День памʼяті жертв політичних репресій — не просто дата. Це голос мільйонів, яких змусили мовчати.
Упродовж десятиліть радянський режим методично нищив усе, що робило нас собою: нашу мову, культуру, волелюбність, здатність думати і говорити вголос. Розстрілювали поетів і вчителів. Вивозили селян у Сибір. Саджали за «інакшість» — за віру, за пісню, за думку, за памʼять.
Ці злочини не були випадковістю. Це була спроба стерти саме поняття «українця».
Та навіть у найтемніші часи були ті, хто не зламався. Вони не дожили до нашого сьогодення — але саме завдяки їм воно настало. Бо їхній спротив, навіть мовчазний, був зерном, яке проросло у вільній Україні.
Сьогодні ми — воїни, нащадки тих, кого переслідували за любов до рідної землі. Ми боремось не лише за територію. Ми боремось за правду. За право жити у світі, де більше не будуть саджати за слово, де більше не буде «непотрібних націй», де більше не боятимуться вільних людей.
Памʼятаючи минуле, ми боремося за майбутнє.
І наше буття має сенс, допоки ми стоїмо за тих, хто не зміг встояти.
Свобода — це наш вибір.
Пам’ять — це наш обов’язок.
Сила — у правді, яку ми не дозволимо стерти.
Вічна памʼять усім, хто став жертвою репресій.
І вічна шана тим, хто нині — на передовій історії.