Про Петра Ніщинського

Слова самого Ніщинського:
"Мені мабуть таки на роду було написано ввесь вік проблукати по світу, бо й справді в 1850 році пішов я блукати по всіх геть усюдах, стеменісенько ніби от-той πολύτροποσ Одіссей, — ба ні: це було б задля мені надто великою повагою, а просто сказати пішов я тинятися по білому світу, як те перекотиполе, що котиться та й котиться за вітром, поки доля або лихо не спинить. Тим часом, р. 1875 занесла мене нечиста мати в один непутящий закапелок розлогої Русі, по йменню Ананьїв, правдивіше сказати — Вонянів, як мітко охрестив це місто один високоіменитий муж... З первих же днів мого мешкання в цьому бакаю (=баюрі, болоті) я занедужав якось на диво химерною хворобою. Вогкий болотяний клімат оцього повітового села надгородив мене проказою самою, мабуть справжньою, що впала мені на очі: люті болі переносив я й півтора місяця повинен був сидіти в темній кімнаті та ще із зав'язаними очима, бо часом навіть ненароком пронесений повз мене засвічений ліхтар причиняв нестерпучі судороги у висках. Нудьга незвитяжна для чоловіка звиклого раз-у-раз шпортатись у книжках і скрипіти пером по папері! Що було робить? Думав я, думав, як часами нервова хворість мозку дозволяла, і надумав от що. Гостював у мене мій зять, дожидаючись священства на парафію по скінченню курса богословія в духовній семінарії одеській.
— А що, П. Ів-чу, ще ти не забув читати по-грецькому? — запитав я зятя.
— Ба ні ще, — відповів той.
— Ну, так бери ж папір, чорнило, перо, бери й "Одіссею" — он там десь у накнижнику, — і читай мені "Одіссею".
Потрібні для писання шпаргали незабаром появились і під зводом мого зовсім вогкого, мов хлющ, кабінету зазвучав божественний гекзаметр..."

«Поюзана» скаже молодь, потерта скажу я. А терта тому, що часто вживана)
Нате випробку
Чи розумієте ви цей перл, від Котляра?😉😉
Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить;
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркоті закендюшить.
Коли ж що напхом з‘язикаєш
І в тереб добре зживотаєш,
То на веселі занутрить;
Об лихо вдаром заземлюєш,
І ввесь забуд свій зголодуєш,
І біг до горя зачортить.

Пишіть в опитуванні чи даємо другу частину?😆

Посміємося)
Гоголь, Сорочинський ярмарок
Попович лізе через тин, геп — падає долі; підбігає Черевикова, запрошує в хату (там нікого😉), пригощає:
…Але, сказати б, воїстинно сладосні приношенія єдино від вас дістати сподіваємося, Хавроніє Никтхворівно! — вів далі попович, присуваючись ближче.
— То ось вам і приношенія, Опанасе Івановичу! — промовила вона, ставлячи на стіл полумиски і манірно застібуючи кохту, що наче випадково розстебнулася, — варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!
— Голову даю в заставу, якщо це зробили не найудатніші руки з усього Євиного роду! — сказав попович, беручись до товченичків і присовуючи другою рукою варенички. — Одначе, Хавроніє Никихворівно, серце моє жадає од вас поживи, солодшої за всі пампушечки й галушечки.
— От я вже й не знаю, якої вам ще поживи хочеться, Опанасе Івановичу! — відповіла тілиста красуня, прикидаючись, мовби нічого не тямить.
😄😄

#літвечори
Гамір, регіт, пісні чулися дедалі тихіше й тихіше. Смичок (музики) завмирав, слабнучи й гублячи неясні звуки в порожняві повітря. Коли-не-коли ще чувся тупіт, чимось подібний до гуркоту далекого моря, і незабаром скрізь стало порожньо й глухо.

Чи не так і радість, чарівлива й непевна гостя, відлітає від нас, і самотній звук марно сподівається виявити веселість. У власному відлуння чує вже він сум і пустелю і лячно вслухається в нього. Чи не так і жваві друзі бурхливої й вільної юності, поодинці, один по одному, губляться в світі і покидають, нарешті, в самотині давнього брата їхнього? Сумно покинутому! І важко, й сумно стає на серці, і нічим цому допомогти.
Гоголь, Сорочинський ярмарок

Україна відроджується!

Здасться, може, дрібниця, АЛЕ!
Як я радію, чуючи «Пане,..»: «Пане, каву бажаєте?». Це ж так ввічливо, ні?
А де б ви таке зачули ще яких 5 років тому?!
Від-род-жу-є-мо-ся!

#ціцерон
Про старість
У цім творі, що Марко (Маркусом бо звали, Марко по-нашому) писав уже на схилі літ будучи, він всіма силами захищає senectutem (старість) від усяких maledicos (лихословів).

Старість забудькувата?
Далебі, я не чув, щоб хоч один старий забув, де був зарив свій скарб; усе, чого дбають: коли явитися в суд, хто – їм, кому вони винні. Як же правники? як понтифіки, авгури як? а скільки всього пам‘ятають старі філософи! При старих лишається розум, коли тільки зостанеться охота й завзяття. Софокл до самісінької старості писав трагедії. Через що, коли, буцімто занедбавши домашні статки, сини подали на нього в суд: як і за нашим звичаєм, тих, хто погано веде справи, часто-густо позбавляють батьківщини, – так і його, немов якого безумного, судді відсторонили від сімейного добра. Тоді, кажуть, старий зачитав перед суддям ту п‘єсу, що мав під рукою, і яку недавно написав – Едіпа з Колони, спитавши, чи воно рук діло безумних. Як він прочитав п‘єсу, судді його звільнили.
👇👇

#ціцерон

Далі він перелічує славних старців (читай: старих): Гомера, Гесіода, Ісократа, Платона, Демокріта, Софокла тощо.

Гадаю і ми могли б похвастатися старими традурями, якби не лихе-прелихе минуле століття, але й зараз спадають кілька імен: Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Рафаїл Турконян (перекладач Біблії), Андрій Содомора (Овідій, Сенека, Гесіод тощо). Кого ви знаєте, хто творив у старості, як замолоду, над ким літа не мали влади?
Дайте знати👇)

But why, you ask me, should this tale be told
To men grown old, or who are growing old?
It is too late! Ah, nothing is too late
Till the tired heart shall cease to palpitate.
Cato learned Greek at eighty; Sophocles
Wrote his grand Oedipus, and Simonides
Bore off the prize of verse from his compeers,
When each had numbered more than four score years,

And Theophrastus, at four score and ten,
Had but begun his Characters of Men.
Chaucer, at Woodstock with the nightingales,
At sixty wrote the Cantenbury Tales;
Goethe and Weimar, toiling to the last,
Completed Faust when eighty years were past.
These are indeed exceptions; but they show
How far the gulf-stream of our youth may flow
Into the arctic regions of our lives,
Where little else than life itself survives.
Longfellow’s Morituri Salutamus

Поганці-діти батьків-геніїв?

Пригадайте Коцюбинського-батька, генія рашої літератури, патріот, Українця, — який у нього був син?.. покидьок Юрій, що про нього так міцно висловився Єфремов (завтра, до речі, перепишу виривки).

Візьміть Незламного Стуса, хто його син..?
Ще приклади? Молодший син Хмельницького — Юрко — нездара.
А що відомо про дітей інших письменників/діячів? Пустир… бо їх або катбуло (чому так, згодом поміркую), або були тихіші води, нижчі трави. Подейкують, природа спочиває на синах, немов поле, що відновлює сили по рясному врожаю. Не знаю, чи спочиває природа, чи чогось не допильновують батьки (я схиляюсь до другого).

Кілька прикладів зі старовини (про це геніяльно [як завше в нього] Еразм у Похвалі глупоти). У Платона син — ледащиця, як, власне, й у Ціцерона. Про Сенеку нічого не звісно; Марк Аврелій, імператур-філософ, виростив синка, що страх божий, «свят-свят-свят» сказали б наші бабці, — звірського Коммода (див. Гладіатора) на цьому станемо.

Звісно, були й інші приклади: Ю. Цезар і Октавіан Август;
з наших зразковими були сини Франка (у всіх трагічна доля…), а також син О. Олеся.

За к-ка годин долучу думку Винниченка (або героя його роману Хочу).
Що ви на це скажете?

Що ж друзі, дві години мутували у 6... Але ось Винниченко👇

"Хочу"
— Ніколи не родіть дітей. Не треба. Чуєте!
— Через що?
— Через те, що коли ви розумні, то діти ваші неодмінно будуть дурні. Це вже закон, що діти розумних і ідейних людей — бездари й паршивці. Коли ви прожили життя в якійсь ідеї, все оддали за неї, — ваші діти неодмінно заплюють її. Коли були бідні й страшенними зусиллями добилися багацтва, діти без усякого зусилля будуть марнотратити його. Дітям, розумієте, надокучає те, що вони з малих літ бачуть і через те завсігди повстають проти батьків. Так, так, коли батьки релігійні, — діти будуть запальними атеїстами. Коли батьки атеїсти, — діти потай молитимуться богові, носитимуть хрестики й т. і. Тут прокляття якесь. Запевняю вас. І нічого з цим не вдієш.

Що скажете?✍️👇
#література#освітраня#українськалітература#мова#українськамова

«Халепі стало боляче від нахилу шиї й від її рук, що надушували на хворі мускули, але він зараз же забув і про біль, і про все, — щось гаряче, густе, душне вдарило йому в голову й все тіло сповнилось солодким дзвоном, палом і знемогою.
– А на це ти будеш відповідати? – одірвавши губи, – будеш?
– Буду… – машинально прошепотів він, обхоплюючи її й жадно, рвучко притягаючи до себе. Вона вся подалася впереді майже повисла йому на шиї. Він підняв її й поніс до канапи, не зводячи ока з її зблідлого лиця, що ледве посміхалось знайомим йому, нахабно-похотливим, що доводить до сказу, посміхом.
– Почекай… – прошепотіла вона біля канапи – капелюх…
Але він не чув, він тільки знав, що вона говорить про якусь перепону. Ніяких перепон, нічого він не може чекати!
– Почекай же! – знову шепнула вона й схопила його за голову й одштовхнула від свого лиця.

Різкий, колючий біль пронизав Халепу з голови до ніг, занивши навіть на кінці ніг.
<…>
Я вас прошу піти собі. Чуєте?» Хочу, В. Винниченко