Велесова книга = Брехня
Велесова книга, також відома як «Дощечки Ізенбека», є одним із найвідоміших псевдоісторичних текстів, який досі використовується прихильниками слов'янського неоязичництва як «священне писання». Однак науковий аналіз беззаперечно доводить: це не давній артефакт, а майстерна містифікація ХХ століття. Її створення, зміст і саме існування не відповідають дійсності. Оригінал дощок втрачено, а текст рясніє грубими помилками, які остаточно викривають підробку.
Перший і найвагоміший доказ — мова документа. Вона є штучно створеною сумішшю різних сучасних слов'янських мов із великою кількістю вигаданих граматичних форм. Особливо показовим є вплив санскриту, характерний для ведичної Індії, але абсолютно чужий для давніх слов'янських писемних пам'яток. У тексті відсутня будь-яка граматична послідовність — риса, яка має бути притаманна справжнім давнім текстам. Усі ці ознаки прямо вказують на створення «книги» у ХХ столітті, а не в часи Київської Русі.
Жоден незалежний дослідник ніколи не тримав у руках оригінальних дощечок. Їх нібито бачили лише двоє осіб: емігрант Юрій Миролюбов, який займався «розшифровкою», та Федір Ізенбек, у якого цей документ опинився. За яких обставин зникли ці «докази» — невідомо. Усі подальші дослідження проводилися на уривках та копіях, що унеможливлює будь-яку наукову верифікацію.
Рукопис насичений безліччю історичних невідповідностей, хибних дат та вигаданих подій. Жодна зі згаданих у «книзі» історичних постатей або подій не підтверджується іншими джерелами. Наприклад, там є життєписи понтійського царя Мітридата та готського Германаріха, які жодним чином не збігаються з описами грецьких і римських авторів — тобто з тими джерелами, які є оригінальними та мають достеменний опис.
«Дощечку Ізенбека» досліджували радянські палеографи, історики, археологи та літературознавці. Усі вони одноголосно оцінили її як майстерну містифікацію, створену в 1940–1950-х роках. Сотні науковців довели, що Велесова книга є фальсифікатом, і лише менше сотні людей досі намагаються довести зворотне.
«Дощечки Ізенбека» були вперше представлені публіці Юрієм Боголюбовим між 1953 та 1959 роками. Це дуже пізня дата для нібито давнього артефакту, що відкриває широкі можливості для маніпуляцій. Сам Миролюбов, який займався «розшифровкою», наприкінці життя відмовився від подальшої роботи, щоб уникнути згадки про цей документ. Після цього справу очолив Олексій Кур, який став видавцем. Машинопис Миролюбова та публікації Кура різняться — деякі фрагменти не збігаються. Паралельно з'явився ще один «дослідник» — російський емігрант Сергій Лєсной, професор біології, який стверджував, що має власні фрагменти від Миролюбова. Однак сам Миролюбов цього ніколи не підтверджував. Таким чином, двоє людей прагнули перетягнути на себе славу та популярність, що є класичною ознакою великої брехні.
Товщина дощечки, на якій нібито написаний текст, становить пів сантиметра. Однак писемність часів Русі кінця першого тисячоліття мала зовсім інший стандарт: використовували товсті дощечки, вкриті воском. Це доводить, що «Велесова книга» є пізнім писанням, яке не має нічого спільного з реальною історією.
Початок «книги» бере не в Європі і навіть не на півночі, а в Індії (Індостані). У ній згадуються Кий, Щек і Хорив, які нібито через релігійні цінності вирушили геть, минули Іран, Месопотамію, а потім заснували Київ. Така «географія» не має жодного історичного підґрунтя.
Найцікавіше те, що, незважаючи на статус «язичницької пам'ятки», мовознавці виявили в тексті велику кількість церковнослов'янських слів. Церковнослов'янська мова була створена на основі староболгарської і поширилася на Наддніпрянщині лише в X–XI століттях — вже після хрещення Русі.
Автор підробки перекрутив історичні факти та змішав різні мовні пласти воєдино, видавши це за «книгу» та псевдоязичницьку культурну знахідку.
Велесова книга, також відома як «Дощечки Ізенбека», є одним із найвідоміших псевдоісторичних текстів, який досі використовується прихильниками слов'янського неоязичництва як «священне писання». Однак науковий аналіз беззаперечно доводить: це не давній артефакт, а майстерна містифікація ХХ століття. Її створення, зміст і саме існування не відповідають дійсності. Оригінал дощок втрачено, а текст рясніє грубими помилками, які остаточно викривають підробку.
Перший і найвагоміший доказ — мова документа. Вона є штучно створеною сумішшю різних сучасних слов'янських мов із великою кількістю вигаданих граматичних форм. Особливо показовим є вплив санскриту, характерний для ведичної Індії, але абсолютно чужий для давніх слов'янських писемних пам'яток. У тексті відсутня будь-яка граматична послідовність — риса, яка має бути притаманна справжнім давнім текстам. Усі ці ознаки прямо вказують на створення «книги» у ХХ столітті, а не в часи Київської Русі.
Жоден незалежний дослідник ніколи не тримав у руках оригінальних дощечок. Їх нібито бачили лише двоє осіб: емігрант Юрій Миролюбов, який займався «розшифровкою», та Федір Ізенбек, у якого цей документ опинився. За яких обставин зникли ці «докази» — невідомо. Усі подальші дослідження проводилися на уривках та копіях, що унеможливлює будь-яку наукову верифікацію.
Рукопис насичений безліччю історичних невідповідностей, хибних дат та вигаданих подій. Жодна зі згаданих у «книзі» історичних постатей або подій не підтверджується іншими джерелами. Наприклад, там є життєписи понтійського царя Мітридата та готського Германаріха, які жодним чином не збігаються з описами грецьких і римських авторів — тобто з тими джерелами, які є оригінальними та мають достеменний опис.
«Дощечку Ізенбека» досліджували радянські палеографи, історики, археологи та літературознавці. Усі вони одноголосно оцінили її як майстерну містифікацію, створену в 1940–1950-х роках. Сотні науковців довели, що Велесова книга є фальсифікатом, і лише менше сотні людей досі намагаються довести зворотне.
«Дощечки Ізенбека» були вперше представлені публіці Юрієм Боголюбовим між 1953 та 1959 роками. Це дуже пізня дата для нібито давнього артефакту, що відкриває широкі можливості для маніпуляцій. Сам Миролюбов, який займався «розшифровкою», наприкінці життя відмовився від подальшої роботи, щоб уникнути згадки про цей документ. Після цього справу очолив Олексій Кур, який став видавцем. Машинопис Миролюбова та публікації Кура різняться — деякі фрагменти не збігаються. Паралельно з'явився ще один «дослідник» — російський емігрант Сергій Лєсной, професор біології, який стверджував, що має власні фрагменти від Миролюбова. Однак сам Миролюбов цього ніколи не підтверджував. Таким чином, двоє людей прагнули перетягнути на себе славу та популярність, що є класичною ознакою великої брехні.
Товщина дощечки, на якій нібито написаний текст, становить пів сантиметра. Однак писемність часів Русі кінця першого тисячоліття мала зовсім інший стандарт: використовували товсті дощечки, вкриті воском. Це доводить, що «Велесова книга» є пізнім писанням, яке не має нічого спільного з реальною історією.
Початок «книги» бере не в Європі і навіть не на півночі, а в Індії (Індостані). У ній згадуються Кий, Щек і Хорив, які нібито через релігійні цінності вирушили геть, минули Іран, Месопотамію, а потім заснували Київ. Така «географія» не має жодного історичного підґрунтя.
Найцікавіше те, що, незважаючи на статус «язичницької пам'ятки», мовознавці виявили в тексті велику кількість церковнослов'янських слів. Церковнослов'янська мова була створена на основі староболгарської і поширилася на Наддніпрянщині лише в X–XI століттях — вже після хрещення Русі.
Автор підробки перекрутив історичні факти та змішав різні мовні пласти воєдино, видавши це за «книгу» та псевдоязичницьку культурну знахідку.
👍10
Братство Єди́нагѡ Ѡ́ка
Велесова книга = Брехня Велесова книга, також відома як «Дощечки Ізенбека», є одним із найвідоміших псевдоісторичних текстів, який досі використовується прихильниками слов'янського неоязичництва як «священне писання». Однак науковий аналіз беззаперечно доводить:…
Самі дощечки були нібито випадково знайдені Ф. А. Ізенбеком у зруйнованому поміщицькому маєтку на «орловському напрямку». Така «знахідка» є класичним прийомом містифікаторів: артефакт не має чіткої археологічної прив'язки, а його походження оповите таємницею.
Чи варто довіряти?
Відповідь однозначна — ні. «Дошка Ізенбека» — це банальна спроба створити нових божків, возвеличити себе та маніпулювати народами. Езотерики та їхні твердження є такою самою брехнею, як і ця дощечка. Усе, що написано в ній, не має канону і не пов'язане з минулим, а фонетика та ієрогліфи буквально «перейшли з майбутнього в дошку з минулого». «Книга Велеса» створена на два тисячоліття пізніше за Біблію, а отже, язичництво в тому вигляді, в якому його пропагують неоязичники, є молодшим за християнство та іслам. Довіряти Велесовій книзі не варто — це фальсифікат, який не має жодного наукового або історичного значення.
☦ БРАТСТВО ЄДИ́НАГѠ Ѡ́КА
Чи варто довіряти?
Відповідь однозначна — ні. «Дошка Ізенбека» — це банальна спроба створити нових божків, возвеличити себе та маніпулювати народами. Езотерики та їхні твердження є такою самою брехнею, як і ця дощечка. Усе, що написано в ній, не має канону і не пов'язане з минулим, а фонетика та ієрогліфи буквально «перейшли з майбутнього в дошку з минулого». «Книга Велеса» створена на два тисячоліття пізніше за Біблію, а отже, язичництво в тому вигляді, в якому його пропагують неоязичники, є молодшим за християнство та іслам. Довіряти Велесовій книзі не варто — це фальсифікат, який не має жодного наукового або історичного значення.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
👍12
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
❤🔥10
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
🤩10⚡1
Forwarded from Via Arcta (ЛНК)
У Нагірному Карабасі знесли собор і церкву
Окрім того, що собор Пресвятої Богородиці був головним місцем богослужінь у місті Ханкенді, його підвал свого часу використовувався як бомбосховище.
Також супутникові знімки підтверджують, що церква Святого Якова, ще одна значна християнська пам’ятка міста, також була стерта з лиця землі разом з хачкарами (традиційні кам’яні хрести) протягом останніх тижнів.
Азербайджанська сторона називає ці повідомлення провокацією, заявляючи про політику збереження пам'яток або просто їх ігнорує.
Via Arcta
Окрім того, що собор Пресвятої Богородиці був головним місцем богослужінь у місті Ханкенді, його підвал свого часу використовувався як бомбосховище.
Також супутникові знімки підтверджують, що церква Святого Якова, ще одна значна християнська пам’ятка міста, також була стерта з лиця землі разом з хачкарами (традиційні кам’яні хрести) протягом останніх тижнів.
Азербайджанська сторона називає ці повідомлення провокацією, заявляючи про політику збереження пам'яток або просто їх ігнорує.
Via Arcta
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
-|Нічна розмова з Нікодимом|-
Нікодим був фарисеєм, лідером серед юдеїв, яких знали за їхнє суворе дотримання релігійних законів і традицій. Проте він прийшов до Ісуса таємно посеред ночі. Чому він це зробив? Чи боявся він людей, які б побачили його розмову з Ісусом? Чи хотів він приватної розмови з Ісусом? Ми не знаємо точно чому, але ми знаємо, що Нікодим розпізнав, що Ісус був учителем, посланим від Бога.
Ісус відповів Нікодимові, сказавши йому, що людина має народитися знову, щоб побачити Царство Боже. Нікодим був збентежений і запитав: "Як може людина народитися знову, коли вона стара?" Ісус пояснив, що це нове народження відбувається через Святого Духа, а потім проголосив один із найвідоміших віршів у Біблії: "Бо Бог так полюбив світ, що віддав Свого Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне".
Нікодим був релігійним лідером, але йому все одно потрібно було мати особисту зустріч з Ісусом. Йому потрібно було зрозуміти, що спасіння не заробляється добрими справами, і це не просто про дотримання правил і регламентів. Спасіння приходить через віру в Ісуса Христа, який дає нам нове духовне життя. Як і Нікодим, нам також потрібно мати власну особисту зустріч з Ісусом, приймаючи Його як нашого Господа і Спасителя.
Може Нікодим і був лідером серед фарисеїв, які прагнули в майбутньому вбити Христа, нашого спасителя, але Нікодим, що є лідером серед юдейських фанатиків, зміг побачити в Ісусові того самого сина Божого. Проте Ісус усіх приймає, усіх прощає, заблудшому шлях покаже, підносить повалених, любить праведних, умудряє сліпців, прихистить безхатнього, перед ним усі рівні, але Ісус усіх приймає, хто хоче пізнати Ім'я Боже, отримати спасіння, вічне життя.
Саме для цього Господь послав до нас Ісуса Христа. І ми отримали шанс на вхід у Рай, Ісус хоче нас бачити в Раю, він зробив усе, залишається і нам прийняти його, і служити йому, нашому спасителю Ісусу Христу! Амінь!
☦ БРАТСТВО ЄДИНАГѠ ѠКА
Від Івана 3: 1-6
[1] - Був один чоловік із фарисеїв на ім'я Нікодим, старійшина юдейський.
[2] - Він прийшов до Ісуса вночі й сказав Йому: Равві, знаємо що Ти прийшов від Бога як Учитель, бо ніхто не може робити таких чудес, які Ти робиш, коли би Бог не був з ним.
[3] - У відповідь Ісус сказав йому: Істинно, істинно кажу тобі: коли хто не народиться згори, то не побачить Божого Царства!
[4] - А Нікодим Йому каже: Як може людина, будучи старою, народитися? Чи може вона вдруге ввійти в утробу своєї матері й народитися?
[5] - Ісус відповів: Істинно, істинно кажу тобі: коли хто не народиться від води й Духа, не може ввійти до Божого Царства!
[6] - Народжене від тіла є тілом, а народжене від Духа є духом.
Нікодим був фарисеєм, лідером серед юдеїв, яких знали за їхнє суворе дотримання релігійних законів і традицій. Проте він прийшов до Ісуса таємно посеред ночі. Чому він це зробив? Чи боявся він людей, які б побачили його розмову з Ісусом? Чи хотів він приватної розмови з Ісусом? Ми не знаємо точно чому, але ми знаємо, що Нікодим розпізнав, що Ісус був учителем, посланим від Бога.
Ісус відповів Нікодимові, сказавши йому, що людина має народитися знову, щоб побачити Царство Боже. Нікодим був збентежений і запитав: "Як може людина народитися знову, коли вона стара?" Ісус пояснив, що це нове народження відбувається через Святого Духа, а потім проголосив один із найвідоміших віршів у Біблії: "Бо Бог так полюбив світ, що віддав Свого Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне".
Нікодим був релігійним лідером, але йому все одно потрібно було мати особисту зустріч з Ісусом. Йому потрібно було зрозуміти, що спасіння не заробляється добрими справами, і це не просто про дотримання правил і регламентів. Спасіння приходить через віру в Ісуса Христа, який дає нам нове духовне життя. Як і Нікодим, нам також потрібно мати власну особисту зустріч з Ісусом, приймаючи Його як нашого Господа і Спасителя.
Може Нікодим і був лідером серед фарисеїв, які прагнули в майбутньому вбити Христа, нашого спасителя, але Нікодим, що є лідером серед юдейських фанатиків, зміг побачити в Ісусові того самого сина Божого. Проте Ісус усіх приймає, усіх прощає, заблудшому шлях покаже, підносить повалених, любить праведних, умудряє сліпців, прихистить безхатнього, перед ним усі рівні, але Ісус усіх приймає, хто хоче пізнати Ім'я Боже, отримати спасіння, вічне життя.
Саме для цього Господь послав до нас Ісуса Христа. І ми отримали шанс на вхід у Рай, Ісус хоче нас бачити в Раю, він зробив усе, залишається і нам прийняти його, і служити йому, нашому спасителю Ісусу Христу! Амінь!
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Мелітіанський розкол у світлі "Панарію" Епіфанія Кіпрського
Стаття написана у тісній співпраці з проектом «@hristian_comunna»
У 303 році до влади в Римській імперії приходить жадоbanyй, жорстокий язичник — Діоклетіан.
Християни піддаються переслідуванням, священні книги спалюють
Багато хто зрадив Христа під час цих мук, після 10 років пекла їх розділили на дві групи:
l) Либи — ті, хто відрікся від Христа на користь язичницьких ідолів.
Часто либами називали християн, які, борючись за своє життя, приносили жертви язичницьким богам, тим самим зраджуючи Христа...
II) Традитори — християни, які, незважаючи на свої переконання, віддавали священні тексти язичникам, які потім знищували їх...
Після смерті імператора у 313 році переслідування припинилися.
Однак незабаром поставлося питання: — "Чи повинні ми прощати тих, хто зрадив Христа у важкий час?"
Розділення на два табори — "католики" і "Церква мучеників":
З праці Епіфанія Кіпрського "Панарій" випливає, що, перебуваючи у в'язниці близько 306 року, Петро, єпископ Олександрії, і Мелітій, єпископ Лікопольський, завели дискусію про те, що робити з "християнами-зрадниками"
Александр зайняв більш м'яку позицію, ніж Мелітій.
Мелітій не бачив справедливості у словах Александра, так як вважав, що раз вони — праведники, гниють у в'язниці, то "палим" не має ніякого права знову повернутися в громаду.
Щоб з'ясувати, чия точка зору щодо "палих" християн є більш правильною, було вирішено провести голосування серед ув'язнених.
Більшість виявилася на стороні Мелітія.
Зрозуміло, чому хтось повинен страждати за віру, а хтось — просто зрадити Господа, а потім повернутися ніби нічого не сталося.
Прихильники Петра Олександрійського назвали себе "католиками", а прихильники Мелітія — "Церквою мучеників".
Після мученицької смерті Петра (коли його схопили аріани і змусили визнати вчення Арія правильним, йому явився Христос у вигляді 12-річного хлопчика в розірваному одязі, сказавши, що їх розірвав Арій) Епіфаній свідчить, що Мелітій був у хороших стосунках з його наступником — єпископами Олександрії Олександром і Ахіллою.
Їхні думки розходилися тільки з приводу того самого спору про "палих" християн.
Епіфаній Кіпрський не висвітлює майбутні події щодо мелітіанського розколу.
Однак, якщо вам буде цікава ця тема, то ми разом вирустимо другу статтю про мелітіанський розкол, де розбереио його під призмою іншого не менш важливого джерела — "Вероніських документів"
☦ БРАТСТВО ЄДИНАГѠ ѠКА
Стаття написана у тісній співпраці з проектом «@hristian_comunna»
У 303 році до влади в Римській імперії приходить жадоbanyй, жорстокий язичник — Діоклетіан.
Християни піддаються переслідуванням, священні книги спалюють
Багато хто зрадив Христа під час цих мук, після 10 років пекла їх розділили на дві групи:
l) Либи — ті, хто відрікся від Христа на користь язичницьких ідолів.
Часто либами називали християн, які, борючись за своє життя, приносили жертви язичницьким богам, тим самим зраджуючи Христа...
II) Традитори — християни, які, незважаючи на свої переконання, віддавали священні тексти язичникам, які потім знищували їх...
Після смерті імператора у 313 році переслідування припинилися.
Однак незабаром поставлося питання: — "Чи повинні ми прощати тих, хто зрадив Христа у важкий час?"
Розділення на два табори — "католики" і "Церква мучеників":
З праці Епіфанія Кіпрського "Панарій" випливає, що, перебуваючи у в'язниці близько 306 року, Петро, єпископ Олександрії, і Мелітій, єпископ Лікопольський, завели дискусію про те, що робити з "християнами-зрадниками"
Александр зайняв більш м'яку позицію, ніж Мелітій.
Мелітій не бачив справедливості у словах Александра, так як вважав, що раз вони — праведники, гниють у в'язниці, то "палим" не має ніякого права знову повернутися в громаду.
Щоб з'ясувати, чия точка зору щодо "палих" християн є більш правильною, було вирішено провести голосування серед ув'язнених.
Більшість виявилася на стороні Мелітія.
Зрозуміло, чому хтось повинен страждати за віру, а хтось — просто зрадити Господа, а потім повернутися ніби нічого не сталося.
Прихильники Петра Олександрійського назвали себе "католиками", а прихильники Мелітія — "Церквою мучеників".
Після мученицької смерті Петра (коли його схопили аріани і змусили визнати вчення Арія правильним, йому явився Христос у вигляді 12-річного хлопчика в розірваному одязі, сказавши, що їх розірвав Арій) Епіфаній свідчить, що Мелітій був у хороших стосунках з його наступником — єпископами Олександрії Олександром і Ахіллою.
Їхні думки розходилися тільки з приводу того самого спору про "палих" християн.
Епіфаній Кіпрський не висвітлює майбутні події щодо мелітіанського розколу.
Однак, якщо вам буде цікава ця тема, то ми разом вирустимо другу статтю про мелітіанський розкол, де розбереио його під призмою іншого не менш важливого джерела — "Вероніських документів"
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
❤🔥6
Світова шедевра «Христос у пустелі» — це не просто євангельська ілюстрація, а глибока філософська сповідь, яка стала справжнім маніфестом цілої епохи. Це полотно, що належить пензлю видатного митця українського походження Івана Крамського, ламало уявлення про релігійний живопис, ставлячи в центр не божественне сяйво, а трагедію, сумнів і надлюдське зусилля особистого вибору.
Сьогодні ім'я Івана Миколайовича Крамського часто помилково приписують виключно російській культурі. Однак він народився 1837 року на теренах історичної Східної Слобожанщини — в козацькій слободі Нова Сотня біля міста Острогозька, де тоді переважну більшість населення становили українці. Його дитинство минуло в типовій хаті-мазанці, яку він згадував як «свою хатинку, з вишнею біля ґанку». Саме прізвище «Крамський» є беззаперечним свідченням його коренів — воно походить від українського дієслова «крамарювати», тобто займатися торгівлею; у російській мові аналогічного слова просто не існує. Тож цей великий художник-мислитель є одним із яскравих представників українського мистецтва, чию спадщину привласнила імперія.
Ідея картини визрівала в душі митця довгих десять років. У 1860-х Крамський почав розмірковувати над темою спокус Спасителя в пустелі, написавши перший варіант у 1867 році, який залишився незадоволеним. Художник хотів зобразити не переможного Месію, а момент найважчої внутрішньої боротьби. Він спеціально здійснив поїздку в кримські степи Бахчисарая та Чуфут-Кале, які своїм похмурим, випаленим сонцем краєвидом нагадували йому далеку Палестину, де, за переказами, Ісус постив 40 днів.
Завершене полотно побачило світ 1872 року, ставши наймасштабнішою роботою автора (розмір 180 на 210 см). Воно було представлене на Другій виставці Товариства передвижників. Глядачі побачили Христа, що сидить на сірому камені серед безплідної пустелі. З його обличчя стікає кров від тернового вінця, руки судомно стиснуті. Він не піднімає очей до неба — він заглиблений у себе, в останні хвилини свого найтяжчого випробування.
Крамський створив вражаючий психологічний портрет. Замість канонічного «німбового» сяйва він показує надлюдську внутрішню роботу — пригнічену, але сильну особистість у розпачі. Письменник І. Гончаров захоплено зауважив, що фігура Христа начебто зменшилася, стислася не від голоду, а від «надлюдської роботи над своєю думкою й волею» у вирішальній битві духу та плоті.
Сам художник зізнавався: під впливом низки вражень у нього залишився важкий слід на душі, тому він чітко зрозумів про вічне питання — коли людина вагається, обираючи: піти праворуч чи ліворуч, поступитися чи не поступитися злу? У цих рядках прихована справжня суть полотна. Для суспільства 1870-х років, охопленого ідеями «ходіння в народ» та жертовності заради правди, Ісус Крамського став ідеальним образом людини, яка добровільно відмовляється від особистого щастя задля спокути чужих гріхів.
Попри те, що консервативна публіка обурювалася — мовляв, Христос вийшов занадто «земним» і позбавленим ознак святості, — картина здобула приголомшливий успіх серед прогресивної інтелігенції. Вона продовжує хвилювати серця глядачів і сьогодні. Цей безцінний твір належить на жаль до зібрання Державної Третьяковської галереї в Москві (інвентарний номер 651).
«Христос у пустелі» — це вічне питання про ціну вибору. Написане понад півтора століття тому українським митцем, воно залишається співзвучним кожному, хто хоч раз стояв на перехресті власної долі.
☦ БРАТСТВО ЄДИ́НАГѠ Ѡ́КА
Сьогодні ім'я Івана Миколайовича Крамського часто помилково приписують виключно російській культурі. Однак він народився 1837 року на теренах історичної Східної Слобожанщини — в козацькій слободі Нова Сотня біля міста Острогозька, де тоді переважну більшість населення становили українці. Його дитинство минуло в типовій хаті-мазанці, яку він згадував як «свою хатинку, з вишнею біля ґанку». Саме прізвище «Крамський» є беззаперечним свідченням його коренів — воно походить від українського дієслова «крамарювати», тобто займатися торгівлею; у російській мові аналогічного слова просто не існує. Тож цей великий художник-мислитель є одним із яскравих представників українського мистецтва, чию спадщину привласнила імперія.
Ідея картини визрівала в душі митця довгих десять років. У 1860-х Крамський почав розмірковувати над темою спокус Спасителя в пустелі, написавши перший варіант у 1867 році, який залишився незадоволеним. Художник хотів зобразити не переможного Месію, а момент найважчої внутрішньої боротьби. Він спеціально здійснив поїздку в кримські степи Бахчисарая та Чуфут-Кале, які своїм похмурим, випаленим сонцем краєвидом нагадували йому далеку Палестину, де, за переказами, Ісус постив 40 днів.
Завершене полотно побачило світ 1872 року, ставши наймасштабнішою роботою автора (розмір 180 на 210 см). Воно було представлене на Другій виставці Товариства передвижників. Глядачі побачили Христа, що сидить на сірому камені серед безплідної пустелі. З його обличчя стікає кров від тернового вінця, руки судомно стиснуті. Він не піднімає очей до неба — він заглиблений у себе, в останні хвилини свого найтяжчого випробування.
Крамський створив вражаючий психологічний портрет. Замість канонічного «німбового» сяйва він показує надлюдську внутрішню роботу — пригнічену, але сильну особистість у розпачі. Письменник І. Гончаров захоплено зауважив, що фігура Христа начебто зменшилася, стислася не від голоду, а від «надлюдської роботи над своєю думкою й волею» у вирішальній битві духу та плоті.
Сам художник зізнавався: під впливом низки вражень у нього залишився важкий слід на душі, тому він чітко зрозумів про вічне питання — коли людина вагається, обираючи: піти праворуч чи ліворуч, поступитися чи не поступитися злу? У цих рядках прихована справжня суть полотна. Для суспільства 1870-х років, охопленого ідеями «ходіння в народ» та жертовності заради правди, Ісус Крамського став ідеальним образом людини, яка добровільно відмовляється від особистого щастя задля спокути чужих гріхів.
Попри те, що консервативна публіка обурювалася — мовляв, Христос вийшов занадто «земним» і позбавленим ознак святості, — картина здобула приголомшливий успіх серед прогресивної інтелігенції. Вона продовжує хвилювати серця глядачів і сьогодні. Цей безцінний твір належить на жаль до зібрання Державної Третьяковської галереї в Москві (інвентарний номер 651).
«Христос у пустелі» — це вічне питання про ціну вибору. Написане понад півтора століття тому українським митцем, воно залишається співзвучним кожному, хто хоч раз стояв на перехресті власної долі.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Моделі світу з курсу філософії Г. Кониського, Київ, 1749 року.
1.
2.
Напис знизу:
3.
4.
5.
Джерело: https://lib-fond.ru/lib-rgb/152/f-152-130/#image-123
☦ БРАТСТВО ЄДИНАГѠ ѠКА
1.
Systhema mundi Ptolomaicu
Земна система Птолемея
2.
Circulus Solis
ad systhema Ptholomajcum
Коло Сонця
до системи Птолемея
Напис знизу:
По птоломаεву сказанію преходитъ солнце на твердѣ небесной в(ъ) εдинотъ часѣ: 365, 223 милѣ.
3.
Orbis Luna
ad systhema Ptholomajcum
Коло Місяця
до системи Птолемея
4.
Systhema Coperniconum
Система Коперника
5.
Systhema Tychonicu
Тихонічна система
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
👍5
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM