«Я танкіст. У 2014–2015 роках воював у 72-й ОМБр у танковому батальйоні. Повернувся сюди й після повномасштабного вторгнення. 25 лютого прибув до Білої Церкви як резервіст, а вже 26-го з хлопцями вирушив у сторону Броварів. Десь 26–27 лютого ми перейшли річку Ірпінь по понтону і зайшли в місто. Танки були заряджені повністю.

Коли заходили в Ірпінь, біля парку вступили в бій і знищили три машини: російський танк і дві БМП. Танк виїжджав просто між одноповерхових будинків — там ми їх і спалили. В Ірпені дистанція контакту була метрів 150. За цей бій екіпаж отримав нагороду "За мужність".

Згодом нас перекинули на Мощун, бо найбільші бої точилися саме там. Армія рф рвалася через село, щоб зайти в Київ. Російські гелікоптери та літаки рівняли Мощун із землею, скидали ФАБи. Нашим танком підбили ще три машини противника: дві згоріли повністю, а одну наші хлопці забрали. Билися ми зі 155-ю бригадою морської піхоти рф. Там дистанція бою скоротилася до 70 метрів — це був прямий контакт і прямі постріли.

Сили нашої бригади тоді розтягнулися на дуже велику відстань уздовж річки — від Ірпеня і до Мощуна. Разом із нами билися Нацгвардія, 80-та ДШБ, ГУР та дуже багато бійців ТрО. Людей вистачало. Щодня виїжджали на бойові завдання: якщо не чергували, то вели бій.

Через підірвані дамби росіянам було важко перекидати техніку. А коли вони почали тікати під натиском наших хлопців, понтон уже був розбитий. Вони топили у річці свої бронежилети, каски та автомати і перепливали, щоб врятуватися.

Десь 19–20 березня ми готувалися до ранкового штурму Ірпеня. На світанку заходили в окуповану частину міста разом із піхотою 80-ї бригади. Але штурму не вийшло — вночі росіяни просто почали тікати звідти швидкими темпами, забирали цивільні автомобілі і виходили як могли.

У звільненому місті бачили наслідки окупації: як із хат виносили вбитих літніх людей зі зв'язаними руками — росіяни розстрілювали всіх. У Микуличах місцеві розповідали, як окупанти застрелили чоловіка на кріслі колісному, бо побачили телефон на його колінах. Бабусю 75-ти років розстріляли просто через зачинену хвіртку. Також вони шукали по хатах ветеранів АТО…

Російська армія — це гопота. Їй треба давати по зубах».

«Зараз краще почуваюсь. Не просто якийсь пацан 19-річний — а вже щось зробив у житті».

«Був наказ зайти в бліндаж. Він мав бути порожнім. Підходжу ближче, бачу, поруч з бліндажем висить чийсь автомат, бронік валяється. Залетів усередину, росіяни забилися в дальній кімнаті.

Мої відкотилися, я залишився сам. На адреналіні. Кричу пацанам по рації: “Принесіть іще гранат!"

До мене підбіг один боєць, ми вирішили натиснути на них психологічно. Кажемо: “Жити хочете? У вас сім'ї, діти. Виходьте, бо зараз закинемо термобар!" Тоді термобара я навіть у руках не тримав. І вони вийшли — здалися. Ми їх оглянули, перевірили, почали передавати, щоб їх забрали.

Тут підлетів російський мавік і скинув на мене якийсь великий боєприпас. Я встиг відстрибнути вбік, але вибухом все одно зачепило. Підвівся — вже вся штанина в крові. Злякався, що перебило артерію, але, слава богу, цього не сталося. Ногу порвало, але змогли її затампонувати. Після того прийшли наші хлопці з розвідки забирати полонених, і мене забрали.

Після контракту планую поїхати додому та одружитися з коханою. У військо потім усе одно повернусь, тільки не піхотинцем».