Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху – се казка;
М‘ясо стад їх, і масло, і сир –
Се найвищая ласка.
<…>
На пророцькі слова їх одвіт:
«Наші кози голодні!»
<…>
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».

На принади нової землі:
«Нам і тут непогано».
А на згадку про божий наказ:
«Замовчи ти, помано!»
Мойсей, І. Франко

А. Ніковський з «Українська л-ра в 1911 році», in fine:
Багато було зроблено минулого року для шкільної молоді і для самоосвіти — окрім книжок М. Грушевського («Ілюстрована історія України» – А. Б.) і С. Єфремова («Історія українського письменства» – А. Б.), — можна назвати ще <…>. Так, ніби готовий уже стоїть український будинок шкільний, але пусткою стоїть, бо невільно дітей туди пускати.»

Продовження:
Мусять де бути українські діти — про це нічого казати, бо виховуються ж якісь батьки на українській науковій літературі, розкуповуються ж в якісь сім‘ї «Історія» (Грушевського себто – моя примітка) і «Історія письменства», читають же і Лесю Українку, і Коцюбинського, і Винниченка, і Олеся, і Чупринку… Коли єсть письменство такої високої вартости, то єсть і широка інтелігенція, яка з того письменства користується. Зараз нема змоги уявити кількість тієї свідомої маси, але знати, що серед неї шириться українське слово, художньо, виразно, гарно й певно сказане — воно зробить гарні наслідки. Сіється зерно чисте, виборне, сильні робітники працюють коло рідної ниви — бути доброму врожаєві! А. Ніковський

https://telegra.ph/Pro-spogadi-01-02 from Telegra.ph iOS App

#моє
Раджу до прочитання, друзі😉 (і коментування теж))

#словонабори #енеїда

#Грінченко #листи_з_наддніпрянської_україни
Вступ
Привіт, друзі, хочу познайомити вас з одною вартою-знати річчю 👇
У 1892-3рр. між Б. Грінченко (псевд. П. Вартовий) та М. Драгомановим у буковинських часописах відбувається обмін листами. Листування це ввійшло в історію під назвою "Діалог про українські національні справи".
Грінченковий лист №2
План
Інтелігенція не зна мови - про виховання дітей - старше покоління писало краще
Основна частина 1
У Наддніпрянській Україні лагодили до друку один український альманах, куди хотіли додати кілька наукових статей та коментарів до альманаху (але по-російськи).
"Гарно було б, — промовлено до них, — якби хоч коментарі до сих етнографічних матеріалів були по-вкраїнському. Чому ви сього не зробили? Хіба боїтесь, що так цензура не дозволить?
— Ні, — каже патріот, — цензура б, може, й дозволила, та в нас, бачте, ніхто настільки мову не знає, щоб змогти висловити все те по-вкраїнському."
Я наводжу сі слова по-вкраїнському, але сказано їх було по-московському, бо сей патріот, як і більшість наших патріотів, балакає, звісно по-московському. Дітей теж учать по-московському..."
Далі буде😊

Став 👍коли хочеш продовження😘

#Грінченко #листи_з_наддніпрянської_україни
Основна частина 2
Про виховання

«Дітей теж учать по-московському. Спитайте, нащо так робить, то відмовить:
— Та, знаєте, ніяково якось... Підростуть, то самі навчаться.
А діти підростуть та й зовсім одкинуться від рідного краю через своє московське виховання. А коли й не відкинуться, то все ж мови не знатимуть (як зараз: я люблю Україну, но язика нє знаю... — АБ). Вони звикли змалку балакати тільки по-московському, вчились по-московському; живучи в місті, чують круг себе саму московську мову, — все це вкупі робить їм московську мову ріднішою за українську. І якщо людина почне потім навіть учити рідну свою мову, то засіди — і в розмові, і в писаннях — вона хоч і вдиватиме вкраїнські слова, але становитиме їх по-московському, конструкція фрази буде московська, через те, що дух мови української тій людині чужий, через те, що та людина хоч і балакає, хоч і пише по-вкраїнському, але думає по-московському. Винятків у нас дуже небагато.»
Далі буде😉

#Грінченко #листи_з_наддніпрянської_україни
Основна частина 3
Мова перших письменників натуральніша

Ось через віщо мова у наших сьогочасних письменників часто й густо вкраїнська тільки зверху. Старі наші письменники писали краще від нас. Правда, вони вживали чимало москалізмів у лексиці (їм не ставало слів), зате конструкція фрази, синтаксис був у них кращий.

Се й зрозуміло. Здебільшого ті письменники були або попи, або пани — себто люди, що жили досі серед народу і, самі не помічаючи того, так звикли до вкраїнської ходи в мові, що вже не могли сього позбутися часом і в своїх московських писаннях. Тепер же трохи інакше. Наша вкраїнська інтелігенція живе здебільшого по містах, село бачить інколи та не надовго, чує круг себе саму московську мову — се все робить такий вплив, що людина й сама не помічає, як форми чужі, московські стають їй мов своїми (як от по містАМ замість по містАХ — АБ), вона починає вважати їх за свої і вживати в рідній мові. Через се мова, звісно, не кращає.

В ХІ листі Грінченко (д. Вартовий) закидає Драгоманову, що він "освітивсь, викохавсь і вигодувавсь московською мовою» (причини закиду поки пропущу). Ось, що на це відповідає сам Драгоманів:

"Я позволю собі сказати, що я змалечка говорив і українською мовою (мій батько збирав українські пісні й писав українські вірші); з дитинства попри (=окрім — АБ) російських книг читав і по-французькому, й по-німецькому; а з 20-25 рр. Свого життя читаю на 5 новоєвропейських мовах, окрім слов'янських (тобто + ще й на них — АБ); більшу частину свого зрілого віку прожив не в Росії — і, коли хоче знати д. Вартовий, "кохаюсь" більш усього в літературі, як і взагалі культурі й політиці англійській! — і готовий дожити віку зовсім без книг російських, окрім спеціальних мого фаху!"

#1
Привіт, друзі👋
Трохи забарився з дописом.
Починаю читати Шевченків "Журнал", писаний протягом останнього року його заслання або "солдатщини" в оренбурзькій фортеці (57-58 рр.). Це з передмови С. Єфремова 1927р.
"21 липня 1857 р. об 11-тій годині удруге на віку зазнав Шевченко, що таке воля, але цим разом не вигукнув уже — "воля, воля!", як колись. Він ніби ввесь знітився, увійшов у себе, закам'янів під впливом пережитого отого "гнусного існування" ("гнусного существования" — як писав сам Шевченко — АБ), ніби пойняти віри боїться, що стався справді новий заворот у його терпенному житті... Фізичної сили вистачило у його на коротенький запис аж другого вже дня, 22 липня: "Пойду в укрепление, достану свежих чернил..., новое перо и бумаги на третью тетрадь для сего журнала. Настала новая эпоха в моей старой жизни. Должно быть все новое."

#2
Коротко, скупо, бракує слів... Але яка сила почуття вилилась у цім лаконічнім, скупім на слово — "должно быть все новое"! Яка радість прорвалася і в підпису: "художник Т. Шевченко", що ним уперше 26 липня поет анулював свій звичайний до того титул "рядового" в першому, написаному вже вільною рукою листі! Цей момент, коли словам тісно, бо почуття бере гору — з надзвичайною силою одбився на віки в цих таких простих і безпретензійних записах.

Як вітер з осокою розмовляв…(читайте вголос, ніжно-пестливо, тоді вчуєте😉)
Хто се, хто се по сім боці
Чеше косу – хто се?
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?
Хто се, хто се? – тихесенько
Спитає-повіє…
Т. Г. Шевченко

Почули?)

#література
З перших оповідань Івана Багряного:
Минька сидить в дверях вагона.
Вагон повнісінький; колись у ньому возили товарняк. Двері ши рокі. Дрижить і гуде як вулик.
Звісивши ноги і притуливши голову до стінки вагона, дивиться, як біжать мимо стовпці.
Хтось плямкає — їсть оселедець.
Котиться слина. Лягли на коліна безсилі руки. Коли б придивить ся, то видно, як на грудях, по брудній сорочці плазує воша. Одна... друга... їй би, може, було б соромно, а може, й ні, бо — занадто в неї чудний погляд, а їде вона і бреде аж із Ялти. Заробляла. І заробила... Видно по її лиці.
Худе-худе, зшерхле. Губи порепались.
Ні торбини, ні башмачини.
Жорстокий гарячий вітер свистить у вуха, сипле піском у очі, вов тузиться в лахмітті.
Чужа із чужих.
А хіба є свої по шляхах?., коли всяк собі їде... Степ і шпали... степ і шпали.
Та ще кой-де обскубані кущі маслини, кой-де недоваляні черепичані покрівлі.👇

#література
Раптом Минька зхопилась і злякано одступила в вагон.
Ніхто не звернув на неї уваги. Тут всі на неї похожі і вона майже на всіх.
Очі забігали кругом, обличчя скривилось як у дитини. Полізла в куток.
"Ось тут! Гражданє, пріготовьтє білети!"— І: стук-стук-стук! по вагону. Слідом влізла контрольна процесія.
"Ваш білет!.. Ваш... Ваш..."— і тілько: кусь! — кусь! — кусь!
Перевіривши білети, кондуктор ще раз оглянувся. Контроль витрі щивсь насмішкувато.
Безбілетних не оказалось.
Миньки теж не оказалось.
І. Багряний

#література
Іване, Іване...
— Я шукаю її... По всіх завулках цієї планети я шукаю її,
ту женщину, що закрутила б мною, як циган сонцем, як вітер
чайкою,
владно,
шалено,
божевільно…
Я шукаю і не знаходжу її, я жадаю і не маю її! Мої
очі обертають кожну стрічну — шукають...
О, де ти? де ти?!.
Я мучаюсь за тебе і проклинаю тебе, — ту що не існує.
Прийди ж прийди..."

#література
Микола танув. Біля нього упадала дідусева невістка — і сорочечку біленьку, і яблучко мочене... Дідусь лише скорбно хитав головою — не виживе. Е, де вже йому нещасному. Жили вони тільки вдвох з невісткою і лише однією надією— чекали: вона чоловіка, він сина. Ні в неї дітей, ні в нього онуків і ось за те ніби полюбили цього... покидька. — Якби воно оклигало, — скаже було невістка і дідусь мовчки погоджується.

Пацан, 1928 р., І. Багряний

Хочу зацитувати кілька уступів з Костомарова, якою мовою?

#Костомаров #Русь #історія
Про назву Русь, частина І
Уже в ХІ ст. Назва Русь поширилася й на Волинь, і на сучасну Галичину, хоча, здається, ще не переходила ні до Кривичів (півн. Білорусь й вище — АБ), ні до Новгородців на північний схід. Уже осліплений Василько (кінець ХІ ст., князь Теребовльського князівства, нині Тернопільська обл. — АБ), сповідуючись, признається, що мав на думці помститися над ляхами за Руську Землю, й розумів не Київ, а той край, що опісля став зватися Червоною Руссю. У ХІІ ст. В ростово-суздальській землі під назвою Русь розуміли загалом південно-західну сторону сучасної росії ("сучасної" Костомарову, тобто землі України — АБ). В широкому розумінні назва Русь поширювалася на землі, що були зв'язані з Руссю, що спочатку політично підлягала Русі або Києву. У свойому властивому розумінні ця назва, відмінна від інших слав'янських народів, і була етнографічною назвою українського народу; дрібні вітки, що вичисляє літопис (напр.: Древляни, Поляни, Сіверяни, Уличі тощо — АБ), або зникли, або відійшли на третій план, у сутінь, коли всі вони злучилися в одне, й коли виплили наверх самі лишень спільні всім їм ознаки. Назва Русь для теперішнього українського народу перейшла й до чужинців, і всі почали називати Руссю не всю групу слав'янських племен на обширі сучасної (для Костомарова — АБ) росії, а тільки південний захід росії, населений народом, який тепер називають малоруським, південно-руським, українським.

#Костомаров #Русь #історія
Про назву Русь, частина ІІ

Ця назва так залишилася й надалі. Коли литовське плем'я, удруге вмішавшися в долю слав'янських народів усієї західної частини руського суходолу, з'єднало їх ув одне політичне тіло й надало нову спільну назву — Литва, то ця назва перейшла до білоруського краю, а українська народність залишилася при своїй старій назві — Русь.

У ХV ст. на обширі теперішньої росії визначалося 4 віти східного слав'янства: новгород, московщина, Литва й Русь; у XVI – XVII ст., коли новгород уже знищено, лишилися московщина, Литва й Русь.

Приблизно те саме у т. І Історії України-Руси пише М. Грушевський.

У Костомарова досить цікаве продовження, я можу сфотографувати сторінку, чи бажаєте?