​o.poetry and facts

«ми проросли крізь темінь
ми проросли крізь камінь
в дірах де ми цвітемо
тлін затуляють нами»
— Ірина Шувалова

До павучих сплетінь, дощової застави та застиглої пам’яти — ми повертаємося в осінь разом. Ірина Шувалова — провідниця до «дому вітру» своїх віршів, де «нам постелено сутінь», «бабусині склянки» наповнені заснулими спогадами і чекає книга, написана «ожиновим чорнилом».

«каміньсадліс» — збірка віршів, які поетка писала сливе п’ять років у рідних містах та в містах віддалених. Так синтезується пам’ять Шувалової. Перше — це оклик до глини, де стишено промовляють мертві, до роду, бо фотографії ведуть власну розмову з віршами опліч, вони, як самі трави, «чекають аби прорости й зашелестіти», коли ми будемо проходити повз.

Друге, коли пам’ять — лиш туман, повний примар та примарно спустошених міст; одне з них — Париж, він має «три шлунка два серця і жодної голови». Ще є неозоро великі країни, де люди пливуть линами «під склепінням соборів», та все ж не знаходять там свого бога, долоні повняться пусткою.

Саме тому міста міняться травами, авторка повертається до неба Гомера, каміння, мишей та чумацького місяця. Останній робиться «глиняним полумиском». Тут казкові метаморфози та фольклорні нанизування огортають і читача: він голкою з одного до іншого вуха смерти переходить царівною, кобилячою головою, болотяною богинею. Уповні видіються форми народних замовлянь, як-то у віршах: «вода», «болю» чи «сад».

Від пракоріння до поезії один крок, Шувалова нам його нагадує, як-то відчувається, коли «вимовляєш світ випадково», і «слово знаходить тебе».

авторка - Юлія Карпець @julykarp
ілюстрація - Катерина Балашова @le_juj

друже,

ми шукаємо нових учасників та учасниць у команду🐞☀️

у житті нашого поетичного простору починається захоплива сторінка - він масштабується. тому нам потрібні для співпраці:

• коректор/ка,
• сммник/ця,
• тіктокер/ка,
• 2 ілюстратори/ки.

якщо ти гориш поезією та цікавишся якимось із цих напрямків - тобі до нас. на тебе чекає формочка з тестовим завданням для кожної посади.

✨ реченець - 17.10 (неділя), 23:59.

раді будемо прийняти в наші поетичні обійми!

love,
o.poetry

​​o.poetry and facts

Ой літа орел, літа сизокрилий
По глибокій долині,
Ой і засилає пан кошовий листи
Да по всій Україні

Часи козаччини стоять перед нами яскраво-вишитою картиною, яку цікаво розглядати, передивлятись, шукати нові деталі й цікавості. Народні козацькі пісні допомагають нам побачити всю палітру цих історичних плетив. Символіка відіграє ледве не ключову роль в автентичності й захопливості пісенного шитва про хоробрих запорожців.

У фольклорному світі українців стало традиційним порівнювати козаків із соколами або орлами. Орел у нашій уяві виглядає сильним, сміливим й відважним. Цей візерунок вплітали до пісень в поєднанні з прикметником "сизокрилий". Символ орла також працював у парадигмі "орел - військо" ("Де Савур-могила, широка долина, сизий орел пролітає, / Славне військо, славне Запорізьке у поход виступає").
Дещо інший відтінок має орнамент "сокіл", цей зооморфізм радше застосовували для опису гарного, відчайдушного юнака ("Якби, мати, я сокіл/ Я б до тебе прилетів!").
Вісником нещастя й горя в пісенному фольклорі постає ворон (або ж крук), там, де кряче ворон, паралельно плаче козак ("Летить крячок понад морем та й, летячи, кряче, / Сидить козак біля моря та й, сидячи, плаче").
Рослинний світ також не оминув увагу українців, козаків порівнювали з дубом, явором, вербою або ж маком ("Ой розвився та і на край дороги / Та дуб зеленесенький, / Од'їжджає та із України/ Козак молодесенький").
Вода або мороз стали символами журби, біди й суму ("На ніч мороз буде, /Куди їдеш, козаченьку, біда тобі буде"; "Не рад явір хилиться, вода корінь миє!/ Не рад козак журиться, так серденько ниє!").

Козацькі народні пісні сягають безмежжя своїми символами, вони яріють і світяться ними, що дає нам змогу доторкнутись до гетьманської минувшини.

авторка – Тетяна Тарасенко @listenherelittlebitch
ілюстрація – Катерина Осипчук @okathie

друже,

ми завершили відбір до команди ❤️

дякуємо за відповідь на формочку та участь. наша команда тішиться, що стільки прекрасних людей зацікавлені в діяльності o.poetry.

до вихідних ми надішлемо всім учасникам/-цям листи з результатами.

love,
o.poetry

o.poetry & facts

​«Вироблю із сонячних душ у футуропреріях для майбутнього»
— Ґео Шкурупій

Монтажно складаються кадри оком Ґео Шкурупія, монтажно розладнюються людські слова та тіла. Сторінка до сторінки ладнається пальцями видавництв. На вітрині - вітрина третя.
Перша збріка Ґео Шкурупія «Психотози. Вітрина третя» була опублікована в незалежному видавництві «Гольфштром» аспанфутівців у 1922 році.
Ще направду не було першої, другої вітрин, проте в кінці збірки Ґео Шкурпій помістив оголошення зі заголовком «слова залізні й фарфорові келихами і танками» про книжки.
Мистецтво вивільнене від естетичних, корисно творчих лещат — тепер «машини та механізми розуму» вільно обертаються, «вікна та двері стремлінь» відчинені.
Це лише схоплення буття в його фрагментах - поглядах, окремих кубістичних уривках тіл та слів. Наприклад, у поезіях «Дада», «Ляля» слова не мають початків, кінців, виростають зі своїх середин. Так у телеграфних потоках вчуваються ініціали Семенка та Маяковського: «ем ес ве ем ес ве» та губляться у футуропреріях вірша «Телеграфую».
Тепер поетика незалежна від цілостей сталих метафор: футуристи закидали Зерову неактуальність «очей-зірок». Поезія Шкурупія лунає радіосміхом, прочитується фіялковопахощами зустрінутих поглядів.
Технічні та наукові елементи звичні для футуризму, проте саме залізний смак семафорів в українському контексті пішов почасти від Ґео Шкурупія, чий батько працював на залізниці. «Семафор у майбутнє» — «апарат панфутуристів» 1922 року.
У «Психотозах» знаходимо також добре відому концепту нового синтетичного мистецтва, у житті вона була втілена в кіносценаріях Ґео Шкурупія для ВУФКУ, зокрема до незбережених фільмів «Синій пакет» та «Олімп». У літературному просторі тему синтези нового мистецтва панфутурист розгортає в деконструктивістському романі «Двері в день».

Розгортайте очима вітрини Ґео Шкурупія далі тут. https://chtyvo.org.ua/authors/Shkurupii/

авторка - Юлія Карпець @julykarp
ілюстрація - Катерина Балашова @le_juj

​

o.poetry & facts

Лірика Михайла Юрійовича Лермонтова звучить як "вимерзлий до хрусту жаль" пізнього жовтня, коли на похмурих деревах досі є листя, наповнене сонячним світлом, але ранкова просивінь відбирає останнє сподівання.

Він складний і багатогранний, дещо темний і часом задарма драматичний. Його рання лірика болить, ламає кістки своїми мотивами, певно, через те, що митець любив писати в жанрі сповіді. Часто такий монолог виглядав як сторінки особистого щоденника ("1831-го червня 11 дня", "1830 травень 16 число"), що робить читача особливо близьким до душевних лабіринтів поета. Почуття письменника помітно гіперболізовані, вони наче ходять по контуру наших власних переживань. Світанок його творчості вирізняється амбівалентністю поривань — ліричний герой тяжіє до високо-духовного, ідеального світу, заперечує земні цінності, але водночас сумує через їх відсутність. У творі "1831-го червня 11 дня" перші рядки присвячені пристрасному бажанню блаженства, чистим ідеалам, до яких він прагнув "з дитячих років", натомість інші одинадцять говорять про поцейбічне життя, любов і самотність.

Жагота до сповіді також помітна в поезії 1832 року "Я не принижуся перед тобою...". Автор усвідомлює першорядну значимість внутрішньої свободи ("Я не принижуся перед тобою;/Ні твій привіт, ні докір твій / Не мають влади наді мною. / Знай: ми чужі з цих пір./ Ти позабула: я свободи / Для помилок тих не віддам;"). Його гарячий біль тепер має безжальне і жорстоке обличчя ("Я гордий!.. Пробач! Іншого люби,/Свою любов десь в іншім ти знайди;/ Чого б там не було земного/ Рабом не стану я ніколи.").

Автобіографічність й емоційність у зрілій творчості Лермонтова зникає, проте зберігається наратив сповіді. Вірш "І нудно, і сумно" має притаманну пізньому Михайлу Юрійовичу філософічність, але й нагадує спонтанний запис у щоденнику про те, що пече на душі ("... і нікому руку подать/ В годину нестерпної скрути...", "Кохання ж навік — неможливе./ У себе заглянеш — минулого й сліду нема;/ Усе там — і радість, і мука — зрадливе...").

Отож, сповідна лірика Михайла Лермонтова вкрита памороззю його туги, смутку й болю, вона лишає тебе на самоті з тихими роздумами над вічним, земним і стертою між ними гранню.

авторка - Тетяна Тарасенко @listenherelittlebitch
ілюстрація - Катерина Осипчук @okathie

​«Дивлюсь, як помалу підступають води непам'яти
Заливаючи мої книги, шухляди з білизною, чайний сервіз... «
— Сильвія Плат

Речевість домівки безпечна, світло речей певніше, ніж «паперовий» відблиск очей. Сильвія Плат, авторка роману «Під скляним ковпаком» та поезій, рецепція яких зводиться до сповідальности. Так води непам’яти заливають «молочною білістю» «пра-образи», що міняться ожиною, перлами, зорями, «голубами, що б’ються в шибку». Направду, застиглість золала Сильвію Плат, вона померла в 31, а її вірші читали як почасти трагічну, почасти мелодраматичну історію незреалізованої вповні дівчини з мрією, що лиш на половину можна вважати американською. Її поезія має ту саму стриману алегоричність, яку знаходять в Емілі Дікінсон, проте у своїй іншій половині Сильвія Плат свідома свого єврейського коріння, ширших контекстів. У вірші «Тато» силується викликати спогади, яких не має вона, та точно мав її батько: «Я завше боялась тебе —Люфтваффе, багатоповерхові словесні конструкції». Сильвія Плат також не абстрагована від культурних кодів: деякі з поезій — це екфразиси на модерний європейський живопис. Поетка провадить діалог із «Ядвігою на червоній софі серед лілій» Анрі Руссо та з без’язикими, безокими головами у кам’яних одежах Де Кіріко.
Понад те, її Всесвіт ширший, ніж домашня речевість та автобіографічні згадки — фосфорний місяць та левове сонце більші, ніж її чоловік та вона сама. Це є маскулінність, закута в абстракції теміні; це є фемінність, нею теплиться буття у світі, який зазнав згуби.

авторка - Юлія Карпець @julykarp
ілюстрація - Катерина Балашова @le_juj

​«Се одна річ в житті, от тота музика, за котрою буду жалкувати, доки життя мого, — що мене не дали вчити родичі.»
- Ольга Кобилянська

Ольга Кобилянська з дитинства мала тягу до музики, яку вона перейняла від свого батька Юліана Кобилянського, проте доля музикантки втікла з її рук, як метелик. Щоправда це не завадило мисткині надавати вагомій кількості своїх творів тієї мелодійності, якою вона сама завше горіла.

Таким чином, гуцул з новели "Природа" шукав розради саме в музиці, а прототипом Нестора в повісті "Через кладку" став український композитор Савин Йосипович Абрисовський, з яким Ольга Кобилянська підтримувала дружні стосунки. У своєму листі від 25 листопада 1893 року до нього вона писала: «Се добре, що Ви музикою займаєтесь. Єсли Ви що в ноти уложите, — не забудьте мені прислати...».
Дуже музичним видався також твір "Фантазія — експромт". Музика виявляється в мажорних словесно-мелодійних плетивах, які часто описують внутрішні переживання головної героїні — Наталки. Сама ж повість написана під сильним надхненням від одноіменної композиції Федеріка Шопена.
Шопенівський меланхолійний вальс звучав і на сторінках найвідомішої новели письменниці. Вона показала, що музика може бути хвилюючою, непостійною, дещо легковажною, як Ганнуся, лагідною і щирою, як Марта, а Софія — всім своїм серцем занурена в світ музики, мрії стати піаністкою, як і сама авторка.

Витончені, кашемірові твори Ольги Кобилянської можна назвати ніжними симфоньєтами, хвилюючими етюдами і сонатами, які розкривають багатство і красу літературного світу письменниці, що вона виплітала оксамитовими музичними інтонаціями.

авторка - Тетяна Тарасенко @listenherelittlebitch
ілюстрація - Катерина Осипчук @okathie

​«Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!
… Для власного духа... довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!»
— «Царівна» Ольга Кобилянська

У ритмі шопенівської мелодії складає Ольга Кобилянська новелу «Меланхолійний вальс». Зі струною резонатора гине type antique — Софія Дорошенко. Її життя супроводужвав той «дух музики», з якого Фрідріх Ніцше висновував трагедію.

Самі думки філософа стали за міцний ґрунт «новим жінкам» Ольги Кобилянської, відтак головна героїня Наталка Верковичівна з повісті «Царівна» нездоланна на шляху до своєї справи — письменництва. На відміну від її товариша Орядина, який зрікається своїх перконань та філософій через життєві обставини, Наталка не викнує накинутий обов’язок заміжжя та стає товаришкою старої жінки, таким чином зберігаючи свободу та чесність із собою.

Віддалена від літературних осередків письменниця самостійно формувала свої читацькі горизонти, на яких помітним є також данський письменник Єнс Петер Якобсен та її улюблений поет Генріх Гейне. За віршем останнього була перша назва «Царівни» — «Лореляй», а символом зв’язку Наталки та Марко на довгі роки залишався рядок поета: «Що я люблю, люблю вже навік».

Однак сучасники часто скептично ставилися до такого непотрібного «західництва», зокрема мова про Сергія Єфремова та Михайла Грушевського. Іван Франко хоч і визнавав її талан, особливо схвально висловлювався про «Землю», проте за редакторства жіночого альманаху «Перший вінок» вилучив звідти «Царівну».

Письменниця все ж мала однодумців, як-то Осипа Маковея та Ларису Косач, які стверджували її творчість і були постійними спів розмовниками у листуваннях.

авторка - Юлія Карпець @julykarp
ілюстрація - Катерина Балашова @le_juj

вже скоро~

Поверталася додому й була собі тихо щаслива.

Серце моє розривалося від ніжної любови до учнів та моєї хорошої родини. Бувало це часто, коли я йшла після уроків і чула з вікна чарівну мелодію, збудовану зі світлих нот. Її грав мій син, який, як і я, не міг слухати меланхолійної музики.

Хода моя була спокійна й виважена, як належить дорослій жінці. Я зупинилася буденно почитати оголошення на дверях, бо ніколи не пропускала гарної пропозиції щодо корисних в побуті речей.

І того вечора жодної хорошої не знайшлося, та натомість був текст, повз який я пройти не змогла. Там було повідомлення про вечір поезії та краси. І вже тоді, читаючи ці букви на пожовклому тлі, я знала, що там будуть вони. Вони, про кого я часто згадую і кому у важкі хвилини пишу листи.

Ні моя люба артистка, ні жінка з чарівним античним профілем ніколи б не оминули такої нагоди. І я вже знала, відчувала усім своїм нутром, що не омину і я.

Після повернення з артистичного Риму до міста моєї юности, я вдалася до спогадів. Крокувала рядами безлицих вулиць, що належать людям простим і обмеженим, а перед очима поставали стіни мистецької академії, згадувалися перші успіхи і злети, запах олійної фарби, виструнчені мольберти, радісні обличчя подруг… Подруги, усі вони покинули мене, розвіялися часом на канві життя. Дорога Софіє, моя музико, душа моя тужить за тобою. Десь ти, напевно, у далекому Відні нотами засіваєш кляси консерваторії. Навіть Мартуха, той тип, що йому належить панування у світі, імовірно, догоджає чоловікові та вчителює. Щоправда, вона іноді надсилає мені листи, але що те письмо без живого голосу, згуку душі. Та менше з тим, проживу і сама!

Отак мислила і йшла виголоднілими вулицями, ніщо око не тішило після божистого натхненного Риму, що я пізнала. Та раптом погляд мій заполонила афіша, що скромно висіла між полотен вуличних художників. Елегантні літери шепотіли: «Літературний вечір…приходь читати та слухати свої або улюблені твори». Яка оказія! Мій артистичний дух привів мене до митців слова. Втішена і осяяна, я зірвала лист із об’явою і полинула над листопадовою мрякою.

Поглянула на афішу ще раз – і сперло дихання від передчуття: ми зустрінемося. Я, Мартуха та музика-Софія возз’єднаємося, зіллємося у вогнях цього вечора. Колись ми були зв’язані силою мистецтва, і вона все ще з нами
Я почула це в серці своїм виразно, так, як це відгадують істинні артисти, благословенні провидінням муз.

​Ґудзику час було відпадати, та я не зважала. Провдовжувала крутити його в такт своїм невпинним ранковим думам і йшла все далі містом.

Повернувшись з Віденської консерваторії, я влаштувалася піаністкою до філармонії і перетворилася на одну з тисячі працюючих мурашок. Та не музика й моя до неї палаюча любов збурювали спокій, пробуджували батькову нервову хворобу, а дещо інше.

Дорогою до філармонії мені під ноги злетів зі стіни листок паперу, ніби протяг зніс мені під чоботи ноти. Я б і не думала роздивлятися його, бо мала в душі інші клопоти та турботи, але якась невидима струна здригнулася й примусила усе ж вгледітися. Можливо, та ж струна, яка колись не дала завершити мій Valse melancolique й надихнула придумати його по-новому.

«Поетичний вечір» написано було. Було написано, що зовсім скоро він відбудеться й збиратиме усіх охочих дати духові розкритися у слові.

«Мартуха буде там. Ганнуся буде також», - подумалося мені. Я склала оголошення в кишеню й попрямувала далі, розмірковуючи, що казатиму їм, коли ми там зустрінемось.

любий друже,

цей день настав. вже зовсім скоро ми зустрінемося в прямому етері о 18:00. запрошуємо Вас провести з нами другу річницю поетичної спілки o.poetry з віршами й теплом. сьогодні ми разом, де б не були.

p.s. чекайте на звістку з покликанням за 15 хвилин до початку!

love,
o.poetry

а ось і покликання на нашу зустріч: https://cutt.ly/XT1pakd
двері відчиняються рівно о 18:00✨