«Мій секрет творчості: біль. Повна душа болю».
Народився майбутній письменник на Полтавщині 1931 року.
Коли Григору було 6 років, його батька заарештували. Надворі вирував буремний 1937, коли маленький хлопчик залишився напівсиротою. Забігаючи наперед слід сказати, що навіть у зрілому віці Григір буде згадувати батька («Мені якби мати… живого батька… Хоч би знати, де його могила… Мені вона ввижається десь далеко-далеко, в дрімучому лісі»).
Опісля, прихисток майбутньому письменникові надає його дядько донеччанин. Його віддають до школи, але через голод він мусив повернутися до матері на Полтавщину. Пішки. У майбутньому саме тема важкого дитинства стане наріжним каменем багатьох творів Тютюнника.
До початку письменницької діяльності Григір ще встигне вивчитися на слюсаря, закінчити кафедру російської філології ХНУ Каразіна та відслужити в армії. І вже після завершення служби почне писати.
Перший твір Григора був написаний російською мовою. Це був твір «В сумерки», опублікований в журналі «Крестьянка» 1961 року. Проте, вже 1963-го виходить перший твір українською мовою – оповідання «Дивак».
Цікавом фактом є те, що саме під впливом брата Григора Григорія формувалось українське слово письменника та громадянська свідомість. В одному з листів брат Григорій запитав: «Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу, адже мова – душа народу?». Саме після смерті Григорія вийде переклад «В сумерки» українською, і відтоді твори будуть писатися лише нею.
У житті Григір був безкомпромісний та різкий. Разом із цим він плекав любов до всього людського. Про це свідчать як його твори, так і цитати: «Іноді я відчуваю людину, як рана — сіль», «…Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, для мене завжди були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах.»
Творчість Григора сповнена страждань та чітко передає атмосферу епохи, у якій він жив, та епохи, яка його згубила. Чого тільки вартий твір «Климко», сюжет для якого Григір узяв із власного дитинства. Твори часто піддавалися цензурі, а письменник – утискам зі сторони влади. Реакція Григора була відповідною: «Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?»
Життя письменника було сповненим випробувань. Здається, він пройшов усі кола пекла, починаючи від втрати близьких через радянську владу, утиски, моральні травми від війни та Голодомору у зовсім юному віці. Здавалося би, Григора вже ніщо не зможе зламати після таких життєвих подій. Але навіть найсильнішу особистість може зламати доля (або радянська влада). Так і сталося. Письменник не витримує нарікань, які лунали звідусіль, та вчиняє самогубство.
«Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть»
#opoetryandfacts
авторка допису: Яковенко Дарина
авторка ілюстрації: Гунькевич Ксенія
Народився майбутній письменник на Полтавщині 1931 року.
Коли Григору було 6 років, його батька заарештували. Надворі вирував буремний 1937, коли маленький хлопчик залишився напівсиротою. Забігаючи наперед слід сказати, що навіть у зрілому віці Григір буде згадувати батька («Мені якби мати… живого батька… Хоч би знати, де його могила… Мені вона ввижається десь далеко-далеко, в дрімучому лісі»).
Опісля, прихисток майбутньому письменникові надає його дядько донеччанин. Його віддають до школи, але через голод він мусив повернутися до матері на Полтавщину. Пішки. У майбутньому саме тема важкого дитинства стане наріжним каменем багатьох творів Тютюнника.
До початку письменницької діяльності Григір ще встигне вивчитися на слюсаря, закінчити кафедру російської філології ХНУ Каразіна та відслужити в армії. І вже після завершення служби почне писати.
Перший твір Григора був написаний російською мовою. Це був твір «В сумерки», опублікований в журналі «Крестьянка» 1961 року. Проте, вже 1963-го виходить перший твір українською мовою – оповідання «Дивак».
Цікавом фактом є те, що саме під впливом брата Григора Григорія формувалось українське слово письменника та громадянська свідомість. В одному з листів брат Григорій запитав: «Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу, адже мова – душа народу?». Саме після смерті Григорія вийде переклад «В сумерки» українською, і відтоді твори будуть писатися лише нею.
У житті Григір був безкомпромісний та різкий. Разом із цим він плекав любов до всього людського. Про це свідчать як його твори, так і цитати: «Іноді я відчуваю людину, як рана — сіль», «…Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, для мене завжди були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах.»
Творчість Григора сповнена страждань та чітко передає атмосферу епохи, у якій він жив, та епохи, яка його згубила. Чого тільки вартий твір «Климко», сюжет для якого Григір узяв із власного дитинства. Твори часто піддавалися цензурі, а письменник – утискам зі сторони влади. Реакція Григора була відповідною: «Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що — мене вбити треба?»
Життя письменника було сповненим випробувань. Здається, він пройшов усі кола пекла, починаючи від втрати близьких через радянську владу, утиски, моральні травми від війни та Голодомору у зовсім юному віці. Здавалося би, Григора вже ніщо не зможе зламати після таких життєвих подій. Але навіть найсильнішу особистість може зламати доля (або радянська влада). Так і сталося. Письменник не витримує нарікань, які лунали звідусіль, та вчиняє самогубство.
«Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть»
#opoetryandfacts
авторка допису: Яковенко Дарина
авторка ілюстрації: Гунькевич Ксенія
друже,
8 березня – Міжнародний день боротьби за права жінок. цього дня ми святкуємо не тільки досягнення минулого, але й підкреслюємо важливість боротьби, яка триває сьогодні. голос кожної жінки як могутній грім серед тиші несправедливості.
саме тому ми пропонуємо тобі ознайомитися із цитатами видатних жінок, які знайшли в собі віру у власну силу навіть тоді, коли весь світ їм суперечив.
8 березня – Міжнародний день боротьби за права жінок. цього дня ми святкуємо не тільки досягнення минулого, але й підкреслюємо важливість боротьби, яка триває сьогодні. голос кожної жінки як могутній грім серед тиші несправедливості.
саме тому ми пропонуємо тобі ознайомитися із цитатами видатних жінок, які знайшли в собі віру у власну силу навіть тоді, коли весь світ їм суперечив.
друже,
пропонуємо тобі обрати між двома віршами, проголосуй за той, котрий більше сподобається, а ми опублікуємо допис про автора, що переможе!
пропонуємо тобі обрати між двома віршами, проголосуй за той, котрий більше сподобається, а ми опублікуємо допис про автора, що переможе!
На луг лягло благословіння снігу —
Хитливий переплив і перелив сніжин, —
І я мовчу, немов читаю книгу
Великих, тихих, лагідних таїн.
В п’янливому, сповільненому смерку
Кружіння серця. О солодка млость!
Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку,
Пронизують сріблисту високость.
Я йду, й мовчу, і тепло марю снами,
Я на долонях тиші розтаю, —
Кристалик, зведений блаженними руками
На свій приділ і на журбу свою.
Запаморочений, дрімотний, заблукаю,
І ввійду в сон, і вже не вийду з сну,
І мовчазливо добреду до краю
Крізь білу, добру, вічну тишину.
Хитливий переплив і перелив сніжин, —
І я мовчу, немов читаю книгу
Великих, тихих, лагідних таїн.
В п’янливому, сповільненому смерку
Кружіння серця. О солодка млость!
Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку,
Пронизують сріблисту високость.
Я йду, й мовчу, і тепло марю снами,
Я на долонях тиші розтаю, —
Кристалик, зведений блаженними руками
На свій приділ і на журбу свою.
Запаморочений, дрімотний, заблукаю,
І ввійду в сон, і вже не вийду з сну,
І мовчазливо добреду до краю
Крізь білу, добру, вічну тишину.
Хай в морі ніч… Хай шторм гуде…
Хай тьма мішається з водою!
Горами хвилі хай несе
у вічі чорною марою…
У безвість лине корабель,
— набридло те, що було вчора, —
в пітьмі встають кордони скель
і гриви спіненого моря…
Розхристана, нервова муть
у недосяжне б’є склепіння;
незнана у безоднях путь
і десь далека Україна…
О море!.. Нескінченна даль!..
Колиска бур і урагана,
землі кісток одвічний праль
та буйних мрій омана…
Хай тьма мішається з водою!
Горами хвилі хай несе
у вічі чорною марою…
У безвість лине корабель,
— набридло те, що було вчора, —
в пітьмі встають кордони скель
і гриви спіненого моря…
Розхристана, нервова муть
у недосяжне б’є склепіння;
незнана у безоднях путь
і десь далека Україна…
О море!.. Нескінченна даль!..
Колиска бур і урагана,
землі кісток одвічний праль
та буйних мрій омана…
Пильніше й глибше вдуматися в
себе…
Ти звівся й стверд у лютій
боротьбі,
З кісток і тріщин викладений
склепе,
Маленький космос скривши
у собі.
У 1920-х до Києва приїжджає зовсім юний поет Нік Бажан. Він називає себе футуристом, водночас експериментуючи з іншими стилями. Його творчий доробок двадцятих і тридцятих блискучий: у цей період Бажан написав одну з найвідоміших своїх поем — «Гофманову ніч».
І пізнаєш уперту математику
пароксизмів захвату і журб.
Товаришу,
друже,
братику —
в кожного є свій карб.
Кожному ноту нажебрано,
і іншої буть не могло б,
і рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб.
(уривок з «Елегії сердець»)
Події розгортаються болісно й тривожно. Режим закручує гайки, а енкаведисти чигають на тебе скрізь: у затінку будинку чи по дорозі на роботу. Ти щоразу прислухаєшся до кроків у під'їзді, які врешті спиняться коло твоїх дверей — і твоє ім'я поповнить список репресованих митців. Врятує життя Бажану його переклад поеми «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі. Так він став поетом партії.
Попри те, що довелося йти на поступки режиму, поет виявить чудову здатність балансувати: він перекладатиме вірші, укладатиме енциклопедії, а за його сприяння видадуть шеститомник «Історія українського мистецтва»… А мистецтво для Бажана — ковток свіжого повітря. Те, на що поет спирається у буремні часи.
З початком «відлиги» Бажан починає писати вільніше, витонченіше й із глибшими смислами. Його поезія, насичена метафорами й образами, які приковують увагу й довго не відпускають опісля прочитання.
Такий різний Микола Бажан, який піддався радянському режиму (а міг інакше?) і водночас зробив величезний внесок в українську культуру.
І стане весна... І запахнув весною
Цей перший, іще боязкий,
снігопад.
Ти — поруч. Ми входимо вдвох із
тобою
В напоєний мжичкою музики сад.
#opoetryandfacts
авторка допису: Софія Шелест
авторка ілюстрації: Вікторія Гапетченко
себе…
Ти звівся й стверд у лютій
боротьбі,
З кісток і тріщин викладений
склепе,
Маленький космос скривши
у собі.
У 1920-х до Києва приїжджає зовсім юний поет Нік Бажан. Він називає себе футуристом, водночас експериментуючи з іншими стилями. Його творчий доробок двадцятих і тридцятих блискучий: у цей період Бажан написав одну з найвідоміших своїх поем — «Гофманову ніч».
І пізнаєш уперту математику
пароксизмів захвату і журб.
Товаришу,
друже,
братику —
в кожного є свій карб.
Кожному ноту нажебрано,
і іншої буть не могло б,
і рипить між іржавими ребрами
серця сухий суглоб.
(уривок з «Елегії сердець»)
Події розгортаються болісно й тривожно. Режим закручує гайки, а енкаведисти чигають на тебе скрізь: у затінку будинку чи по дорозі на роботу. Ти щоразу прислухаєшся до кроків у під'їзді, які врешті спиняться коло твоїх дверей — і твоє ім'я поповнить список репресованих митців. Врятує життя Бажану його переклад поеми «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі. Так він став поетом партії.
Попри те, що довелося йти на поступки режиму, поет виявить чудову здатність балансувати: він перекладатиме вірші, укладатиме енциклопедії, а за його сприяння видадуть шеститомник «Історія українського мистецтва»… А мистецтво для Бажана — ковток свіжого повітря. Те, на що поет спирається у буремні часи.
З початком «відлиги» Бажан починає писати вільніше, витонченіше й із глибшими смислами. Його поезія, насичена метафорами й образами, які приковують увагу й довго не відпускають опісля прочитання.
Такий різний Микола Бажан, який піддався радянському режиму (а міг інакше?) і водночас зробив величезний внесок в українську культуру.
І стане весна... І запахнув весною
Цей перший, іще боязкий,
снігопад.
Ти — поруч. Ми входимо вдвох із
тобою
В напоєний мжичкою музики сад.
#opoetryandfacts
авторка допису: Софія Шелест
авторка ілюстрації: Вікторія Гапетченко
Чиїсь вірші спонукають душу квітнути, інші – вити від божевілля. Натомість вірші Рафала Воячека змушують вдивлятися в темряву.
Він – культовий польський автор, ікона проклятих поетів та одна з найтаємничіших постатей поетичного світу. Воячек народився в польському містечку Миколів у 1945 році. Вчився на філологічному факультеті Ягеллонського університету, а згодом кинув навчання та переїхав до Вроцлава, де працював техніком на станції обслуговування автомобілів. Попри свою роботу, він продовжував писати поезію та в 1964 році дебютував у щомісячному журналі «Поезія», що принесло неабияку популярність у літературних колах.
У цей час його психічне здоров'я починає погіршуватися. Він страждає від тривалих періодів депресії, які лікує великими дозами горілки.
Відомий випадок, коли Воячек залишив пляшку горілки на підлозі в квартирі свого знайомого, а вона розбилася. Він вилаявся і почав злизувати горілку прямо з підлоги! Тоді знайомий сказав йому забиратися геть – Воячек не став нічого чекати і вистрибнув через вікно, зламавши собі половину кісток.
Через це він опинився у психіатричній лікарні з підозрою на шизофренію. Але життя любить жартувати: саме там він зустрів свою майбутню дружину, що працювала медсестрою! У них народилася донька, яку Воячек покинув після розлучення.
Невеликі гонорари не могли покрити витрати на його соціальне життя. Рафал дедалі глибше занурювався в алкогольне марення. Після того, як він кілька разів вистрибнув із вікон різних клубів і пабів, його більше нікуди не відпускали і він втратив зв'язок із вроцлавськими артистами, які там зустрічалися.
У ніч з 10 на 11 травня 1971 року Воячек уперше спробував повіситися, але, ймовірно, був настільки п'яний, що не зміг цього зробити. Тоді він прийняв смертельну дозу наркотиків. Наступного ранку його знайшли мертвим.
Поезію Воячека характеризує своєрідна стилістика, орієнтована на турпізм – особливий культ потворності, притаманний деяким польським поетам другої половини 20-го століття. Його вірші виражали своєрідний бунт проти штучних або насильно нав’язаних соціальних норм.
Мертва мова
Формую пальцями
риси свого обличчя.
Засовую два пальці до рота
і додаю обличчю усмішки.
Це усмішка, що роздирає
просалену бліду шкіру.
Це усмішка від вуха до вуха,
наповнена витками язика.
Це мертва мова.
Все життя Рафала супроводжувалося алкоголем, наркотиками, бійками, скандалами та вбивствами. Любов була абсолютно недосконалим тілом, бажання – болем і криком, а розрадою – смерть. Це й створило навколо нього ореол загадковості та міф про «проклятого поета». Хоча такий ярлик і сприяє надзвичайному інтересу до його поезії, він затьмарює важливість і багатство віршів, які не завжди вписуються у шаблон митця-бунтаря. Його поезії пронизані еротичною тематикою і тугою за коханням.
Та, що стомлена, спить
та що стомлена спить
а тіло її ніч
у її тілі приспаний день
що це –
я не можу відрізнити себе
від її тіла
світанок благородний сплав
місяця й сонця
дозріває вночі
у її гарячому сні
що це –
з її сну
я не можу вийняти свій сон
мій сон
у її стиснутих долонях
разом з її диханням
а також іскрою
що з’єднує
спляче тіло з птахом
та що стомлена спить
мій сон розквітає у її сні
подарована колись
молода троянда
Розмовляю з тобою тихо
Розмовляю з тобою тихцем так ніби я сяю
І квітнуть зорі на луках моєї крові
Стоїть мені в очах зірниця твоєї крові
Розмовляю так тихо аж тінь моя власна біліє
Я холодний острів для тіла твого
Що гарячою краплиною падає в ніч
Розмовляю з тобою тихцем неначе крізь сон
Палають губи твої на моїй шкірі
Розмовляю з тобою тихцем ніби птах
На світанку сонце впускає у твої очі
Розмовляю з тобою тихцем
Так сльоза вирізьблює зморшку
Розмовляю з тобою так тихо
Як ти зі мною
#opoetryandfacts
авторка допису: @aurum_chr
ілюстрація: @f1rstnam3
Він – культовий польський автор, ікона проклятих поетів та одна з найтаємничіших постатей поетичного світу. Воячек народився в польському містечку Миколів у 1945 році. Вчився на філологічному факультеті Ягеллонського університету, а згодом кинув навчання та переїхав до Вроцлава, де працював техніком на станції обслуговування автомобілів. Попри свою роботу, він продовжував писати поезію та в 1964 році дебютував у щомісячному журналі «Поезія», що принесло неабияку популярність у літературних колах.
У цей час його психічне здоров'я починає погіршуватися. Він страждає від тривалих періодів депресії, які лікує великими дозами горілки.
Відомий випадок, коли Воячек залишив пляшку горілки на підлозі в квартирі свого знайомого, а вона розбилася. Він вилаявся і почав злизувати горілку прямо з підлоги! Тоді знайомий сказав йому забиратися геть – Воячек не став нічого чекати і вистрибнув через вікно, зламавши собі половину кісток.
Через це він опинився у психіатричній лікарні з підозрою на шизофренію. Але життя любить жартувати: саме там він зустрів свою майбутню дружину, що працювала медсестрою! У них народилася донька, яку Воячек покинув після розлучення.
Невеликі гонорари не могли покрити витрати на його соціальне життя. Рафал дедалі глибше занурювався в алкогольне марення. Після того, як він кілька разів вистрибнув із вікон різних клубів і пабів, його більше нікуди не відпускали і він втратив зв'язок із вроцлавськими артистами, які там зустрічалися.
У ніч з 10 на 11 травня 1971 року Воячек уперше спробував повіситися, але, ймовірно, був настільки п'яний, що не зміг цього зробити. Тоді він прийняв смертельну дозу наркотиків. Наступного ранку його знайшли мертвим.
Поезію Воячека характеризує своєрідна стилістика, орієнтована на турпізм – особливий культ потворності, притаманний деяким польським поетам другої половини 20-го століття. Його вірші виражали своєрідний бунт проти штучних або насильно нав’язаних соціальних норм.
Мертва мова
Формую пальцями
риси свого обличчя.
Засовую два пальці до рота
і додаю обличчю усмішки.
Це усмішка, що роздирає
просалену бліду шкіру.
Це усмішка від вуха до вуха,
наповнена витками язика.
Це мертва мова.
Все життя Рафала супроводжувалося алкоголем, наркотиками, бійками, скандалами та вбивствами. Любов була абсолютно недосконалим тілом, бажання – болем і криком, а розрадою – смерть. Це й створило навколо нього ореол загадковості та міф про «проклятого поета». Хоча такий ярлик і сприяє надзвичайному інтересу до його поезії, він затьмарює важливість і багатство віршів, які не завжди вписуються у шаблон митця-бунтаря. Його поезії пронизані еротичною тематикою і тугою за коханням.
Та, що стомлена, спить
та що стомлена спить
а тіло її ніч
у її тілі приспаний день
що це –
я не можу відрізнити себе
від її тіла
світанок благородний сплав
місяця й сонця
дозріває вночі
у її гарячому сні
що це –
з її сну
я не можу вийняти свій сон
мій сон
у її стиснутих долонях
разом з її диханням
а також іскрою
що з’єднує
спляче тіло з птахом
та що стомлена спить
мій сон розквітає у її сні
подарована колись
молода троянда
Розмовляю з тобою тихо
Розмовляю з тобою тихцем так ніби я сяю
І квітнуть зорі на луках моєї крові
Стоїть мені в очах зірниця твоєї крові
Розмовляю так тихо аж тінь моя власна біліє
Я холодний острів для тіла твого
Що гарячою краплиною падає в ніч
Розмовляю з тобою тихцем неначе крізь сон
Палають губи твої на моїй шкірі
Розмовляю з тобою тихцем ніби птах
На світанку сонце впускає у твої очі
Розмовляю з тобою тихцем
Так сльоза вирізьблює зморшку
Розмовляю з тобою так тихо
Як ти зі мною
#opoetryandfacts
авторка допису: @aurum_chr
ілюстрація: @f1rstnam3
«AVE MARIA»
ДРУЖЕ МІЙ ЛЮБИЙ!
Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.
Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом. Бо слово п о е т скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…
Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею. І сьогодні я цього найбільше хочу.
Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче.
Проте я не шкодую — так мусіло бути. Це наука.
Не іменуй же мене поетом, друже мій. Прийми цей твір, як приймав ти його колись — три роки тому, — за одверту сповідь одвертої людини. Тоді він тобі припав до серця. Але тоді ти чув його тільки з уст моїх, сьогодні ж з нього я починаю свій похід по новій дорозі, обсипаній камінням.
ДРУЖЕ МІЙ ЛЮБИЙ!
Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.
Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом. Бо слово п о е т скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…
Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею. І сьогодні я цього найбільше хочу.
Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче.
Проте я не шкодую — так мусіло бути. Це наука.
Не іменуй же мене поетом, друже мій. Прийми цей твір, як приймав ти його колись — три роки тому, — за одверту сповідь одвертої людини. Тоді він тобі припав до серця. Але тоді ти чув його тільки з уст моїх, сьогодні ж з нього я починаю свій похід по новій дорозі, обсипаній камінням.
«Там тополі у полі…»
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром, свавольним і диким,
Струнко рвуться кудись в далечінь…
Йду в простори я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання — ридання бандур…
Хилить вітер жита понад шляхом
(Ой там хмара похмура з півдня).
І так смутно, так смутно співає —
Тільки перепел б'є десь у дзвін…
Моя пісне, вогниста, шалена
(Креше небо і котить свій гнів),
Ах, розбийся на світлі акорди,
Розридайсь — і затихни, як грім…
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром, свавольним і диким,
Струнко рвуться кудись в далечінь…
Йду в простори я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання — ридання бандур…
Хилить вітер жита понад шляхом
(Ой там хмара похмура з півдня).
І так смутно, так смутно співає —
Тільки перепел б'є десь у дзвін…
Моя пісне, вогниста, шалена
(Креше небо і котить свій гнів),
Ах, розбийся на світлі акорди,
Розридайсь — і затихни, як грім…
Заселений 1930-го року, будинок «Слово» став справжньою трагедією для своїх мешканців. Саме тут пролунає останній постріл Хвильового, тут же доживатимуть свої дні Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік та багато інших культурних діячів. Пізніше це покоління назвуть «розстріляним відродженням».
Отож, все почалося на вулиці Червоних письменників, 5, у Харкові. Звичайний, на перший погляд, будинок у формі літери «С», зведений нещодавно та вже готовий приймати нових мешканців, виднівся з-поміж таких самих сірих будиночків. Нові мешканці – українська інтелігенція – охоче заселяли «Слово»: життя посеред однодумців – що може бути краще? Проте вже зовсім скоро ейфорії настав кінець: буря радянських репресій Голодомором котилася українським селом, прямуючи до міста.
Першим під гарячу руку чекістів потрапив Михайло Яловий. Все сталося швидко: ув’язнення, формування письменником зізнань проти себе ж та відправлення до табору після суду. А що було далі? Репресії, репресії і ще раз репресії. Окрім того, що за мешканцями будинку шпигували багато років до цього, під страшним тиском чекістів Яловий написав доноси на них, тим самим забивши останній цвях у домовину багатьом. Арешти покотилися будинком: 19 грудня 1933 – Олесь Досвітній, 25 грудня – Остап Вишня, 5 грудня 1934 – Григорій Епік, 8 грудня 1934 – Валер’ян Підмогильний та Микола Куліш. Пророчими стали слова вже покійного на той час Хвильового: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації».
Після допитів чекістів дивним чином ледве не кожен із затриманих або був у контрреволюційній організації, або готував саботажі проти радянської влади, або був прихильним до українського націоналізму. Звичний для радянської влади принцип: була б людина, а стаття знайдеться. До прикладу, Григорій Епік визнав свою приналежність до терористичної організації та у листі з покаянням закликав розстріляти співмешканців (а саме М. Куліш, В. Поліщук, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Вражливий) «як скажених псів». Організації, звісно, не існувало, та і покаяння не допомогли… З деякими з них Епік ще зустрінеться – «на Соловках», у таборі, де 3 листопада 1937 року буде розстріляно понад сто культурних діячів…
Іван Багряний, заарештований в 1932, прозвав будинок «Слово» моторошною назвою – «Крематорій». Постійні репресії, вибивання зізнань із мешканців будинку та примушення їх до доносів на своїх же товаришів дійсно нагадували крематорій. Місце, де «згорів» не один письменник, місце, де повільно і болісно горіло українське слово. Таким чином, з місця, де українська культура почала відроджуватися та розправляти крила, «Слово» перетворилося на похоронне бюро.
Одним із небагатьох, кому відносно пощастило, був Остап Вишня. 23 грудня 1933 року його звинуватили за вже звичні для чекістів сфабриковані справи: контрреволюційна діяльність і тероризм, вирок – розстріл. Проте під час ведення слідства, 1937-го року, він захворів на запалення легень, що і врятувало письменника від розстрілів, які в той час масово проводилися на території радянської України, знищуючи українську інтелігенцію. Та пощастило все ж відносно – письменникові все одно доведеться понести покарання за нескоєне – роки в таборах.
Як бачимо, радянська влада робила все можливе аби українська культура загинула: розстріли, заслання на каторгу, а деяких діячів, як от Тичину, що також встиг пожити в сумнозвісному «Слові», просто зламали та підім’яли під партію, зробивши рабом режиму. Єдиним, хто не застав цього жаху, був Хвильовий, що після арешту Ялового, у розпачі та з передчуттям чогось жахливого застрелився.
Загальна кількість розстріляних: 33; 1 самогубство та безліч репресованих, зломлених морально та фізично діячів культури. Людей, у яких радянська влада вбачала найбільшу загрозу – письменників, поетів, перекладачів, режисерів, драматургів. Тих, хто могли б відновити століттями руйноване, і тих, кого зруйнував режим.
Минули роки. Багато років. Будинок заселений іншими людьми, назву вулиці змінили на вулицю Культури, а про трагедію нагадує лише меморіальна табличка з іменами його колишніх мешканців.
#opoetryandfacts
Отож, все почалося на вулиці Червоних письменників, 5, у Харкові. Звичайний, на перший погляд, будинок у формі літери «С», зведений нещодавно та вже готовий приймати нових мешканців, виднівся з-поміж таких самих сірих будиночків. Нові мешканці – українська інтелігенція – охоче заселяли «Слово»: життя посеред однодумців – що може бути краще? Проте вже зовсім скоро ейфорії настав кінець: буря радянських репресій Голодомором котилася українським селом, прямуючи до міста.
Першим під гарячу руку чекістів потрапив Михайло Яловий. Все сталося швидко: ув’язнення, формування письменником зізнань проти себе ж та відправлення до табору після суду. А що було далі? Репресії, репресії і ще раз репресії. Окрім того, що за мешканцями будинку шпигували багато років до цього, під страшним тиском чекістів Яловий написав доноси на них, тим самим забивши останній цвях у домовину багатьом. Арешти покотилися будинком: 19 грудня 1933 – Олесь Досвітній, 25 грудня – Остап Вишня, 5 грудня 1934 – Григорій Епік, 8 грудня 1934 – Валер’ян Підмогильний та Микола Куліш. Пророчими стали слова вже покійного на той час Хвильового: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації».
Після допитів чекістів дивним чином ледве не кожен із затриманих або був у контрреволюційній організації, або готував саботажі проти радянської влади, або був прихильним до українського націоналізму. Звичний для радянської влади принцип: була б людина, а стаття знайдеться. До прикладу, Григорій Епік визнав свою приналежність до терористичної організації та у листі з покаянням закликав розстріляти співмешканців (а саме М. Куліш, В. Поліщук, В. Підмогильний, Є. Плужник, В. Вражливий) «як скажених псів». Організації, звісно, не існувало, та і покаяння не допомогли… З деякими з них Епік ще зустрінеться – «на Соловках», у таборі, де 3 листопада 1937 року буде розстріляно понад сто культурних діячів…
Іван Багряний, заарештований в 1932, прозвав будинок «Слово» моторошною назвою – «Крематорій». Постійні репресії, вибивання зізнань із мешканців будинку та примушення їх до доносів на своїх же товаришів дійсно нагадували крематорій. Місце, де «згорів» не один письменник, місце, де повільно і болісно горіло українське слово. Таким чином, з місця, де українська культура почала відроджуватися та розправляти крила, «Слово» перетворилося на похоронне бюро.
Одним із небагатьох, кому відносно пощастило, був Остап Вишня. 23 грудня 1933 року його звинуватили за вже звичні для чекістів сфабриковані справи: контрреволюційна діяльність і тероризм, вирок – розстріл. Проте під час ведення слідства, 1937-го року, він захворів на запалення легень, що і врятувало письменника від розстрілів, які в той час масово проводилися на території радянської України, знищуючи українську інтелігенцію. Та пощастило все ж відносно – письменникові все одно доведеться понести покарання за нескоєне – роки в таборах.
Як бачимо, радянська влада робила все можливе аби українська культура загинула: розстріли, заслання на каторгу, а деяких діячів, як от Тичину, що також встиг пожити в сумнозвісному «Слові», просто зламали та підім’яли під партію, зробивши рабом режиму. Єдиним, хто не застав цього жаху, був Хвильовий, що після арешту Ялового, у розпачі та з передчуттям чогось жахливого застрелився.
Загальна кількість розстріляних: 33; 1 самогубство та безліч репресованих, зломлених морально та фізично діячів культури. Людей, у яких радянська влада вбачала найбільшу загрозу – письменників, поетів, перекладачів, режисерів, драматургів. Тих, хто могли б відновити століттями руйноване, і тих, кого зруйнував режим.
Минули роки. Багато років. Будинок заселений іншими людьми, назву вулиці змінили на вулицю Культури, а про трагедію нагадує лише меморіальна табличка з іменами його колишніх мешканців.
#opoetryandfacts
