допис великої вдячності та міцних обійм волонтерам, які допомагали нам з акцією «Поділ поетичний»!

команда o.poetry створила близько сорока листівок із вашими віршами, кожна з яких зараз прикрашає Поділ. вітер і перехожі торкаються перетину слів, пара свіжозвареної кави пробирається між рядків, розміщених у Львівських круасанах, Еспресоголіку, Книгарні-кав’ярні Старого Лева й Ваґабонді.

дякуємо всім, хто допоміг цій магії втілитися в реальність. ми зробили Київ трошки світлішим, трошки поетичнішим. зробили його таким разом.✨

love,
o.poetry

​o.poetry & facts

«Крокуєш автострадами всієї Америки йдеш у сльозах і краплях до дверей мого дому в Західну ніч»
— «Плач» Алена Гінзберга

Гінзберг розбурхано витворює образи, через дегуманізовані візії він закликає лиш до одного — бути людяними знову. Поетика Алена Гінзберга ще довго залишатиметься перегуками у творчості Патті Сміт та Боба Ділана.

У легенях достатньо повітря, аби подихом прочитати строфу. У середині 50-х у маленькій квартирі друзів Джек Керуак чув, як Гінзберг перший раз декламував свою поему, далі Керуак вирішить подорожувати. Як і всі бітники, поет полюбляв джаз, спонтанність джазової імпровізації закорінена у формі поеми.

Нестримність руху була визволенням для нонконформних думок в умовах післявоєнної культури споживацтва в Америці та посиленого поліцейського контролю. Витворений Гінзбергом Молох, уособлення скорення та матеріалізму, пов’язують з Уризеном Вільяма Блейка, якого згадувано в поемі.

Проте в прагненні полишити свою тілесність заразом щасливий світ споживання, літаючи в холодних синіх кімнатах, випадаючи з вікон, бітники втрапили в найгіршу пастку системи. Про неї висловиться у «Голому ланчі» Берроуз, він міркуватиме, що наркоіндустрія не шукає клієнтів для себе, вона їх привласнює.

Дотичним до впливів у майбуття був судовий процес 1957 року щодо обсценної лексики в поемі. «Справа «Плачу» була визнана як важливе судове рішення, яке підтримувало конституційні зміни щодо захисту свободи слова та вільної преси. Це був один із перших променів надії для країни після репресивної ери Маккарті»

Ален Гінзберг читає свою поему тут.
Тут Юрій Андрухович переклав її українською.

авторка - Юлія Карпець @julykarp
ілюстрація - Катерина Балашова @le_juj

​o.poetry & facts

Молюсь і вірю. Вітер грає
І п'яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги...

Чуттєва увага до витонченості античного світу яскраво помітна в численних віршах Максима Рильського, як-от у рядках: «І виноград міцний кладіть на темну мідь, / На простий жертвеник між вічними дубами, / Де постать Зевсова біліючи стоїть / В блакиті творчості, блаженної нестями.». До того ж поет навіть створив своєрідну епіталаму — у давньогрецькій ліриці так називали пісню про молоде подружжя, — «Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі, / Образ Кіпріди її благословляє з кутка./ Ми принесемо богині смокви медово-солодкі...».

Щирий заквітчаний вітаїзм Рильського ("Солодкий світ!..") в поєднанні з його епікуреїзмом межує з втечею від реальності до пошуку сенсів, що відображає барокове протиріччя і контрастність: «Я лиш оддав з низьким поклоном Долі/ Всю суєту дитячих цих утіх/ За день один в широкім чистім полі!».
Як і в часи перлин неправильної форми митець звертається до досконалого божого творіння — природи — у своєму "Срібному сонеті": «Сонет краси гаїв і тиші зимової./ Зі сніжних рим дзвінких його зложив поет,/ Чий силует на тлі блакиті неземної/ Для тих, хто молиться, є божий силует».
У його віршах вирують мотиви барокової закинутості, минущості і швидкоплинності життя. Людина — лише момент у безмежній вічності світу: «Згадай, безумче! Світ — не тільки ти:/ Крім тебе є думки, планети, птиці.».

Крихка й тендітна творчість Максима Рильського жаріє бароковими мотивами, переплітається з античними образами і створює собою особливу охрову фреску ліризму на стінах його поетичних збірок.

авторка - Тетяна Тарасенко @listenherelittlebitch
ілюстрація - Катерина Осипчук @okathie

​

o.poetry & facts

«Взаємна боротьба, деструкція й конструкція різних галузей усередині цілого культу, всередині мистецтва як такого» — ознака смерти старого мистецтва, яку виголошували панфутуристи.
Далі влітку 1924 року Михайль Семенко вже працював в кіно, а згодом запросив туди й своїх друзів — Миколу Бажана, Гео Шкурупія та Юрія Яновського.
У пореволюційне десятиліття мистецтво — це синтеза мистецтв, тому молоді поети та письменники, яким було ледь за двадцять, відчайдушно хапалися за кожну можливість творити культуру нової епохи. Спочатку вони були редакторами і читали всі сенарії, далі вони набували досвіду, виходили на знімальні майданчики, ставали керівниками. Михайль Семенко міркуватиме: «Працював на совість і думаю, що в утягненні цього апарату в процес української культури зробив те, що було на той час можливо. Думаю, що зробив багато».

Усі помічають монтажність у поезії футуристів, але забувають, як сама поезія проникала до кінематографу, лаштувала там собі місце. Одне з таких — сценарій Фавста Лопатинського до фільму «Динамо», який було надруковано в «Новій генерації» 1928 року, проте зйомки якого так і не відбулися до кінця. Автор відкидав розкадрування, деталізовані вказівки, від сценарію він вимагав «низки образів, різноманітностей ритму, лексики», до яких режисер самостійно знайшов би «екранний еквівалент». Маємо уривок із цього сценарію, який нагадує радше вірш футуриста:
«…Дзвінко
співала сокира:
цюк,
клю
к.
Нападало
гілля скільки
з-під дроворубових рук».

авторка - Юлія Карпець @julykarp
ілюстрація - Катерина Балашова @le_juj

​​o.poetry and facts

«Я пам’ятаю голоси,
Станційне плетиво предметів,
І сутінки, які росли
Поміж пекарень і буфетів.»

Його поетичний пензлик виразно й кольористо малює на папері нашої фантазії щоразу, як ми читаємо його твори. Сергій Жадан створює не просто вірші, а цілі акварельні картини. Ця дещо імпресіоністична техніка малювання поезій надає творам прозорості й легкості, водночас барвистості й ефекту несподіваності. Кожне словосполучення — це нова деталь, нова барва, що розтікається в нашій уяві й створює цілісну малярну композицію.

Саме такий картинний принцип візуалізації міського простору можна побачити в акварелі Жадана під назвою "Я пам'ятаю голоси". Розмитість поетичного зображення досягається за допомогою використання асоціативного словесного плетива, невиразності, віддаленості спогадів ліричного героя і багатовимірності кольорової гами. Вірш переважно сірий, проте пишний жовтий колір ("І сонце соком із цитрин") надає картині контрастності.
Ще одна акварельна поезія "останнього українського лірика" яріє жовтогарячими кольорами, розбавленими білим ("Де вони купували бинти..."). У творі "Вже кілька днів стояла спека" автор лише кількома витками пензля зміг передати задуху пекельних літніх днів.

Поет створював цілі малюнки буття, прикрашені міськими топосами: заплутаними вулицями, шумними вокзалами, фрактальними кварталами. Його місто все-таки тяжке, навіть попри акварельну легкість змалювання.

авторка - Тетяна Тарасенко @listenherelittlebitch
ілюстрація - Катерина Осипчук @okathie

​🏳‍🌈 o.poetry and pride

Українська квір-антологія, випереджаючи закиди критичні, має назву «120 сторінок содому».
Справжньо це 120 сторінок поезії шотландських, українських, чеських і не тільки поетів і поеток, за віршованими рядками яких, ніби з напів прозорого тюлю, видніється вразливість почуттів.
Лише поверхнево читаємо про кохання, «гетеро» чи «гомо», мова скоріше про оновлення чутливости поезії, її нетривкість у світі опісля. Теодор Адорно казав про неможливість поезії, мистецтва взагалі, після Авшвіцу. Андрій Бондар, автор передмови до антології, знаходить паралелі у вірші Маріо Вірца «Кохання за часів СНІДу».
Квір-поезія скоріше ґрунтована на відкритости до діалогу, вона, як і мистецтво після Другої світової, — це «пропозиція спів життя», кожний вірш — «жмут взаємовідносин зі світом, які породжують інші зв’язки.»
Навіть у випадку, коли ці зв’язки ще не усвідомлені, як у поезії Маріо Вірца «Гість», де гість — то прибулець, «збуджений нереальністю власного існування». Або ж коли зв’язок насправді існує в розрізнених життях двох (Маріо Вірц «Початок історії») чи то навпаки обмежений єдиною ніччю, в якому двійко лишаються святом назавжди (Маріо Вірц «Свято»). Усе одно зустріч відбувається, атоми схоплюються й оновлена чуттєвість постає поезією.

У місяці червні призначте собі зустріч із поезією вільною від пересторог, наповненою людяністю. Маємо для вас покликання.

авторка - Юлія Карпець @julykarp
ілюстрація - Катерина Балашова @le_juj