​«Мій секрет творчості: біль. Повна душа болю».

Народився майбутній письменник на Полтавщині 1931 року.

Коли Григору було 6 років, його батька заарештували. Надворі вирував буремний 1937, коли маленький хлопчик залишився напівсиротою. Забігаючи наперед слід сказати, що навіть у зрілому віці Григір буде згадувати батька («Мені якби мати… живого батька… Хоч би знати, де його могила… Мені вона ввижається десь далеко-далеко, в дрімучому лісі»).

Опісля, прихисток майбутньому письменникові надає його дядько донеччанин. Його віддають до школи, але через голод він мусив повернутися до матері на Полтавщину. Пішки. У майбутньому саме тема важкого дитинства стане наріжним каменем багатьох творів Тютюнника.

До початку письменницької діяльності Григір ще встигне вивчитися на слюсаря, закінчити кафедру російської філології ХНУ Каразіна та відслужити в армії. І вже після завершення служби почне писати.

Перший твір Григора був написаний російською мовою. Це був твір «В сумерки», опублікований в журналі «Крестьянка» 1961 року. Проте, вже 1963-го виходить перший твір українською мовою – оповідання «Дивак».

Цікавом фактом є те, що саме під впливом брата Григора Григорія формувалось українське слово письменника та громадянська свідомість. В одному з листів брат Григорій запитав: «Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу, адже мова – душа народу?». Саме після смерті Григорія вийде переклад «В сумерки» українською, і відтоді твори будуть писатися лише нею.

У житті Григір був безкомпромісний та різкий. Разом із цим він плекав любов до всього людського. Про це свідчать як його твори, так і цитати: «Іноді я відчуваю людину, як рана — сіль», «…Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, для мене завжди були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах.»

Творчість Григора сповнена страждань та чітко передає атмосферу епохи, у якій він жив, та епохи, яка його згубила. Чого тільки вартий твір «Климко», сюжет для якого Григір узяв із власного дитинства. Твори часто піддавалися цензурі, а письменник – утискам зі сторони влади. Реакція Григора була відповідною: «Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?»

Життя письменника було сповненим випробувань. Здається, він пройшов усі кола пекла, починаючи від втрати близьких через радянську владу, утиски, моральні травми від війни та Голодомору у зовсім юному віці. Здавалося би, Григора вже ніщо не зможе зламати після таких життєвих подій. Але навіть найсильнішу особистість може зламати доля (або радянська влада). Так і сталося. Письменник не витримує нарікань, які лунали звідусіль, та вчиняє самогубство.

«Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть»

#opoetryandfacts
авторка допису: Яковенко Дарина
авторка ілюстрації: Гунькевич Ксенія

друже,

пропонуємо тобі обрати між двома віршами, проголосуй за той, котрий більше сподобається, а ми опублікуємо допис про автора, що переможе!

​​На луг лягло благословіння снігу —
Хитливий переплив і перелив сніжин, —
І я мовчу, немов читаю книгу
Великих, тихих, лагідних таїн.
В п’янливому, сповільненому смерку
Кружіння серця. О солодка млость!
Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку,
Пронизують сріблисту високость.
Я йду, й мовчу, і тепло марю снами,
Я на долонях тиші розтаю, —
Кристалик, зведений блаженними руками
На свій приділ і на журбу свою.
Запаморочений, дрімотний, заблукаю,
І ввійду в сон, і вже не вийду з сну,
І мовчазливо добреду до краю
Крізь білу, добру, вічну тишину.

​​Хай в морі ніч… Хай шторм гуде…
Хай тьма мішається з водою!
Горами хвилі хай несе
у вічі чорною марою…
У безвість лине корабель,
— набридло те, що було вчора, —
в пітьмі встають кордони скель
і гриви спіненого моря…
Розхристана, нервова муть
у недосяжне б’є склепіння;
незнана у безоднях путь
і десь далека Україна…
О море!.. Нескінченна даль!..
Колиска бур і урагана,
землі кісток одвічний праль
та буйних мрій омана…

​Пильніше й глибше вдуматися в
себе…
Ти звівся й стверд у лютій
боротьбі,
З кісток і тріщин викладений
склепе,
Маленький космос скривши
у собі.

У 1920-х до Києва приїжджає зовсім юний поет Нік Бажан. Він називає себе футуристом, водночас експериментуючи з іншими стилями. Його творчий доробок двадцятих і тридцятих блискучий: у цей період Бажан написав одну з найвідоміших своїх поем — «Гофманову ніч».

І пізнаєш уперту математику
пароксизмів захвату і журб.
Товаришу,
друже,
братику —
в кожного є свій карб.

Кожному ноту нажебрано,
і іншої буть не могло б,
і рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб.
(уривок з «Елегії сердець»)

Події розгортаються болісно й тривожно. Режим закручує гайки, а енкаведисти чигають на тебе скрізь: у затінку будинку чи по дорозі на роботу. Ти щоразу прислухаєшся до кроків у під'їзді, які врешті спиняться коло твоїх дверей — і твоє ім'я поповнить список репресованих митців. Врятує життя Бажану його переклад поеми «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі. Так він став поетом партії.

Попри те, що довелося йти на поступки режиму, поет виявить чудову здатність балансувати: він перекладатиме вірші, укладатиме енциклопедії, а за його сприяння видадуть шеститомник «Історія українського мистецтва»… А мистецтво для Бажана — ковток свіжого повітря. Те, на що поет спирається у буремні часи.
З початком «відлиги» Бажан починає писати вільніше, витонченіше й із глибшими смислами. Його поезія, насичена метафорами й образами, які приковують увагу й довго не відпускають опісля прочитання.
Такий різний Микола Бажан, який піддався радянському режиму (а міг інакше?) і водночас зробив величезний внесок в українську культуру.

І стане весна... І запахнув весною
Цей перший, іще боязкий,
снігопад.
Ти — поруч. Ми входимо вдвох із
тобою
В напоєний мжичкою музики сад.


#opoetryandfacts
авторка допису: Софія Шелест
авторка ілюстрації: Вікторія Гапетченко