Усім раджу (наполягаю!) підписатися на азовців — це просто красені!

#Платон #Федр

Відтак, може, закоханих і варто високо цінувати за, як вони запевняють, велику відданість своїм коханим і готовність протистояти усім задля підтримки словом і ділом тих, кого люблять. Але тут легко розпізнати, чи це правда, чи ні. Адже в кого вони згодом закохаються, тим і віддадуть перевагу над попередніми улюбленцями, і, зрозуміло, стануть готовими погано обходитися з ними на догоду новим. І взагалі, чи варто спілкуватись з людьми, враженими такою вадою, що ніхто, навіть найдосвідченіша людина, взявся б її лікувати? Закохані самі визнають, що вони радше хворі, ніж при здоровому глузді. Хоча вони й усвідомлюють, що з їхнім розумом не все гаразд, а все-таки неспроможні опанувати себе. То як же можуть вони після того, як до них знову повернеться глузд, схвалювати те, що їм заманулось у такому стані?

Це один з відомих уступів з цього діалогу, особливо про закоханих, що не тямлять себе, і про любов як хворобу.

Що скажете?

Друзі, наш #збір продовжується!

60% вже є, треба докінчувати!
До речі, попередній звіт Виднокола можна подивитися тут: 270 fpv !

https://send.monobank.ua/jar/AWLigS98mV

… — комплекс малоросіянства, жалюгідного еміграційного малоросіянства, яке не хоче зрозуміти історичної закономірности свого теперішнього становища, яке винить у всьому збіг обставин і думає, що завтра, за допомогою чергового визволителя, воно повернеться в свою малоросійську Аркадію і їстиме під дзюркотання струмочків вареники, що тонуть у салі? Яке не виходить за межі якби, коли б і аби знаття? Яке сердиться на все, тільки не на себе самого? Яке поводиться так, як той, хто, наступивши на граблі, дістає по лобі і кричить спересердя: «Ах, прокляті граблі»?
…
Ю. Шевельов, На озері. Баварія

#збір для vydnokolo закрили💪💪
Зібрали 13 000
Усім дякую!

#LCI #репортаж

Передмова
Тиждень тому почалась моя нова місія з Шарлін Урель, журналісткою французького каналу LCI. За останні 6 місяців це моя третя з нею місія з чотирьох, що вона провела за цей же проміжок в Україні. Крайнього разу вона була наприкінці квітня — початку травня, тоді, на жаль, я не зміг попрацювати з нею через екзамени в університеті.
Перед тим, як почати про перший тиждень нашої роботи, скажу кілька слів про канал. LCI, що означає La Chaîne d’informations (канал новин), від початку вторгнення щодня висвітлює події в Україні. На місці є завжди команда журналістів (а інколи й дві, як от було на другу річницю війни у лютому). З усіх французьких каналів (а це, серед інших, France 2, BFM, і спрямований на міжнародну авдиторію France 24), LCI без сумніву найбільше висвітлює цю війну, маючи, як і вищевказані канали, виражену проукраїнську позицію, дарма що казати це було б і не дуже грамотно з журналістського боку (журналісти не мають займати позицій, але висвітлювати що бачать, розповідати історії людей). Втім так є в теорії, на практиці ж симпатії хоч не хоч, а проявляються. Зрештою, LCI входить у групу TF1, що є одним із найбільших за глядацькою авдиторію каналів Франції та Європи.

#LCI #репортаж

І. Назар
Ми стартували на початку минулого тижня з історії про молодих хлопців, що отримали складні поранення і, по лікуванні, віднаходять новий шлях до життя (шлях до нового життя?). Як поранення змінило їхні плани, мрії, зрештою, саме життя — ось що нас тут цікавило.
Через мережу реабілітаційних центрів для військових подружжя Пінчуків Recovery ми знайшли нашого першого героя, Назара. Після поранення місяць тому він проходив реабілітацію у центрі в Черкасах. Туди ми й вирушили у вівторок вранці. Через кілька годин дороги жовто-зеленим степом, вʼїжджаємо на греблю. Обабіч неозора синь широкополого Дніпра. Дівчата зачаровані красою, мене ж бере сумнів щодо справжності цієї широчіні: чи не штучне водосховище так його розлило? Разом із сумнівом бере й гнів на Союз із його манією будувати “моря” — безкраї стоячі багнюки. Напередодні ми з Ділею проїхались машиною північніше ʼд Києва, в район Лютежа. Стали понад берегом і спустились до того “моря” — зеленого, недвижного, смердючого. Невже конче треба було так паскудити наш Дніпро-Славуту?

Вода лисніла й грала на сонці тисячами блискіток. Переїхавши на правий берег, ми швидко опинились у густому сосновому борі, порізаному акуратними вуличками, поцяткованому будиночками.

В глибині посеред гаю сховався реабілітаційний центр. Заходимо, знайомимося з завідувачем, вона підводить нас до Назара. Йому за кілька днів перевалить за 22, сьогодні — його останній день у центрі. Назара поранило в руку рівно місяць тому. Це був четвертий окоп, що вони взяли; їх було троє: він і ще двоє, зовсім нових (Назар вже рік як воював). Третій день завдання, всі не спали останні дві ночі. Він пропонує іншим перепочити, ті відмовляються, тоді лягає сам. Заглиблюється в нору (заглибина в окопі), прикривається другим жилетом, заплющує очі. Цупке молодаве тіло несамохіть відпружується, мʼязи оповиває млость — Назар розчиняється у сні.

“…З-з-з-з-з. Якусь мить я між сном і явою: ще не тямлю ясно, але вже й не сплю. З-з-з-з. Прокидаюсь — дрон летить прямісінько на мене. За мить сон розчинився, немов і не було. Коли на терезах життя, організм з найглибших сховків видобуває енергію. Ще більше зариваюсь у нору, дрон вдаряється у другий бронік і вибухає. Живий, але ранило руку. Боляче. Накладаю турнікет, біжу до хлопців у другий кінець окопу. Евакуація. Вивезли.”

Далі буде…