ЛБЗ, як ми її розуміли раніше, перестала існувати – противник успішно інфільтрується на кілометри вглиб порядків СОУ, позиції дружніх та ворожих сил хаотично змішані на ділянці. Проте це не наслідок геніальності російського керівництва та непереможності російської армії, а вдала тактична інновація, помножена на некомпетентність українського армійського керівництва, відповідального за окремі ділянки оборони.

Виглядає це так: підари кладуть на землю маскувальні теплоізоляційні пончо, охолоджують їх й потім рухаються в них вночі двійками. Майже кожне пересування між позиціями контролюється крок-в-крок: офіцер управління дає конкретні вказівки, супроводжуючи дроном та контролюючи їх маскування. У випадку небезпеки група лягає на землю й накривається пончо. Виявляють себе при переміщенні полями. В лісах та в населених пунктах спостереження вкрай ускладнене. Йдуть без нічого, потім досягають кінцевої точки (якогось глибокого рубежа) й залягають там, роблять засадні дії на СОУ. Далі по розвіданому ними маршруту затягуються нові групи. Логістика забезпечується "молніями": вантажні крила несуть трохи провізії, нові батарейки до радіостанцій. Полонених зазвичай не беруть (важко повернути в тил), цивільних на шляху просування знищують для запобігання поширення інформації щодо маршрутів та позицій. Для зменшення ризиків виявлення використовують ПБСи.

Таким чином, після періоду, коли БпЛА знищили маневрену війну та тактику малих піхотних груп, війна знову закрутилась навколо маневрів, тільки тепер стрілецькими двійками. Й, відповідно, навколо їх прихованих переміщень, накопичень, інфільтрації, а також штурму/зачистки позицій. Ми, як завжди, недостатньо швидко адаптуємося до змін і, як наслідок, терпимо важкі поразки.

Але як і будь-яка тактика маневреної війни, вона зіштовхується з розтягнутою логістикою в ділянці прориву. Всі такі групи, просуваючись поки є нагода, ризикують бути відрізаними в глибині наших порядків та залишитися без краплі води та вогневої підтримки. Отже, ми знову маємо потребу в глибині оборони, других-третіх рубежах, а також групах швидкого реагування, що будуть зачищати відрізані осередки та перекривати виявлені маршрути. Ще більш гострою стала потреба в централізації управління: концентрація наявних засобів на смузі, підтримка безперервного моніторингу ділянок накопичення та просувань, встановлення інженерних загороджень. Враховуючи глибину деяких проривів, можна навіть згадати про бій за підтримки бронетехніки.
Важливою є готовність до штурму та оборони бліндажів з боку піхоти. Є сенс й у аналогічному використанні тактики ворога. Асоціація її з екстремальною кількістю втрат – результат слабкості противника в плануванні та хронічно нереалістичних завданнях, нездатності ворога мудро користуватися перевагами у ресурсі й врешті змарнувати його, що вже відбулося з бронетехнікою на російських базах зберігання. У мудрих руках ця тактика могла б полегшити відновлення втрачених позицій та витісненні окупанта (наприклад, достатньо прив'язувати її до погодних умов).

Найголовніше – не дозволити поразкам взяти над нами гору. Війна не закінчена, милості до переможених не буде. Там, де ступить нога російського солдата, з'являться братські могили з тих, хто не втік. В першу чергу росіяни будуть винищувати всіх, хто пов'язаний з військом – поранених та списаних побратимів, членів їх сімей. Страждати будуть найбільш знедолені, в кого немає можливості втекти: діти, вдови, матері військових СОУ будуть закатовані та вбиті, ставши методом виконання "плану" регіонального відділу ФСБ з боротьби з "терористами".

Нам треба продовжувати тиснути, продовжувати винищувати кацапню до тих пір, поки бажаючі походити українською землею не скінчаться, а заведені на позиції будуть відмовлятися продовжувати рух. Росіяни не непереможні, вони також страждають від невиконання наказів, їх бійці також нерідко уникають бою від страху. У нас є достатньо сил, щоб помножити його.

Ми можемо зупинити ворога, якщо захочемо. А захотіти ми маємо, бо нам є що втрачати – не власні життя, так життя тих, хто не може захистити себе сам.

Джерело