18 КВІТНЯ 1900 РОКУ НАРОДИЛАСЯ АКТРИСА ТЕАТРУ “БЕРЕЗІЛЬ”, НАРОДНА АРТИСТКА УКРАЇНИ, ПЕДАГОГ, ДРУЖИНА І МУЗА ЛЕСЯ КУРБАСА ВАЛЕНТИНА ЧИСТЯКОВА.

Її дитинство і юність минули в Санкт-Петербурзі та Москві, в мистецькій родині. Тому дівчинка змалечку навчалася співу, танцю, малюванню, грі на фортепіано, брала участь у театральних виставах у гімназії.

У 1918 році родина Чистякових втекла до Києва, де Валентина вступила до балетної студії Михайла Мордкіна. Заняття проходили в приміщенні театру Бергоньє (нині - Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки), там же проводили репетиції актори Молодого театру під керівництвом Леся Курбаса. Влітку 1919 року Валентина вже грала на сцені Молодого - у спектаклі “Едіп-Цар” Софокла в ролі однієї з учасниць хору. 19 вересня Курбас і Чистякова обвінчалися в Андріївській церкві, і на 15 років вона стала вірною супутницею життя і музою Курбаса.

У Валентини практично в кожній виставі Курбаса з’являлася своя роль – і в Молодому театрі, і в Київському драматичному театрі (“Кийдрамте”), і в “Березолі”. І не лише тому, що вона була дружиною Курбаса. “Усі в театрі були закохані в неї. Жінки, чоловіки, молоді, старі. До речі, старих серед нас не було: вся трупа тоді була молодою. Коли ми сходилися всі одночасно до великого фойє на збори чи на репетицію, кожному з нас кортіло сісти так, щоб краще бачити Чистякову. Дивитися на неї було насолодою! Якусь неймовірну силу тяжіння, чарівну привабливість випромінювала вся її істота - кожен рух, поворот, погляд рідкісно виразних фіалково-синіх очей. Були серед акторок красивіші за неї, але ніхто не міг зрівнятися з нею в неповторній чарівності. Море жіночості. Пісня жіночості!” - згадувала актриса “Березолю” Юлія Фоміна.

У 1926-му “Березіль” переїхав до Харкова. Це був період розквіту театру, і саме він розкрив Валентину Чистякову як багатогранну характерну актрису. Її Анелю у виставі “Маклена Ґраса” Миколи Куліша восени 1933-го запам’ятали всі, хто був на прем’єрі. На жаль, це був останній спектакль, поставлений Курбасом на волі. Далі вона стояла в чергах, пересилаючи йому книжки, адже на Соловках чоловік поставив десять спектаклів. І чекала, сподівалася, чекала…

Вона жила з мамою Леся Курбаса Вандою Адольфівною, до кінця її життя опікуючись і ділячи з нею статус “члена родини ворога народу”. Лише після її смерті, у 1957 році Чистякова отримала довідку з Харківського обласного суду про те, що справа щодо обвинувачення переглянута Президією Харківського обласного суду 19 квітня 1957 року і Постанова Судової трійки при Колегії ГПУ СРСР від 9 квітня 1934 року анульована у зв’язку з відсутністю складу злочину. Ще через 4 роки вона отримала повідомлення, що її чоловік “помер 15 листопада 1942 року у віці 55 років від крововиливу в мозок”. Вона здогадувалася, що це брехня.

Валентина Чистякова прожила довге життя. Вона була провідною актрисою Українського драматичного театру імені Шевченка в Харкові - вистави за її участю супроводжувалися аншлагами. Викладала в Харківському інституті мистецтв, писала статті з питань акторської майстерності. От тільки про Леся Курбаса на людях намагалася не згадувати - надто болючою залишалася для неї ця тема.

Померла 19 травня 1984 року. Похована в Харкові на 13-му міському кладовищі, поряд із могилою матері Леся Курбаса. Тут же похована урна із землею з Соловецьких островів, де обірвалося життя Курбаса.

УІНП

19 квітня 106 років тому вітання "Слава Україні!" було офіційно запроваджене в українській армії.
Перше відоме згадування гасла "Слава Україні!" та відповіді "По всій землі слава!" пов'язується з середовищем харківської української студентської громади кінця XIX - початку ХХ ст. - стверджує Вікіпедія.
11 травня 1917 р. київська газета "Нова Рада" надрукувала вірш Григорія Чупринки "Слава Україні". Композитор Кирило Стеценко створив до нього музику. Цей славень став одним з відомих пісень української революції 1917-1921 рр.
З наказу генерала армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка від 19 квітня 1920 р. : "Всім частям армії на похвалу, а то подяку за службу Україні відповідати: "Слава Україні".
"Слава Україні - Героям Слава!" було поширеним гаслом в УПА і ОУН (б).
Малопомітний напис "Слава Україні" з 1989 р. є на мозаїчному панно вестибюлю столичної станції метро "Золоті ворота".

Марка Укрпошти була випущена у 2019 р. до дня Конституції України.

Модерна Україна

Те, що зараз відбувається навколо України — це не окремі новини. Це одна конструкція тиску, яку Росія знову намагається зібрати по периметру. Північ — Білорусь, південь — Придністров’я, всередині — наростаюча нервозність самої російської системи. І все це — не про силу. Це про страх і спробу його замаскувати.

Розбудова доріг до кордону, облаштування артилерійських позицій у Білорусі — це не підготовка до наступу "завтра". Це створення постійної загрози, щоб змусити Україну тримати сили на півночі. Класична стратегія виснаження. Лукашенко своїм указом про призов офіцерів запасу лише підтверджує одне — він залишається в ролі інструмента. Не суб’єкта. І це головне. Білорусь сьогодні — це не окремий фронт. Це важіль, яким Москва намагається розтягнути українську оборону.

Те саме з Придністров’ям. Росія не готує там прорив. Вона боїться втратити навіть символічну присутність. Їхній контингент — це не військова сила, це політичний маркер. І будь-яка активізація — це спроба створити нову точку напруги, щоб підняти ставки. Але тут є принципова річ: Україна вже не реагує, Україна діє на випередження. І саме це ламає російську логіку гри. Придністров’я для росії — це не ресурс. Це вразливість, яку вони змушені прикривати.

На цьому фоні внутрішня ситуація в рф починає давати тріщини. Падіння рейтингів — це не про соціологію. Це про втому від війни, яка лізе в кожну кишеню через податки і в кожен телефон через обмеження. А історії з психіатрією — це вже пряме повернення до радянських практик. І тут важливий сигнал: система починає боятися не опозиції — її давно немає. Вона починає боятися власних, тих, хто ще вчора був "лояльним". Коли навіть провладні фігури починають обережно відступати — це означає, що еліти вже думають про сценарії "після".

Тому всі ці рухи навколо України треба читати правильно. Це не про підготовку великого нового наступу. Це про спробу створити якнайбільше точок напруги, не маючи ресурсу вирішити жодну з них. Це логіка системи, яка розширює хаос назовні, щоб втримати контроль всередині.

І головне зараз навіть не те, чи відкриється ще один напрямок. Головне — що росія вже не здатна зробити жоден із них вирішальним.

Віктор Ягун

19 квітня 1648 р. розпочалася битва на Жовтих Водах.
Ця битва стала першим великим боєм періоду Національно-визвольної війни.
Коли поляки дізналися про початок повстання на Запоріжжі, туди було відійслано військо. При цьому польська армія була розділена на три частини: коронний гетьман М. Потоцький з основним військом розташувався між Корсунем і Чигирином, другий загін, який складався з реєстрових козаків рушив по Дніпру під командуванням військових осавулів Барабаша і Караїмовича, а третя група на чолі з козацьким комісаром Шембергом відправилася в так званий Чорний Шлях.
14 квітня полки реєстрових козаків, які плили по Дніпру, біля Кам’яного Затону повстали проти своїх командирів і перебили старшину. Вибравши новим ватажком Джалалія, вони вирішли приєднатися до війська Хмельницького.
19 квітня 1648 р. 6-тис. загін Шемберга був оточений 9-тис. військом повстанців Хмельницького на Жовтих Водах. Облога тривала до травня. Ситуація змінилася, коли 2 травня в табір повстанців прибули реєстрові полки Джалалія. Довідавшись про це, частина реєстрових козаків, яка знаходилася під командуванням Шемберга, теж перейшла на бік постанців. Шемберг змушений був піти на переговори, але вони закінчилися нічим. 4 травня козаки пішли на штурм і оволоділи табором оточенних. Тієї ж ночі Шемберг почав відступ, але в урочищі Княжі Байраки з 5 на 6 травня козацька і кримськотатарська кіннота оточила і розбила загін відступаючих.

Пам'ять Нації