйвом глибокої дружби й щирої радості..."
Тільки тоді ми дізнаємося, де він.
"Від тих спогадів Андрієве серце набрякло, і він одчайдушно жене геть від себе те, що сьогодні сталося і що хоче перекреслити все найкраще в його житті, ношене, як найкращий скарб, при собі завжди і всюди. Він жене геть всякий сумнів, він його всім серцем заперечує: «Не може бути! Ні, не може, не може, не може бути!!»
Розділ ІІ
Частина І
Тут місце для усамітнення і уяви. Зобразіть, зобразіть Каїна та Авеля, зобразіть ту розправу, а далі faites jouer la sonate de Beethoven -- зайграйте Місячну сонату. Тоді "той спогад далекого, дитинства ось нашаровується на дійсність, напливає на неї й творить двоїсту візію з реального й давноминулого, повторюючись і проходячи перед очима до болю чітко, відбуваючись наново ось тепер, ось тут, в такій невідповідній ситуації..."
На початку розділу ми не знаємо, де Андрій (здогадуємося, що у в'язниці, та цього не сказано). Він поринає у свої дитячі роки, коли "чотири маленьких брати, побравшись міцно за руки, стоять нерухомо", коли "вони не говорили слів, вони не давали обітниць, але в той же час вони присягалися всім своїм єством любити добро й ненавидіти зло, бути вірними, бути дружніми, щоб ніхто нікого з них не міг отак розп’ясти. І вони були вірними, вони були дружніми", а далі нагло зривається Андрієве «Ні!.. Не може бути..." І знову він пірнає у бездонну глибінь пам'яті.
Метелики, вчотирьох вони ловлять метеликів, пустують, а далі зринає страшне "не може, ні, не може бути!", але розум каже, що може, "що то втяв хтось із його братів, але все нутро бунтується шалено: «Не може бути!!».
Андрій бореться з собою. Його не страшить тюрма, він не боїться втратити свободи, він боїться втратити віру в братів, в тих, з ким має найдорожчі згадки, в тих, у кого вірив паче себе. Втратити віру в них це не викрити зрадливого друга, це позбутися чогось сокровенного, чогось питомо твого, це наче відтяти собі частину тіла...
"Андрій ходить по камері. Підходить знову до вікна і так стоїть. В очах його пробігає багато, багато інших сліпучих картин їхнього прекрасного дитинства, одна другої яскравіша, одна другої ніжніша ніжністю неповторного, осяяного сяйвом глибокої дружби й щирої радості..."
Тільки тоді ми дізнаємося, де він.
"Від тих спогадів Андрієве серце набрякло, і він одчайдушно жене геть від себе те, що сьогодні сталося і що хоче перекреслити все найкраще в його житті, ношене, як найкращий скарб, при собі завжди і всюди. Він жене геть всякий сумнів, він його всім серцем заперечує: «Не може бути! Ні, не може, не може, не може бути!!»
👍2💔1
#Багряний #СадГетсиманський
Знав із минулого, що в кожному такому коридорі половина камер–одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякі й на 13 осіб, цебто камери, де могло стояти 10–13 ліжок і стільки ж тумб та табуреток. Цікаво, скільки ж там тепер людей, якщо в одиночці 28?! Але те все повите таємницею. Тільки доріжка була вкрита безліччю слідів від мокрих босих ніг, що пройшли недавно в зворотному напрямку, і з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тільки що величезні людські юрбища, а ще скільки ж їх пройде! І це тільки з однієї половини коридора! А ще ж друга половина топче сліди в другий кінець, до другої вбиральні. А ще п’ять таких, поверхів з такою точнісінько кількістю камер кожен! А ще ж льохи!
Знав із минулого, що в кожному такому коридорі половина камер–одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякі й на 13 осіб, цебто камери, де могло стояти 10–13 ліжок і стільки ж тумб та табуреток. Цікаво, скільки ж там тепер людей, якщо в одиночці 28?! Але те все повите таємницею. Тільки доріжка була вкрита безліччю слідів від мокрих босих ніг, що пройшли недавно в зворотному напрямку, і з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тільки що величезні людські юрбища, а ще скільки ж їх пройде! І це тільки з однієї половини коридора! А ще ж друга половина топче сліди в другий кінець, до другої вбиральні. А ще п’ять таких, поверхів з такою точнісінько кількістю камер кожен! А ще ж льохи!
#Багряний #СадГетсиманський
І сміх і гріх
А слідчий вимагає — що ти робив? Ні, не знає Аслан, що саме він робив і що взагалі мусив робити путній контрреволюціонер. Тоді слідчий лупить Аслана щосили по карку, добре лупить, і відправляє до камери: — Йди й подумай. Аслан думає. В камері. Ні, він не думає, він плаче, а товариші, — веселі його земляки, одчайдушні штукарі й «‘контрреволюціонери» з ласки божої — за нього думають, вони його повчають, рятуючи, що має робити путній контрреволюціонер, що має робити затятий «враг народа», отже, має робити Аслан, щоби слідчий його дуже не бив уже... Підучившись, радісний Аслан проситься на допит — сам проситься, щоб якось уже кінчати ту справу швидше, щоб уже раз, зажмуривши очі, перепливти через ту страшну Лету тяжкого іспиту до радісного берега забуття й спокою.
— Давай. Та тільки не бреши, гляди, черезчур. — Ну, навіщо ж через «чур», все буде правда. Пиши — я, Аслан, контрреволюціонер і враг народа... — Це вже я чув... — слідчий береться за прес–пап’є... — Стрівай–стрівай! — злякано квапиться Аслан. — Стрівай, а то забуду й тоді все, брат, пропало... Пиши: я робив повстання проти совєтської влади! Еге ж. Твої черевики швидко порвались? І твого начальника черевики теж швидко порвались! І в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом... знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюційним мазьом... Слідчий — кулак з довбню, голова з горіх, вчорашній футболіст, ударно покликаний в «органи» (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а яка голова в того футболіста–слідчого) — тріумфує. Аслан перевищує всі його сподівання. Він все те пише й переконується під впливом Асланової залізної логіки, що він напав на цілий скарб, на контрреволюційну, диверсійну організацію, яка може забезпечити йому блискучу кар’єру в «органах». ...
І сміх і гріх
А слідчий вимагає — що ти робив? Ні, не знає Аслан, що саме він робив і що взагалі мусив робити путній контрреволюціонер. Тоді слідчий лупить Аслана щосили по карку, добре лупить, і відправляє до камери: — Йди й подумай. Аслан думає. В камері. Ні, він не думає, він плаче, а товариші, — веселі його земляки, одчайдушні штукарі й «‘контрреволюціонери» з ласки божої — за нього думають, вони його повчають, рятуючи, що має робити путній контрреволюціонер, що має робити затятий «враг народа», отже, має робити Аслан, щоби слідчий його дуже не бив уже... Підучившись, радісний Аслан проситься на допит — сам проситься, щоб якось уже кінчати ту справу швидше, щоб уже раз, зажмуривши очі, перепливти через ту страшну Лету тяжкого іспиту до радісного берега забуття й спокою.
— Давай. Та тільки не бреши, гляди, черезчур. — Ну, навіщо ж через «чур», все буде правда. Пиши — я, Аслан, контрреволюціонер і враг народа... — Це вже я чув... — слідчий береться за прес–пап’є... — Стрівай–стрівай! — злякано квапиться Аслан. — Стрівай, а то забуду й тоді все, брат, пропало... Пиши: я робив повстання проти совєтської влади! Еге ж. Твої черевики швидко порвались? І твого начальника черевики теж швидко порвались! І в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом... знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюційним мазьом... Слідчий — кулак з довбню, голова з горіх, вчорашній футболіст, ударно покликаний в «органи» (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а яка голова в того футболіста–слідчого) — тріумфує. Аслан перевищує всі його сподівання. Він все те пише й переконується під впливом Асланової залізної логіки, що він напав на цілий скарб, на контрреволюційну, диверсійну організацію, яка може забезпечити йому блискучу кар’єру в «органах». ...
"Не важно, чи правдою є вся та брехня, яку слідчий змушує тебе говорити, а важний факт, що ти таки не любиш совєтської влади, а значить— ти небезпечний, а тому тебе треба зліквідувати. Мета ж виправдовує всі засоби"
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Inter arma tacent musae чи Inter arma clamant musae чи musae bellum gerunt una cum hominibus ?
Балачка двох письменників під осонням у війну. Як зародилися "Тигролови"
Якось ми лежали з Аркадієм Панасовичем Любченком у Моршині під смерекою на моховинні проти осіннього сонечка і «загоряли». І розмовляли про війну, про партизанку, про політику та й з'їхали, як і належиться, на літературу... Це було в жовтні 1943 р.
Вони зустрілися тоді по 10 роках "небачення". Багряний до того відсидів двічі у в'язниці (другий раз по смерті Єжова його відпустили у 40-му році, про це ще dicturi sumus — буде сказано). Обидва вони тікали від Сцілли й Харібди, обидва вороги чудовищні, обидва безощадні й кровожерні.
<...>
Inter arma tacent musae чи Inter arma clamant musae чи musae bellum gerunt una cum hominibus ?
Балачка двох письменників під осонням у війну. Як зародилися "Тигролови"
Якось ми лежали з Аркадієм Панасовичем Любченком у Моршині під смерекою на моховинні проти осіннього сонечка і «загоряли». І розмовляли про війну, про партизанку, про політику та й з'їхали, як і належиться, на літературу... Це було в жовтні 1943 р.
Вони зустрілися тоді по 10 роках "небачення". Багряний до того відсидів двічі у в'язниці (другий раз по смерті Єжова його відпустили у 40-му році, про це ще dicturi sumus — буде сказано). Обидва вони тікали від Сцілли й Харібди, обидва вороги чудовищні, обидва безощадні й кровожерні.
<...>
👍3❤2
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
Отже, лежали ми під смерекою і розмовляли про літера¬туру, про поезію. Хоч і кажуть, що «коли гармати стріляють, тоді музи мовчать ( — inter arma tacent musae) », але ми були далеченько від фрон¬ту. Та й, мабуть, належали ми до того покоління, якому судилося цю істину спростувати, зробити з неї, приміром, такий перефраз: «Коли гармати стріляють, тоді музи кричать ( — inter arma clamant musae)». Або — «Коли люди воюють, то музи теж! (— cum homines bellum gerunt, musae quoque) ». Чи щось у тім роді. Любченко змусив мене читати вірші і це, власне, після читання він говорив про музу щось у згаданому дусі. Я йому читав «Гуляй-Поле», що саме перед тим народилось. З поезії з'їхали на прозу. І тут я, щоб під'юдити цього талановитого письменника-прозаїка, сказав йому безапеляційно, що збираюся написати роман або повість, а не якусь там збірку новел. Це було напівжартома.
Любченко почав кепкувати й відраджувати мене від марної трати енергії, <...>
Тоді я, щоб переконати його таки в сер¬йозності заміру, експромтом виклав йому сюжет майбут¬ньої книги. Це був пізніший сюжет «Тигроловів» у точності. Але все одно я його не переконав.
І. Багряний "Народження книги"
Отже, лежали ми під смерекою і розмовляли про літера¬туру, про поезію. Хоч і кажуть, що «коли гармати стріляють, тоді музи мовчать ( — inter arma tacent musae) », але ми були далеченько від фрон¬ту. Та й, мабуть, належали ми до того покоління, якому судилося цю істину спростувати, зробити з неї, приміром, такий перефраз: «Коли гармати стріляють, тоді музи кричать ( — inter arma clamant musae)». Або — «Коли люди воюють, то музи теж! (— cum homines bellum gerunt, musae quoque) ». Чи щось у тім роді. Любченко змусив мене читати вірші і це, власне, після читання він говорив про музу щось у згаданому дусі. Я йому читав «Гуляй-Поле», що саме перед тим народилось. З поезії з'їхали на прозу. І тут я, щоб під'юдити цього талановитого письменника-прозаїка, сказав йому безапеляційно, що збираюся написати роман або повість, а не якусь там збірку новел. Це було напівжартома.
Любченко почав кепкувати й відраджувати мене від марної трати енергії, <...>
Тоді я, щоб переконати його таки в сер¬йозності заміру, експромтом виклав йому сюжет майбут¬ньої книги. Це був пізніший сюжет «Тигроловів» у точності. Але все одно я його не переконав.
І. Багряний "Народження книги"
❤4
#Багряний #Тигролови #Народження_книги
"— Пане письменнику! Тільки що гестапо заарештувало Любченка... І пошукують за «другим редактором з Харкова».
Маєш! Це було 18 листопада 1943 р.
<...> В пітьмі ми кудись завернули — й опинилися в будинку... дирекції оселі. В тім будинку мене заведено до маленької, затишної і гарної кімнати і сказано, що отут я маю мешкати. Ховатися тобто.
<...> Гарна кімната, гарне ліжко, писемний стіл, стільців аж три, гарна кафельна грубка з газовим опаленням і — тихий жах. Тужно, тоскно, тривожно. І страшно шкода Любченка. Вже ввижається картина, як ця шляхетна людина вже теліпається десь на мотузці, перелицьована смертю до невпізнання, на якомусь брудному перехресті Львова, перед юрбою... Згадалася сонячна година, коли ми лежали під смерекою... Згадалась розмова... І тут я пригадую свою обіцянку Любченкові написати роман..."
"— Пане письменнику! Тільки що гестапо заарештувало Любченка... І пошукують за «другим редактором з Харкова».
Маєш! Це було 18 листопада 1943 р.
<...> В пітьмі ми кудись завернули — й опинилися в будинку... дирекції оселі. В тім будинку мене заведено до маленької, затишної і гарної кімнати і сказано, що отут я маю мешкати. Ховатися тобто.
<...> Гарна кімната, гарне ліжко, писемний стіл, стільців аж три, гарна кафельна грубка з газовим опаленням і — тихий жах. Тужно, тоскно, тривожно. І страшно шкода Любченка. Вже ввижається картина, як ця шляхетна людина вже теліпається десь на мотузці, перелицьована смертю до невпізнання, на якомусь брудному перехресті Львова, перед юрбою... Згадалася сонячна година, коли ми лежали під смерекою... Згадалась розмова... І тут я пригадую свою обіцянку Любченкові написати роман..."
👍4😢1