Церква Івана Предтечі.

Храм Івана Предтечі в Керч є однією з найдавніших святинь міста. Першою можливою згадкою про нього вважають опис Ібн Батута, який відвідав Керч у 1334 році та провів ніч у церкві, не називаючи її прямо. Дослідники припускають, що йшлося саме про цей храм.

Сучасну назву церква отримала лише наприкінці XVIII — на початку XIX століття, коли її освятили на честь Івана Предтечі. Раніше вона могла бути присвячена святому Георгію. У 1634 році Еміддіо Дортеллі д'Асколі описав її як невелику грецьку церкву всередині фортеці з куполом, мармуровими колонами та мушлями, врослими в камінь. Лише з кінця XVIII століття в документах храм почали називати Івано-Предтечінським.

☦ БРАТСТВО ЄДИ́НАГѠ Ѡ́КА

Парамілітаризм – гарант захисту держави, нації та релігії

Стаття написана у тісній співпраці з проектом «@hristian_comunna»

У попередній статті лише торкнувся теми парамілітаризму. Однак це одна з основ легіонерського руху, і описати її декількома десятками слів неможливо. Тому я вирішив приділити цій темі особливу увагу і розкрити її суть у цій статті

Часто багато хто сходиться на думці, що парамілітаризм – це безглузде насильство. Ліберальна пропаганда намагається представити його як створення "нації вбивць", у яких немає ні співчуття, ні жалості, а лише "порожня голова" для виконання кривавих наказів

Але це брехня
Мета парамілітаризму – не безглузде вбивство, а усвідомлений захист і збереження як матеріальної, так і духовної спадщини

Коли нація слабка і оточена ворогами, вона неминуче стає частиною сильного сусіда. У цей момент все, що було дотепер – традиції, національна самосвідомість і навіть релігія – може зникнути назавжди.
У зв'язку з цим націю потрібно навчити не просто битися, а робити це усвідомлено. Вбити за наказ – це ремесло найманця. Вбити за свою віру і свободу своєї нації – це обов'язок громадянина. Парамилітаризм – це не зайва жорстокість, а гарант вільного майбутнього

Нещодавно наш партнерський канал наводив цитату Жоржа Валуа, який висловився про парамілітаризм до безумства брутально:

"Буржуа рахує на калькуляторі й підводить підсумки:
— Два плюс три дорівнює...
— Нульовому – говорить Варвар і розбиває йому череп"

Румунський легіонізм мав виражену соціальну забарвлення саме через експлуатацію народу буржуазними конторами. Тепер ви розумієте, навіщо нації потрібно вміти усувати недругів? Щоб не стати їх безправними рабами

Історія знає безліч прикладів, коли нація була поглинута іншою і перебувала під її впливом століттями, але потім повставала і продовжувала боротьбу. Це було викликано не просто підйомом самосвідомості, а релігійною усвідомленістю.
Це коли серб розуміє, що не може перебувати під владою турків не через податки чи політику, а тому, що вони не визнають його Бога

Парамилітаризм і Релігія нерозривні.
Без парамілітаризму не буде нації, здатної захистити свою віру. А без релігії нація залишиться лише купкою людей, не здатних до творіння і вищого сенсу

Якщо немає віри і немає нації – кому потрібна така держава? Хто згадає, що сповідував його дід, і коли його народ в останній раз давав відпор ворогам? Без парамілітарного духу держава перетворюється на порожню оболонку.

☦ БРАТСТВО ЄДИ́НАГѠ Ѡ́КА

Самі дощечки були нібито випадково знайдені Ф. А. Ізенбеком у зруйнованому поміщицькому маєтку на «орловському напрямку». Така «знахідка» є класичним прийомом містифікаторів: артефакт не має чіткої археологічної прив'язки, а його походження оповите таємницею.

Чи варто довіряти?

Відповідь однозначна — ні. «Дошка Ізенбека» — це банальна спроба створити нових божків, возвеличити себе та маніпулювати народами. Езотерики та їхні твердження є такою самою брехнею, як і ця дощечка. Усе, що написано в ній, не має канону і не пов'язане з минулим, а фонетика та ієрогліфи буквально «перейшли з майбутнього в дошку з минулого». «Книга Велеса» створена на два тисячоліття пізніше за Біблію, а отже, язичництво в тому вигляді, в якому його пропагують неоязичники, є молодшим за християнство та іслам. Довіряти Велесовій книзі не варто — це фальсифікат, який не має жодного наукового або історичного значення.

☦ БРАТСТВО ЄДИ́НАГѠ Ѡ́КА

🤩

☦ БРАТСТВО ЄДИ‌НАГѠ Ѡ‌КА

☦ БРАТСТВО ЄДИ‌НАГѠ Ѡ‌КА

-|Нічна розмова з Нікодимом|-

Від Івана 3: 1-6
[1] - Був один чоловік із фарисеїв на ім'я Нікодим, старійшина юдейський.
[2] - Він прийшов до Ісуса вночі й сказав Йому: Равві, знаємо що Ти прийшов від Бога як Учитель, бо ніхто не може робити таких чудес, які Ти робиш, коли би Бог не був з ним.
[3] - У відповідь Ісус сказав йому: Істинно, істинно кажу тобі: коли хто не народиться згори, то не побачить Божого Царства!
[4] - А Нікодим Йому каже: Як може людина, будучи старою, народитися? Чи може вона вдруге ввійти в утробу своєї матері й народитися?
[5] - Ісус відповів: Істинно, істинно кажу тобі: коли хто не народиться від води й Духа, не може ввійти до Божого Царства!
[6] - Народжене від тіла є тілом, а народжене від Духа є духом.

Нікодим був фарисеєм, лідером серед юдеїв, яких знали за їхнє суворе дотримання релігійних законів і традицій. Проте він прийшов до Ісуса таємно посеред ночі. Чому він це зробив? Чи боявся він людей, які б побачили його розмову з Ісусом? Чи хотів він приватної розмови з Ісусом? Ми не знаємо точно чому, але ми знаємо, що Нікодим розпізнав, що Ісус був учителем, посланим від Бога.

Ісус відповів Нікодимові, сказавши йому, що людина має народитися знову, щоб побачити Царство Боже. Нікодим був збентежений і запитав: "Як може людина народитися знову, коли вона стара?" Ісус пояснив, що це нове народження відбувається через Святого Духа, а потім проголосив один із найвідоміших віршів у Біблії: "Бо Бог так полюбив світ, що віддав Свого Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне".

Нікодим був релігійним лідером, але йому все одно потрібно було мати особисту зустріч з Ісусом. Йому потрібно було зрозуміти, що спасіння не заробляється добрими справами, і це не просто про дотримання правил і регламентів. Спасіння приходить через віру в Ісуса Христа, який дає нам нове духовне життя. Як і Нікодим, нам також потрібно мати власну особисту зустріч з Ісусом, приймаючи Його як нашого Господа і Спасителя.

Може Нікодим і був лідером серед фарисеїв, які прагнули в майбутньому вбити Христа, нашого спасителя, але Нікодим, що є лідером серед юдейських фанатиків, зміг побачити в Ісусові того самого сина Божого. Проте Ісус усіх приймає, усіх прощає, заблудшому шлях покаже, підносить повалених, любить праведних, умудряє сліпців, прихистить безхатнього, перед ним усі рівні, але Ісус усіх приймає, хто хоче пізнати Ім'я Боже, отримати спасіння, вічне життя.

Саме для цього Господь послав до нас Ісуса Христа. І ми отримали шанс на вхід у Рай, Ісус хоче нас бачити в Раю, він зробив усе, залишається і нам прийняти його, і служити йому, нашому спасителю Ісусу Христу! Амінь!

☦ БРАТСТВО ЄДИ‌НАГѠ Ѡ‌КА

Мелітіанський розкол у світлі "Панарію" Епіфанія Кіпрського

Стаття написана у тісній співпраці з проектом «@hristian_comunna»

У 303 році до влади в Римській імперії приходить жадоbanyй, жорстокий язичник — Діоклетіан.
Християни піддаються переслідуванням, священні книги спалюють

Багато хто зрадив Христа під час цих мук, після 10 років пекла їх розділили на дві групи:

l) Либи — ті, хто відрікся від Христа на користь язичницьких ідолів.
Часто либами називали християн, які, борючись за своє життя, приносили жертви язичницьким богам, тим самим зраджуючи Христа...

II) Традитори — християни, які, незважаючи на свої переконання, віддавали священні тексти язичникам, які потім знищували їх...

Після смерті імператора у 313 році переслідування припинилися.
Однак незабаром поставлося питання: — "Чи повинні ми прощати тих, хто зрадив Христа у важкий час?"

Розділення на два табори — "католики" і "Церква мучеників":

З праці Епіфанія Кіпрського "Панарій" випливає, що, перебуваючи у в'язниці близько 306 року, Петро, єпископ Олександрії, і Мелітій, єпископ Лікопольський, завели дискусію про те, що робити з "християнами-зрадниками"
Александр зайняв більш м'яку позицію, ніж Мелітій.
Мелітій не бачив справедливості у словах Александра, так як вважав, що раз вони — праведники, гниють у в'язниці, то "палим" не має ніякого права знову повернутися в громаду.

Щоб з'ясувати, чия точка зору щодо "палих" християн є більш правильною, було вирішено провести голосування серед ув'язнених.
Більшість виявилася на стороні Мелітія.
Зрозуміло, чому хтось повинен страждати за віру, а хтось — просто зрадити Господа, а потім повернутися ніби нічого не сталося.

Прихильники Петра Олександрійського назвали себе "католиками", а прихильники Мелітія — "Церквою мучеників".

Після мученицької смерті Петра (коли його схопили аріани і змусили визнати вчення Арія правильним, йому явився Христос у вигляді 12-річного хлопчика в розірваному одязі, сказавши, що їх розірвав Арій) Епіфаній свідчить, що Мелітій був у хороших стосунках з його наступником — єпископами Олександрії Олександром і Ахіллою.
Їхні думки розходилися тільки з приводу того самого спору про "палих" християн.

Епіфаній Кіпрський не висвітлює майбутні події щодо мелітіанського розколу.

Однак, якщо вам буде цікава ця тема, то ми разом вирустимо другу статтю про мелітіанський розкол, де розбереио його під призмою іншого не менш важливого джерела — "Вероніських документів"

☦ БРАТСТВО ЄДИ‌НАГѠ Ѡ‌КА

Світова шедевра «Христос у пустелі» — це не просто євангельська ілюстрація, а глибока філософська сповідь, яка стала справжнім маніфестом цілої епохи. Це полотно, що належить пензлю видатного митця українського походження Івана Крамського, ламало уявлення про релігійний живопис, ставлячи в центр не божественне сяйво, а трагедію, сумнів і надлюдське зусилля особистого вибору.

Сьогодні ім'я Івана Миколайовича Крамського часто помилково приписують виключно російській культурі. Однак він народився 1837 року на теренах історичної Східної Слобожанщини — в козацькій слободі Нова Сотня біля міста Острогозька, де тоді переважну більшість населення становили українці. Його дитинство минуло в типовій хаті-мазанці, яку він згадував як «свою хатинку, з вишнею біля ґанку». Саме прізвище «Крамський» є беззаперечним свідченням його коренів — воно походить від українського дієслова «крамарювати», тобто займатися торгівлею; у російській мові аналогічного слова просто не існує. Тож цей великий художник-мислитель є одним із яскравих представників українського мистецтва, чию спадщину привласнила імперія.

Ідея картини визрівала в душі митця довгих десять років. У 1860-х Крамський почав розмірковувати над темою спокус Спасителя в пустелі, написавши перший варіант у 1867 році, який залишився незадоволеним. Художник хотів зобразити не переможного Месію, а момент найважчої внутрішньої боротьби. Він спеціально здійснив поїздку в кримські степи Бахчисарая та Чуфут-Кале, які своїм похмурим, випаленим сонцем краєвидом нагадували йому далеку Палестину, де, за переказами, Ісус постив 40 днів.

Завершене полотно побачило світ 1872 року, ставши наймасштабнішою роботою автора (розмір 180 на 210 см). Воно було представлене на Другій виставці Товариства передвижників. Глядачі побачили Христа, що сидить на сірому камені серед безплідної пустелі. З його обличчя стікає кров від тернового вінця, руки судомно стиснуті. Він не піднімає очей до неба — він заглиблений у себе, в останні хвилини свого найтяжчого випробування.

Крамський створив вражаючий психологічний портрет. Замість канонічного «німбового» сяйва він показує надлюдську внутрішню роботу — пригнічену, але сильну особистість у розпачі. Письменник І. Гончаров захоплено зауважив, що фігура Христа начебто зменшилася, стислася не від голоду, а від «надлюдської роботи над своєю думкою й волею» у вирішальній битві духу та плоті.

Сам художник зізнавався: під впливом низки вражень у нього залишився важкий слід на душі, тому він чітко зрозумів про вічне питання — коли людина вагається, обираючи: піти праворуч чи ліворуч, поступитися чи не поступитися злу? У цих рядках прихована справжня суть полотна. Для суспільства 1870-х років, охопленого ідеями «ходіння в народ» та жертовності заради правди, Ісус Крамського став ідеальним образом людини, яка добровільно відмовляється від особистого щастя задля спокути чужих гріхів.

Попри те, що консервативна публіка обурювалася — мовляв, Христос вийшов занадто «земним» і позбавленим ознак святості, — картина здобула приголомшливий успіх серед прогресивної інтелігенції. Вона продовжує хвилювати серця глядачів і сьогодні. Цей безцінний твір належить на жаль до зібрання Державної Третьяковської галереї в Москві (інвентарний номер 651).

«Христос у пустелі» — це вічне питання про ціну вибору. Написане понад півтора століття тому українським митцем, воно залишається співзвучним кожному, хто хоч раз стояв на перехресті власної долі.

☦ БРАТСТВО ЄДИ́НАГѠ Ѡ́КА