— Що це ти робиш таке гарне й яскраве?
— Шию плаща для Скорботи!
Гарний для всіх і такий величавий
Буде цей плащ Скорботи,
Для всіх величавий
Ці рядки дуже влучно описують всю діяльність поета. Прагнучи обʼєднати свій народ, що переживав складні періоди національно-визвольної та громадянської воєн в Ірландії, він створив простір для розуміння один одного, злиття душ: “Я мав негайно написати багато віршів, де б емоція, завжди особиста, розширювалася до загальних понять за допомогою міфів і символів”. Це теплий знайомий прихисток з казками, баладами, піснями, друїдами, феями, де людина відчуває домашній спокій, турботу та залученість до великого цілого.
Вільям Батлер Єйтс (1865-1939) – один із найоригінальніших ірландських поетів та драматургів, лауреат Нобелівської премії з літератури (1923), збирач фольклору, окультист, засновник першого національного театру в Ірландії, учасник руху за розвиток ірландської національної культури, сенатор Ірландської вільної держави.
Відвідини засідання товариства “Молода Ірландія” стали переломними в житті Єйтса, адже там він навчався політичної дискусії, познайомився з Дугласом Гайдом — популяризатором ірландського фольклору та майбутнім президентом Ірландської республіки. Не менш впливовою стала зустріч з безкомпромісною патріоткою Мод Гонн, в яку Єйтс був безмежно закоханий, проте вона відкинула його пропозицію про одруження.
Час пригасання любові обліг нас,
Душі вже наші знебулі й смутні...
Тож прощавай — поки не переміг нас
Плин забуття… І заплач по мені.
Його поезія крихка та делікатна, як кришталь. Коли читаєш, то хочеться шепотіти її мʼяким голосом собі під ніс, щоб ненароком не пошкодити та не розбити силою голосу.
Якби Ірландія могла звернутися до свого народу, вона б обрала поезію Єйтса. Вона б промовляла до людей словами архетипів, глибоко захованими під імперським впливом Британії у колективному несвідомому.
Цілую дитя заплакане, і до грудей тулю,
І чую, як кличуть його і мене дві тісні могили...
Невтішні вітри орють моря на ріллю,
Невтішні вітри захід весь розвогнили,
Невтішні вітри б’ються в браму небес,
До брами пекла женуть духів кубло тороплене...
#opoetryandfacts
авторка допису: @rt_253
— Шию плаща для Скорботи!
Гарний для всіх і такий величавий
Буде цей плащ Скорботи,
Для всіх величавий
Ці рядки дуже влучно описують всю діяльність поета. Прагнучи обʼєднати свій народ, що переживав складні періоди національно-визвольної та громадянської воєн в Ірландії, він створив простір для розуміння один одного, злиття душ: “Я мав негайно написати багато віршів, де б емоція, завжди особиста, розширювалася до загальних понять за допомогою міфів і символів”. Це теплий знайомий прихисток з казками, баладами, піснями, друїдами, феями, де людина відчуває домашній спокій, турботу та залученість до великого цілого.
Вільям Батлер Єйтс (1865-1939) – один із найоригінальніших ірландських поетів та драматургів, лауреат Нобелівської премії з літератури (1923), збирач фольклору, окультист, засновник першого національного театру в Ірландії, учасник руху за розвиток ірландської національної культури, сенатор Ірландської вільної держави.
Відвідини засідання товариства “Молода Ірландія” стали переломними в житті Єйтса, адже там він навчався політичної дискусії, познайомився з Дугласом Гайдом — популяризатором ірландського фольклору та майбутнім президентом Ірландської республіки. Не менш впливовою стала зустріч з безкомпромісною патріоткою Мод Гонн, в яку Єйтс був безмежно закоханий, проте вона відкинула його пропозицію про одруження.
Час пригасання любові обліг нас,
Душі вже наші знебулі й смутні...
Тож прощавай — поки не переміг нас
Плин забуття… І заплач по мені.
Його поезія крихка та делікатна, як кришталь. Коли читаєш, то хочеться шепотіти її мʼяким голосом собі під ніс, щоб ненароком не пошкодити та не розбити силою голосу.
Якби Ірландія могла звернутися до свого народу, вона б обрала поезію Єйтса. Вона б промовляла до людей словами архетипів, глибоко захованими під імперським впливом Британії у колективному несвідомому.
Цілую дитя заплакане, і до грудей тулю,
І чую, як кличуть його і мене дві тісні могили...
Невтішні вітри орють моря на ріллю,
Невтішні вітри захід весь розвогнили,
Невтішні вітри б’ються в браму небес,
До брами пекла женуть духів кубло тороплене...
#opoetryandfacts
авторка допису: @rt_253
Ярина Чорногуз — поетка, військовослужбовиця, лауреатка Шевченківської премії за збірку [dasein: оборона присутності]. Її поезія щемка й чесна: про особистий досвід проживання війни.
кожна з нас у пітьмі йде сама
поки кожна з нас не збагне
що опори шукати не було ніколи підстав —
всі плечі надто слабкі
для серця що бʼється в тобі
для голосу що говорить в тобі про любов
яку вже забули шукати
Постійне балансування між життям і смертю відкидає формальності, залишає лише важливе. Серед болю, втрат і руйнувань у віршах багато про життя, любов та свободу. Проте, мабуть, найбільше про проживання болю, з абсолютним розумінням того, що він ніколи не зникне:
ми так і не дізнаємося точної відповіді
як жити з дотиками загиблих на своєму тілі
Війна є ініціацією, невідворотною зміною людини та її свідомості, а отже спробою формування власної філософії в новій реальності життя на межі. Істина, яку пропонує війна, стрясає та пробігається морозом по тілу, до неї неможливо звикнути. Тож виникає питання: як знайти опору і не впасти?
о Господи
які ж ми скалічені в цій пустелі
наша пустеля вічна
Боже дай сили далі
втрачати тих кого любиш
Боже дай сили відпустити кохання
залиш сили тільки на залізо кулі бинти
та ще тяжку ношу яку треба винести
з поля бою
Боже дай сили на місці ворога нашого
вічного бачити саму
порожнечу
У час, коли бажання дожити до старості видається мрією, коли біль став невід'ємною частиною тебе, і коли кількість людей, яких ти більше ніколи не обіймеш, весь час зростає, залишаючи по собі лиш спогади і пам'ять, бо «хтось має не відпустити», Ярина Чорногуз пише:
дай відваги випити усі плоди війни і після цього —
зберегти здатність
просто усміхнутися
#opoetryandfacts
авторка допису: @barvysta
авторка ілюстрації: @f1rstnam3
кожна з нас у пітьмі йде сама
поки кожна з нас не збагне
що опори шукати не було ніколи підстав —
всі плечі надто слабкі
для серця що бʼється в тобі
для голосу що говорить в тобі про любов
яку вже забули шукати
Постійне балансування між життям і смертю відкидає формальності, залишає лише важливе. Серед болю, втрат і руйнувань у віршах багато про життя, любов та свободу. Проте, мабуть, найбільше про проживання болю, з абсолютним розумінням того, що він ніколи не зникне:
ми так і не дізнаємося точної відповіді
як жити з дотиками загиблих на своєму тілі
Війна є ініціацією, невідворотною зміною людини та її свідомості, а отже спробою формування власної філософії в новій реальності життя на межі. Істина, яку пропонує війна, стрясає та пробігається морозом по тілу, до неї неможливо звикнути. Тож виникає питання: як знайти опору і не впасти?
о Господи
які ж ми скалічені в цій пустелі
наша пустеля вічна
Боже дай сили далі
втрачати тих кого любиш
Боже дай сили відпустити кохання
залиш сили тільки на залізо кулі бинти
та ще тяжку ношу яку треба винести
з поля бою
Боже дай сили на місці ворога нашого
вічного бачити саму
порожнечу
У час, коли бажання дожити до старості видається мрією, коли біль став невід'ємною частиною тебе, і коли кількість людей, яких ти більше ніколи не обіймеш, весь час зростає, залишаючи по собі лиш спогади і пам'ять, бо «хтось має не відпустити», Ярина Чорногуз пише:
дай відваги випити усі плоди війни і після цього —
зберегти здатність
просто усміхнутися
#opoetryandfacts
авторка допису: @barvysta
авторка ілюстрації: @f1rstnam3
Артюр Рембо (1854–1891) — «поет-ясновидець», «викрадач вогню», що володіє недоступною для простих смертних «алхімією слова». Неймовірно обдарований, він стрімко починає свій творчий шлях у досить юному віці й так само стрімко завершує його у 21 рік.
Багато дослідників творчості поета називають його одним із творців символізму, хоча сам термін «символізм» вперше зʼявився у 1886 році, а Рембо написав останній вірш у 1875.
Найкраще про поета може сказати сам поет — поезія в прозі його останнього періоду творчості схожа на спокуту.
Він критикує клерків у «Ті, що сидять», а потім стає одним із них; із юних років намагається втекти від жорстокої матері, а потім у передсмертних муках сподівається на прощальну зустріч, у якій та йому відмовляє.
«Батьки мої, ви сотворили моє нещастя, але й своє так само».
Зі своїм наставником та коханцем Полем Верленом разом подорожує Європою, вони вживають абсент і гашиш, займаються репетиторством. Переломним моментом стає постріл Верлена в Рембо з ревнощів (попри те, що перший досі був у шлюбі). Верлен потрапляє до вʼязниці, після чого стає щирим католиком та обриває всі контакти з Рембо.
«Я мав би дістати власне пекло за гнів, і пекло за гординю, і пекло за любострасний шал — симфонію всіх пекл».
Рембо зображує буденність, від якої зʼявляється неприязнь, нудота та констатування нашої приреченості. У поезії він гармонійно поєднує брутальність та чуйність, прямоту та символізм, піднесення величі своєї особистості та самокритику, обсценну лексику та біблійні алюзії. Це те, що сам Рембо ставив собі за завдання: «… я винайшов таку поезію, що коли-небудь стане доступною для всіх пʼяти почуттів…»
«На горищі, де я був замкнений у дванадцять років, я пізнав світ і прославив людську комедію. У підвалі я вивчив історію. На одному з нічних свят у північному місті я зустрів усіх жінок стародавніх художників. У старому переході в Парижі мене вчили класичних наук. У чудовій оселі, оточеній цілим Сходом, я довершив свою велику справу і здійснив свій знаменитий відступ. Я розмішував свою кров. Мій обовʼязок вже з мене знято. Не треба більше над цим замислюватись».
#opoetryandfacts
авторка тексту: @rt_253
авторка ілюстрацій: @ksenisenya
Багато дослідників творчості поета називають його одним із творців символізму, хоча сам термін «символізм» вперше зʼявився у 1886 році, а Рембо написав останній вірш у 1875.
Найкраще про поета може сказати сам поет — поезія в прозі його останнього періоду творчості схожа на спокуту.
Він критикує клерків у «Ті, що сидять», а потім стає одним із них; із юних років намагається втекти від жорстокої матері, а потім у передсмертних муках сподівається на прощальну зустріч, у якій та йому відмовляє.
«Батьки мої, ви сотворили моє нещастя, але й своє так само».
Зі своїм наставником та коханцем Полем Верленом разом подорожує Європою, вони вживають абсент і гашиш, займаються репетиторством. Переломним моментом стає постріл Верлена в Рембо з ревнощів (попри те, що перший досі був у шлюбі). Верлен потрапляє до вʼязниці, після чого стає щирим католиком та обриває всі контакти з Рембо.
«Я мав би дістати власне пекло за гнів, і пекло за гординю, і пекло за любострасний шал — симфонію всіх пекл».
Рембо зображує буденність, від якої зʼявляється неприязнь, нудота та констатування нашої приреченості. У поезії він гармонійно поєднує брутальність та чуйність, прямоту та символізм, піднесення величі своєї особистості та самокритику, обсценну лексику та біблійні алюзії. Це те, що сам Рембо ставив собі за завдання: «… я винайшов таку поезію, що коли-небудь стане доступною для всіх пʼяти почуттів…»
«На горищі, де я був замкнений у дванадцять років, я пізнав світ і прославив людську комедію. У підвалі я вивчив історію. На одному з нічних свят у північному місті я зустрів усіх жінок стародавніх художників. У старому переході в Парижі мене вчили класичних наук. У чудовій оселі, оточеній цілим Сходом, я довершив свою велику справу і здійснив свій знаменитий відступ. Я розмішував свою кров. Мій обовʼязок вже з мене знято. Не треба більше над цим замислюватись».
#opoetryandfacts
авторка тексту: @rt_253
авторка ілюстрацій: @ksenisenya
