Що ми знаємо про цикуту? Крім того, що нею отруїли Сократа, мабуть, нічого. Але і це - не зовсім точно. Смерть афінського вільнодумця описана наприкінці діалогу "Федон" його учня Платона. Дозволю собі зацитувати (пер. Й. Кобів): "Сократ ходив по кімнаті, потім сказав, що ноги вже важчають, і ліг горілиць: так-бо порадив тюремник. Коли Сократ ліг, той оглянув його стопи й голінки і запитав, чи він щось відчуває. Сократ відповів, що не відчуває. Після цього тюремник знову помацав йому голінки й, поволі посуваючи руку догори, показував нам, як тіло Сократа холоне і дубіє. Нарешті він торкнувся востаннє і сказав, що, коли холод підступить до серця, Сократ піде з життя ". Так і сталось. До речі, останніми словами філософа були: "Крітоне, ми винні Асклепію півня. Тож віддайте його, не забудьте".
Звернімо увагу, що Платон не називає отруту, від якої помер Сократ. З інших джерел, зокрема, Ксенофонта нам відомо, що для страт в давніх Афінах використовували сік рослини "κώνειον", яку римляни називали "cicuta". Але що саме це була за рослина?
Найбільш очевидний кандидат: Cicuta virosа з родини Зонтичних (чи то пак Окружкових), яка українською зветься ВіхА отруйна. Але з цим є одразу дві проблеми.
А) Симптоми отруєння "віхою" геть не схожі на описані Платоном. Першим на це звернув увагу ще в XVII столітті швейцарський фармаколог Йоганн Вепфер. Він мав нагоду побачити результат дії цикути, коли восьмеро сусідських дітлахів наїлися корінців, які вони переплутали з пастернаком. В них почалися страшні корчі, щелепи звело, а з рота потекла піна. Двоє дітей померли.
Дослідники запідозрили, що Платон прикрасив оповідь, щоб зобразити смерть Сократа більш гідною, ніж вона була. В це можна було б повірити, якби не друга обставина.
Так, цикута ближча до нас, ніж ми думаємо. Зокрема, в грудні 2019 року діти в селі Стахорщина, Новгород-Сіверського району Чернігівщини наїлися її коріння, вмерзлого в річковий лід. Через пару хвилин в них почалась нудота, далі судоми... Наймолодший хлопчик помер у лікарні. (Якщо вас цікавить, чого б то пхати до рота всяку гидоту: запахом і смаком корінці нагадували моркву). Хай там як, в Середземнор'ї цю рослину не знають.
Тоді в чому ж справа? Як і завжди, в термінології. Якщо давні греки розуміли під kôneion цілком конкретну рослину, вже римляни перенесли назву cicuta одразу на кілька споріднених видів з родини Зонтичних. Ще більшу плутанину вніс батько наукової систематики Карл Лінней, який одну з рослин назвав Cicuta virosа, а іншу (болиголов): Conium maculatum. В свою чергу англійською вони називалися "poison hemlock" і "water hemlock". На той час здавалось, що великої різниці між отруйними бур'янами немає.
Але різниця була і доказ цього - сумна доля шотландського кравця на ім'я Дункан Гоу. В 1845 році він з'їв на роботі сендвіч, в який котрийсь з його дітей додав трохи "дикорослої петрушки". Вже через 15 хвилин в нього почали німіти і підкошуватись ноги. Через дві години в нього повністю віднялися верхні і нижні кінцівки, при цьому жодного болю він не відчував і залишався при тверезому розумі. Зник ковтальний рефлекс, перестали звужуватись зіниці. Зрештою, через три години в Гоу зупинилось дихання і ще через 15 хвилин він був оголошений мертвим.
Все це відбулось в благодійній лікарні в Единбурзі, де на той час працював один з провідних британських патофізіологів - Джон Г'юз Беннет (відомий також першим науковим описом лейкемії). Він одразу звернув увагу на подібність цього випадку зі смертю Сократа і після аналізу вмісту шлунку припустив, що саме болиголов був причиною обох смертей.
Згодом токсикологи доведуть, що в корінні Cicuta virosa міститься специфічний цикутотоксин, який діє на центральну нервову систему, викликаючи конвульсії, а от в болиголова зовсім інша "діюча речовина" - алкалоїд коніїн. Він діє вже на периферійну систему, що проявляється в формі поступового параліча, як це було в Сократа. Так що Платон у своєму описі - цілком точний. А від "дикої моркви" чи "петрушки" ліпше триматися подалі☝.
В 1929 році в Бразилії зібрали рекордний врожай кави. Її було настільки багато, що виробники змушені були палити зерна і скидати їх у море, щоби хоч трохи підняти ціни. Частина не змогла розплатитися за кредитами і у власності банків опинились тонни кави, яку неможливо було продати. В цей час менеджмент одного з банків (Banco Francês e Italiano pour l’Amérique du Sud) звернувся за порадою до свого колишнього колеги - Луїса Дапплеса, який з 1922 року працював у швейцарській компанії Nestlé, а згодом очолив її Раду директорів.
На той час Нестле були відомі насамперед, як виробники дитячих сумішей, сухого і згущеного молока, але прагнули розширювати асортимент.