Если возвращаться к обзорам книг, то только после действительно потрясающих мемуаров Грейс Коддингтон.

“Grace. A memoir” by Grace Coddington - креативный директор британского и американского Vogue (последнего на протяжении 28 лет) написала коротко и очень весело о своей жизни и о том как менялся мир фэшн с 1960х до сегодня.

Она начала карьеру модели, попала в аварию, 2 года восстанавливала лицо, 5 пластических операций, поэтому в 70+ с иронией отзывается о косметической пластике, сделала выдающиеся съёмки для Vogue, получила многочисленные награды за вклад в мир фэшн и красоты.

Работала с лучшими фотографами: Peter Lindbergh, Annie Leibovitz, Bruce Weber и другими. Создала целый жанр фэшн съёмок и с ними даже несколько альбомов выпустили. А ещё работала и близко дружила с великой Анной Винтур, которая сказала ей, что Грейс уйдёт из Vogue только, когда уйдёт Анна.

У Грейс было 2 брака, выкидыш на 7 месяце из-за того, что футбольные фанаты подбросили ее машину, она воспитала племянника и завела 8 котов со своим партнером.

Загуглите ее съёмки, насладитесь и очень рекомендую читать мемуары. Я как будто провела несколько вечеров с ироничной старшей подружкой.

«Свадебный сюжет» Джеффри Евгенидиса - роман о взрослении и проверке своих юношеский мечтаний на практике.

США начала 80-х, университет Брауна и 3 студента - Мадлен, Леонард и Митчел и любовный треугольник между ними. Мадлен из семьи «старых денег» изучает литературу, тк кроме чтения ее ничто не интересует и семья может себе позволить не думать о карьере дочери. Леонард - талантливый биолог и философ, но с маниакальной депрессией из семьи алкоголиков. Митчел - как никто понимает вопросы религии и видит суть мира, но из слишком простой семьи, чтобы применять свои осознания на практике.

Все события происходят на последнем курсе бакалавриата и следующем году, который все ребята взяли себе для «приобретения жизненного опыта». Ох какого разного у каждого.

Мне книга напомнила «Тайную историю» Донны Тарт, хотя мистичности в ней нет, только юность. Хороший роман о том, что в 20 лет никто не знает чего хочет, даже когда кажется, что точно знаешь.

«Мы умели верить» Ребекка Маккай - роман о квир-сообществе в начале 1980-х в Чикаго и начале эпидемии СПИДа. Ну и как следствие, о великой вере, дружбе и о том, что люди могут жить после чего угодно.

Йель Тишман - искусствовед и фандрейзер в галлерее искусств - уже 5 лет в отношениях со своим партнером Чарли. У них договоренности о моногамии и в то время, как их друзья получают позитивные результаты теста, он спокоен. У него расцвет карьеры и мечты о покупке дома. Но СПИД тогда не выбирал, а брал всех.

Параллельная линия о Фионе - сестре и подружке небольшой квир-тусовки. Юная девчонка 20 лет становится доверенным лицом и поручителем умирающих близких друзей. Спустя 30 лет она переосмысливает все, что случилось в молодости и что знает настоящее «потерянное поколение».

Роман большой, трогательный и кажется, первый, который затрагивает эпидемию ВИЧ во времена, когда он не лечился. Читается легко, погружает в себя полностью. Честно, мне не хватило линии о Йеле, хотелось чуть больше в неё погрузится с момента постановки диагноза.

Роман был претендентом на Пулитцеровскую премию, получил десяток наград, включая National Book Award.

«Половина желтого солнца» Чимаманда Нгози Адичи - роман о Биафрийской войне 1967-1970 годов и рассказ о внутренних событиях в Нигерии, в которых принимали участие страны-лидеры и о которых так легко забыли сейчас.

В основе сюжета сестры-двойняшки Олана и Кайнене, выросшие в семье состоятельного чиновника и дельца, получившие прекрасное образование в Великобритании и живущие молодость по своим юным идеалам. Олана в отношениях с предподавателем-мечтателем преподаёт в университетском городке. Кайнене успешно развивает семейный бизнес и встречается с британским журналистом. Начинается государственный переворот, создают страну Биафру и они остаются в ней, хотя были возможности уехать.

От роскоши до всех ужасов войны. Все бизнес таланты уходят на управление приютом для беженцев и потерпевших. Как вовремя войны меняются любовь, дружба и что такое верность и предательство.

Честно, я ничего не знала о Биафрийской войне и благодаря роману прочла историю. Голодные дети со вздутыми животами в Африке появились именно в Биафре - Нигерия не пускала самолеты с гуманитарной помощью. Люди умирали от голода и ели сверчков и ящериц.

Отличный роман, получил множество наград и все критики пишут, что миссия Адичи - напомнить миру, как он молчал, когда они умирали.

2/22. «Я все исправлю. Тонкое искусство применения» Харриет Лернер - потрясающая книга о «ремонте» отношений и краткое объяснение о силе попросить прощения и его (не)принятии.

Харриет Лернер - клинический психолог, автор бестселлеров о семейных отношениях, написала книгу об эффективных способах применения.

Я крайне мало читаю о психологии отношений и скептически отношусь к таким книгам, но эта войдёт в топ моих рекомендаций и настольных. Я столько ошибок сделала извиняясь, что иногда лучше бы не пыталась что-то исправлять:)

Пару цитат для затравки:

«Нет смысла в извинениях, если за ними тут же следуют оправдания собственного поведения»

«Мы начинаем извиняться за чувства обиженного человека, а не за собственные действия, которые нанесли ему обиду. «Мне жаль, что ты смутился, когда я поправил тебя на вечеринке» - это не извинение. Говорящий не принимает на себя ответственность. Он считает себя правым - и в моральном отношении тоже (ведь он извинился). Но в действительности он лишь переложил ответственность на обиженного. На самом деле он сказал: «Мне жаль, что ты слишком сильно отреагировал на мои абсолютно разумные и справедливые замечания». В такой ситуации следовало бы сказать: «Извини, что я поправил тебя на вечеринке. Я понимаю свой промахнулся и не повторю его в будущем».

Очень короткая книга, но с десятком жизненных и разных примеров. Настоятельно рекомендую.

Привіт всім! Знайшлась книга, яка повернула мене до читання і захопила настільки, що я повертаюсь сюди. Від тепер пишу українською, додала коментарі та реакції.

«Шаггі Бейн» Дуглас Стюарт.

Історія великого болю та кохання дитини до матері. Агнес Бейн - видатна красуня, яка не може скласти собі ціни. З бідного району Шотландії вона робить бідні вибори і одружується на місцевому Казанові. Він не може зробити її щасливою, але Агнес знаходить свій засіб - алкоголь.

Шаггі ніколи не знав маму інакшою, але він любить її. Він пишається її красою і манерами. Він вірить в те, що вона може одужати, але йому треба трішки краще старатися. Прикласти трішечки більше сил: колись прогуляти школу, десь поголудувати. Діти дають нам стільки шансів та безумовної любові.

Історія, яка захоплює та ти поринаєш в іншу сім’ю, в інший біль. Після кожної глави дуже важкі відчуття, бо знаєш скільки таких дітей. Скільки мрій накрив алкоголь.

Книга отримала Букеровську премію 2020 року, National Book Award та багато інших нагород. Повернула мене до читання.

Настав час повернутися! 🥁

Нещодавно я розповідала (скоріше, красувалася), що люблю читати, і згадала цей телеграм-канал. Друг здивувався і запитав, чому я його закинула. То ж час протерти пилюку і написати про книгу, яку прочитала за його рекомендацією.

1/2025. «Chip War: The Fight for the World's Most Critical Technology» by Chris Miller — нон-фікшн про найважливішу технологію — напівпровідники, і про те, як спочатку світ не дуже розумів, для чого вони потрібні, а коли це зрозумів, то почав намагатися лише наздогнати попит на них.

Наприкінці ХХ століття вчені винайшли напівпровідники, але їх важливість та потенціал зрозуміли тільки під час Другої Світової війни. Під час Холодної війни США активно інвестували у їх розробку для ракет, радарів та перших комп'ютерів. Меккою інновацій була Кремнієва долина, яку, до речі, хотіли назвати Германієвою, бо це один із основних компонентів напівпровідників. СРСР теж намагався брати участь у технологічних розробках і навіть створив місто Зеленоград біля Москви, але там не вистачало духу свободи для інновацій (це, до речі, думка автора; я ж думаю, що ще й погоди та естетики, як у Каліфорнії).

У 80-90 роках США почали заощаджувати на виробництві та аутсорсити його Тайваню і Південній Кореї. Завдяки компаніям TSMC та Samsung ці країни стали лідерами у виробництві напівпровідників і ними так і залишаються. США зосередились на дизайні (Apple передає всім привіт). Та нещодавно США усвідомили, що аутсорсити все Тайваню може бути не дуже стабільно, і намагаються повернути виробництво додому. Для цього Intel, TSMC і Samsung будують заводи в США.

Смішні та класні факти, які я зрозуміла і запамʼятала:

1. Засновники Intel звільнилися з престижної роботи у Fairchild Semiconductor, бо їх дістало носити краватки. Мода на гольфи та джинси почалася ще до Стіва Джобса :)

2. Гордон Мур (Gordon Moore), засновник Intel, у 1965 році вигадав «правило», що потреба у напівпровідниках буде зростати вдвічі кожні два роки. Він зізнався, що сам це придумав, але тепер усі засмучені, що ця тенденція уповільнюється :)

3. Тайвань почав інвестувати свої гроші у виробництво напівпровідників випадково — керівництво країни не знало, на чому зосередитися, і дослухалися до професора, який порадив йти all-in. Зараз компанія TSMC — Taiwan Semiconductor Manufacturing Company — оцінюється у понад 500 мільярдів доларів. Треба дослухатися думок професорів!:)

4. Пентагон — найбільший покупець чіпів PlayStation, бо вони дійсно найпотужніші.

Останні кілька років були непрості для світу напівпровідників. Спочатку COVID і затримки у глобальній дистрибуції, а потім війна в Україні. Ой господи, можна подумати, що нам було простіше, ніж напівпровідникам :) Виявляється, що 70% світового виробництва неонового газу, необхідного для лазерів, які витравлюють схеми на мікросхемах, постачає Україна.

Книгу я прослухала в Audible англійською. Вона була для мене важкою, я перекладала половину термінології, та й взагалі де я і де напівпровідники :) Але! Якщо я вже витратила 20 доларів на книгу, то я прослухаю її до кінця :) І найближчий місяць я точно зможу вразити якихось айтішників своїми знаннями індустрії!

2/2025. «Intermezzo» Салі Руні – четвертий роман надзвичайно популярної сучасної ірландської письменниці. Як називають її критики, «голос міленіалів» (1981-1996 роки народження, мабуть, усі читачі каналу 🙂). Авжеж, про кохання. Точніше, про варіації і всі можливі форми кохання, як і у всіх її книгах.

Intermezzo занурює читача в багатогранність горя, сімейних зв’язків, відносин та романтичних стосунків. У центрі подій — два брати: Пітер та Іван (Айван, але ім’я я теж переклала 🙂), які переживають смерть батька.

Пітеру 32 роки, він успішний юрист у Дубліні, і намагається побудувати стосунки з дівчиною Наомі, студенткою 23 років та part-time sex worker. Вона з ним через гроші чи ні? Чи він так хоче, щоб було. Але в Пітера є ще кохання його життя — Сильвія, his university sweetheart, з якою вони планували провести все життя разом, і вона потрапила в аварію, яка змінила її умови життя.

Івану 22 роки, і він міжнародний майстер з шахів (це круто, кажу, як мама шахістки 🙂). В нього стосунки з Маргарет, 36 років, яка розлучилася з чоловіком-алкоголіком. Така різниця у віці дуже засуджується у західному світі, але закоханості та пристрасті майже неможливо протистояти.

У братів різні світогляди, різні життя, і, як найближчі люди, які чомусь завжди вважають, що знають і розуміють нас краще, і нібито мають право засуджувати вибори один одного, вони не знаходять спільну мову. Ох, нічого нового в цьому світі, серйозно 😅

Як і в попередніх книжках, Руні дуже натуралістично і сучасно описує комунікацію покоління. Авторка дорослішає, ми разом з нею, і теми обираються по віку. Вона так само сфокусована на описі фізичної краси, точності формулювань та уникає нагромадження слів. Я читала всі її романи. З літературної точки зору, цей — найкращий, проте я не співпала з ним по часу. Зараз мені хочеться більше краси та описів. Проблеми героїв видалися трішки занадто простими. Я всіх розуміла та нікому не співчувала. Хотілося сказати: oh, come on, give yourself a break and have some fun.

Книжки Салі Руні точно варто читати, і бути знайомим з її творчістю теж. Можна почати і з цієї :)

3/2025. «City of Girls» Елізабет Гілберт — це роман про кохання, пошук і відкриття сексуальності, зміну епох у Нью-Йорку 1940-х років.

Головна героїня — Вівіан, 19-річна дівчина, яку відрахували з коледжу Ivy League. Вона переїжджає до тітки, яка керує театром у Нью-Йорку, щоб зрозуміти, чим хоче займатися в житті. Швидко стає зрозуміло, що шкільні знання їй не знадобляться, а ось уміння шити та відчуття стилю і моди стануть її справжнім покликанням. Провінційна дівчина одразу потрапляє в гламурну й творчу тусовку, де немає правил «як має бути» — головне, щоб було цікаво! У середині ХХ століття Нью-Йорк був таким самим веселим, як і зараз (тільки значно, значно дешевшим!).

Я дуже люблю Елізабет Гілберт і читала всі її романи, але саме цей — мій улюблений. Вперше я слухала його в озвучці Альони Долецької російською — її начитка була неймовірна. Цього разу я слухала англійську аудіоверсію. Завантажила її, коли шукала одну цитату про Другу світову війну, і з того часу слухаю щоразу, коли хочеться створити романтично-фліртовий настрій — наприклад, перед побаченнями :)

Буду ще слухати її точно багато разів, бо іронічно, актуально, та саме як хотіла авторка: «go down like a champagne cocktail — light and bright, crisp and fun».

Авжеж, моя улюблена цитата ось ця - відома британська акторка бігла від бомбардування у Лондоні до Нью-Йорку:

“You should see my wardrobe back home.” She paused. “Oh, dear. I’ve just now remembered again that I’ve lost everything back home. My contribution to the war effort, I suppose. Evidently Mr. Goering needed to destroy my more-than-three-decades-in-the-making costume collection as part of his plan for making the world safe for the Aryan race. I don’t quite see how it served him, but the sad deed is done.” I marveled at how lightly she seemed to take the destruction of her home. So, apparently, did Peg, who said, “I must admit, Edna, I was expecting to find you a bit more shaken up by all this.” “Oh, Peg, you know me better than that! Or have you forgotten how good I am at adjusting to circumstances? You can’t lead the sort of patched-together life that I’ve lived and get too sentimental about things.”

До речі, у Елізабет Гілберт виходить нова книга All the Way to the River 9 вересня — і це перша книжка, яку я передзамовила майже за рік до виходу! А ще вона веде свій Substack — Letters from Love, де щонеділі пише листи про любов до себе і пропонує читачам чесно поговорити з собою про кохання та те, що нам заважає бути більш люблячими до себе. Я підписана на безкоштовну версію.

Nothing describes it better:

“I wish there was a way to know you’re in the good old days before you’ve actually left them” —

Andy Bernard, “The Office”.

После выхода фильма Babygirl с Николь Кидман мы с подругами обсуждали, как меняются предпочтения в сексе с возрастом. Я вспомнила о книге «Как хочет женщина» Эмили Нагоски и решила её перечитать. (Фильм мне не понравился — в нём, как будто, и не было ни секса, ни эротики, ничего манкого.)

Повторюсь, как и в первом обзоре: мне кажется, её должна прочесть плюс-минус каждая женщина — и никогда не поздно. В этот раз мне было скучнее и менее «революционно», чем в первый, но всё равно полезно напомнить себе о базовых вещах.

Наши представления о том, как надо заниматься сексом, мы взяли из порно. Порноиндустрия была создана мужчинами для мужчин (как и большинство видов лекарств — приветики всем волнующимся :). Удивительно, но факт: женщинам нужно много времени, чтобы разобраться в своём теле, а потом ещё донести это до партнёра.

Особенно мне нравится тема навязанных стандартов удовольствия и оргазма. В моем опыте моих подруг мужчины представляют женский оргазм очень стандартно — и «изображён» он должен быть по одному сценарию. Когда реальность не совпадает с фантазией, первое предположение — что с кем-то (тобой) что-то не так. Автор много об этом пишет.

Удовольствие, как и возбуждение, — это очень индивидуальная история. У всех она проявляется по-разному, хотя набор органов и гормонов нам выдан один и тот же.

Я же задумалась о том, что эти ожидания относятся не только к сексу, но и к жизни в целом. С расцветом соцсетей и новостного потока у нас у всех есть ожидания — от чего надо радоваться, как и когда. Эти «стандарты радости» стали настолько давящими, что большинство моего близкого круга перестали быть искренними в интернете, в том числе и я. Потому что точно «что-то не так» и «не от того испытываешь оргазм» — не по канонам сценария.

P.S. Моя близкая подруга стала работать в порно — и теперь я знаю о закулисье ещё больше, чем раньше. Нет, в жизни всё не так, как в кадре. Нет, не скажу, кто это :)

The Vanishing Half by Brit Bennett - сучасний художній роман, бестселер The New York Times, про проблеми ідентичності, раси, сімʼї та морального вибору. Книжка отримала купу визнання у 2020 році в медіа і жодної літературної премії (хух, бо я б не пережила цього).

У центрі роману - дві сестри-близнючки з вигаданого містечка Мелард, штат Луїзіана, де живуть лише світлошкірі афроамериканці. Настільки світлі, що їх можна сплутати з білими. Дезіре - перша сестра - мріє виїхати з цієї «резервації» з дитинства. Вона їде, а потім повертається, щоб прожити в рідному селі все життя. А ось Стелла - тиха домашня дівчинка - їхати нікуди не хотіла, проте саме вона першою розірвала всі зв’язки з родиною, расою та минулим.

Навколо сестер утворюється «бульбашка», яка зібрала ну просто всі можливі соціальні проблеми меншин: дівчина, яка хоче стати хлопцем, занадто темношкіра афроамериканка, яку не приймає суспільство, сирота без освіти й з кількома роками ув’язнення, домашнє насильство, самотність занадто багатих людей (моя улюблена проблема, запакуйте її мені, будь ласка), стосунки з трансгендером - сподіваюся, я нікого не забула!

Читати було легко й досить цікаво, є драма між сестрами, які навіть не спілкуються протягом усього роману. Але десь у середині я почала біситися - ну занадто багато соціальних меншин в одному місці й в одній родині. Можна ж було половину проблем перенести в інший роман?

Взагалі, одна з перших помилок фандрейзингу та комунікацій - говорити про все одразу й просити за всіх. Людський мозок сприймає дуже обмежену кількість інформації та проблем за раз. У цій книжці, як на мене, перевантаження - і тому справжня емпатія закінчилася десь посередині. Але прочитати можна - щоб бути в демократичній американській повістці.

Друзі, привіт! Ми майже 10 років в цьому телеграм-каналі і разом перечитали і пережили багато. Саме ви і відновлення нашого спілкування надихнули мене на створення онлайн-читацького клубу Books & Talks with Olya і я запрошую вас до нього! Books&Talks з Олею Кудіненко – це читацький онлайн клуб для знайомств з книжками, собою та людьми. Це місце, де розширюється світогляд, прокачується емпатія та з’являються нові друзі. 

Як працює читацький клуб з Олею Кудіненко:
• читаємо одну книгу на місяць
• зустрічаємося обговорити її онлайн 
• весь час спілкуємося про книги (і все на світі) в закритому телеграм каналі.

Кайф від Books&Talks з Олею Кудіненко:
• ви дійсно почнете більше читати
• станете частиною унікальної спільноти 
• знайдете нових друзів по всьому світу
• отримаєте нові знання та задоволення

Вартість - 9.99$/місяць. 

Кожного місяця я буду анонсувати книжку для читання і буде тиждень, щоб доєднатися до нашої інтелектуально-веселої спільноти.
Посилання - https://booksandtalks.ooo
Чекаю вас у клубі для розмов про книжки та все на світі! P.S. Першу книжку анонсую завтра:)

Сьогодні — останній день, щоб доєднатися до мого читацького клубу!
Якщо ви ще роздумуєте — ось ваш знак ✨

📖 Наша перша книжка — «Голландський дім» Енн Петчетт (2020)
Це сімейна сага з післявоєнної Америки, трохи схожа на казку: з Попелюшкою, Білосніжкою і тінню братів Грімм. Книга про втрату дому, нові ролі в родині та пошуки себе. Авторка каже:

«Я все життя пишу одну й ту саму книжку — про те, як ти живеш в одній родині, а раптом опиняєшся в іншій».

💬 Онлайн-зустріч — 8 липня
📍 Клуб працює через закритий телеграм-канал
💛 Участь — 9.99$/місяць
📚 Читаємо 1 книжку на місяць, говоримо про книжки (і життя!), знаходимо нових друзів

Посилання для вступу: https://booksandtalks.ooo

Дуже чекаю вас у Books & Talks with Olya — клубі для тих, хто хоче більше читати, глибше відчувати та ширше бачити 🌿

Як сім’я злих геніїв підсадила США на опіум

Розповідаю вам про книгу “Empire of Pain: The Secret History of the Sackler Dynasty”.
Автор — американський журналіст Патрік Радден Кіф. Це документальне розслідування про сім’ю Секлерів, яка відіграла ключову роль в опіоїдній епідемії у США.

На початку ХХ століття родина емігрувала зі Східної Європи й оселилася в Брукліні, Нью-Йорк. У них було троє синів: Артур, Мортімер і Реймонд. Як і багато дітей емігрантів, вони прагнули здобути серйозну професію.

Усі троє стали лікарями та отримали дипломи зі спеціалізацією в психіатрії — на той час це була нова й стрімко зростаюча галузь медицини.

Артур, старший брат, виявився справжнім «злим генієм». Він зрозумів, що найбільші гроші можна заробити не на лікуванні, а на маркетингу ліків — і просувати їх не лише для хворих, а буквально для всіх.

Першим великим успіхом Артура стала рекламна кампанія Валіуму — заспокійливого препарату, що викликає залежність. Його активно просували серед домогосподарок. Препарат називали Mother’s Little Helper («Мамин маленький помічник»), а один із рекламних слоганів звучав: «Для тих днів, коли все занадто».
У 1978 році Валіум став найпродаванішим препаратом у США — понад 2,3 мільярда таблеток на рік.

Побачивши успіх, родина придбала невеликий фармацевтичний завод. Саме там згодом розробили OxyContin — потужний знеболювальний препарат, що приніс їм мільярди і зробив їх однією з найвпливовіших родин у США та Великій Британії.

Але разом із цим вони спричинили масову залежність, страждання, смерть і довготривалу кризу. І суспільство досі намагається впоратися з наслідками їхньої жорстокої геніальності.

Книжки є в українському перекладі, і я дуже її раджу. Для мене вона у топ-5 серед біографічних сімейних саг.

Минулого тижня у журналі The New Yorker вийшла стаття «Sex Bomb. Why is Generation Z so chaste?» (Сексуальна бомба. Чому покоління Z таке стримане?), у якій журналіст досліджує, чому сучасна молодь значно менше займається сексом — особливо у порівнянні з міленіалами (народженими у 1981–1996 роках).

Автор виділяє дві основні причини:

⸻

1. Технології та інтернет

Покоління Z мало значно більше доступу до цифрових технологій, ніж попередні. Сексуальний контент — від безкоштовного порно до еротичних фото в соцмережах — став буквально «у кишені». Це, з одного боку, сприяє сексуальному самопізнанню, а з іншого — формує нереалістичні очікування від себе та партнера.

📌 Цитати зі статті:

“Presented with a Vegas buffet of carnality, young people are losing their appetite.”
(Маючи перед собою лас-вегаський шведський стіл сексуальності, молоді втрачають апетит.)

“Young people feel stranded before the maw of a vast and dehumanizing internet.”
(Молоді люди відчувають себе загубленими перед пащею величезного, знеособлюючого інтернету.)

“The real problem at the heart of this matter is less about sex and more about loneliness.”
(Справжня проблема тут — не в сексі, а в самотності.)

⸻

2. Культурні очікування та крайнощі досвіду

Покоління Z опинилося між двома полюсами:
— з одного боку — ранній контакт із порно і гіперсексуалізованим інтернетом,
— з іншого — традиційні уявлення про шлюб, мораль та “чистоту”.

Британська журналістка Луїза Перрі, авторка кількох книг про секс для молоді, вважає, що casual sex (секс без зобов’язань) для більшості жінок є ризикованим і радше шкодить, ніж приносить користь. Вона закликає молодих жінок уникати таких ситуацій і вважає утримання від сексу способом самоповаги і захисту.

“Rather than hope to change anything about our society, we can only individually compress ourselves into a defensive crouch against the very worst that could happen.”
(Замість того, щоб намагатись змінити суспільство, ми маємо просто стиснутись у захисну позу, аби уникнути найгіршого.)

З іншого боку, багато чоловіків звикають до сценаріїв із порно — часто далеких від реальності. І їм вже складно наважитись підійти до дівчини на вечірці, не кажучи вже про те, щоб запропонувати їй, скажімо, удушення чи double-penetration ще до першого поцілунку.

“Common sense suggests that a person’s odds of developing a healthy relationship to the hardcore Times Square in their pocket… may be hampered by watching double-anal-penetration videos years before they’ve had the chance to smooch someone at a party.”
(Здоровий глузд підказує, що шанси людини сформувати здорове ставлення до “хардкорного Таймс-скверу в кишені” можуть серйозно зменшитися, якщо вона дивилася відео з подвійною анальною пенетрацією задовго до того, як уперше когось поцілувала.)

⸻

Висновок

Інформаційний надлишок, тиск суспільства та протилежні наративи щодо сексу ведуть до ще більшої тривожності та самотності. Проблема не в лібідо — а в тому, що молодим людям страшно, складно і не хочеться ризикувати емоційно заради близькості. Багато хто з них виріс у відносно захищеному, комфортному середовищі, і просто не хоче «страждати через романтику». Секс того не вартий 🤪

⸻

Ну а ви як?

Встигаєте займатися «дурницями» чи ні? 🤪🤝🏻
Може, ми останні, хто ще здатен продовжити людство 😅

Посилання на статтю даю у коментарях.

12 правил життя: як протидіяти хаосу — бестселер канадського психолога Джордана Пітерсона, який структурує світ на порядок і хаос, спираючись на релігійні міфи, наукові дослідження та особисті спостереження.

Розділи мають форму правил, які він пропонує дотримуватись:

1️⃣ Спину — прямо, плечі — назад. 2️⃣ Ставтеся до себе так, як до людини, якій маєте допомагати. 3️⃣ Товаришуйте з людьми, які бажають вам добра. 4️⃣ Порівнюйте себе з тим, ким ви були вчора, а не з тим, ким хтось інший є сьогодні. 5️⃣ Не дозволяйте своїм дітям робити те, через що вони вам менше подобаються. 6️⃣ Перш ніж критикувати світ, наведіть лад у власному домі. 7️⃣ Прагніть чогось важливого (а не вигідного). 8️⃣ Кажіть правду, або принаймні не брешіть. 9️⃣ Припустіть, що людина, яку ви слухаєте, може знати щось, невідоме вам. 🔟 Нехай ваші слова будуть точними. 1️⃣1️⃣ Не заважайте дітям, коли вони катаються на скейті. 1️⃣2️⃣ Якщо зустрінете на вулиці кота — погладьте його.

Читаючи книгу, більшість часу я погоджувалась і завзято кивала головою. Але найбільше мені відгукнулися його думки про виховання дітей, допомогу іншим та побудову щирих стосунків.

🔸 Діти мають вивчити норми соціальної поведінки до 4️⃣ років. Тоді їм буде набагато легше знаходити друзів, бути частиною спільноти й рухатись по життю. Автор гостро критикує батьків, які не можуть дати раду поведінці дітей, і де діти диктують, що і коли вони хочуть робити.
Як авторитарна мати, яка з дитинства сприймає дитину як дитину — я була в захваті.

🔸 Пітерсон вважає, що допомагати чи рятувати інших можуть лише ті, хто вже впорався з хаосом у власному житті. Не треба давати поради, як жити — іди та живи своє життя, і це буде твоїм найкращим внеском у благо інших. Як людина, яка професійно допомагала іншим понад 13 років, я згодна на 10000%. Я ніколи не допомагаю, поки мене прямо не попросять, і тільки якщо в мене є ресурс. До речі, Пітерсон вщент розносить ідею про те, що "бідний має віддати останню крихту". Ні і ні — бо тоді постраждає ще більше людей. Мій досвід це лише підтверджує.

🔸 І наостанок — не ігноруйте “слона в кімнаті” у стосунках, поки він ще маленький. Коли проблема тільки зʼявляється, здається, що її можна обійти. Але чим більше таких дрібних моментів ми замовчуємо, тим більше зростає внутрішнє невдоволення. У результаті — залишається тільки велика проблема. Те, що можна було вирішити спокійно, без напруження, стає причиною розриву. Я — майстер замовчування і ховання слоників, але тепер навчатимусь одразу називати речі своїми іменами.

🔸 Дуже сподобалась його порада в конфлікті не доводити свою правоту (а я цим захоплююсь 🙈), а вийти з кімнати й на папірці виписати: — чим я спровокувала конфлікт — де я була не права — що я можу зробити для партнера зараз, аби покращити ситуацію Хочу спробувати (після того, як усе ж доведу, що я була права 😅).

🔸 Ще одна думка, з якою я повністю згодна: життя — важке й несправедливе, і страждання — це його норма. Пітерсон не обіцяє легких шляхів, але нагадує: якщо вже ви відчуваєте момент радості, здоров’я чи любові — цінуйте кожну хвилинку. Не шукайте, де впасти в драму — краще погладьте кота, коли зустрінете його на вулиці 🐈💛

📚 Книга дуже консервативна за поглядами, дуже зрозуміла — і дуже чоловіча. Впевнена, це буде класний подарунок вашому партнеру, а ще — круто читати її разом і обговорювати.

Дорогою до Києва згадала, що редакція The New Yorker нещодавно склала список цікавих аудіокнижок. На жаль, не всі книжки класні в озвучці чи легко сприймаються голосом.

Ось що вони радять і чому:

🔹 The Vanity Fair Diaries — Tina Brown.
Мемуари легендарної редакторки Vanity Fair, повні пліток і самоіронії. Читає сама Браун — гостро, стильно й із британським акцентом.

🔹 The Golden Compass — Philip Pullman.
Фентезійна історія з дитинства, яку читає сам автор у дуеті з акторським складом. Ідеально для прогулянок і втечі в інший світ.

🔹 The House of Mirth — Edith Wharton.
Класика про те, як краса та гідність можуть не врятувати в суспільстві пліток і пристойності (особливо коли немає грошей :). Озвучка переносить у Нью-Йорк початку XX ст.

🔹 The Shards — Bret Easton Ellis.
Колишній вундеркінд літератури й нинішній борець з «woke-культурою» Брет Істон Елліс спочатку публікував свій роман The Shards (2023) у вигляді серій на своєму подкасті. Він стверджує, що це автобіографічна історія його останнього року у школі, 1981-го. Це водночас роман дорослішання та трилер про серійного вбивцю, який у виконанні самого Елліса набуває гіпнотичної сили.

🔹 Brideshead Revisited — Evelyn Waugh.
Джеремі Айронс — той самий голос із «Короля Лева» — чудово озвучив книжку. Роман Івліна Во про чоловіка, який входить у світ англійської католицької родини, написаний з великою красою, але у виконанні Айронса — це зовсім інший рівень.

🔹 Riding the Elephant — Craig Ferguson.
Смішні й зворушливі мемуари шотландського коміка. Стендап у форматі книжки — грубий, щирий, кумедний.

🔹 Gideon the Ninth — Tamsyn Muir.
Некроманти в космосі — це дикі розваги! Спершу трохи заплутано, зате далі не відірватися. Голоси персонажів — як серіал у голові.

🔹 The Bonfire of the Vanities — Tom Wolfe.
Манхеттен 80-х, сатира на расу, клас і жадібність. Джо Барретт озвучує так, що 27 годин пролітають миттєво.

✨ Особисто я зараз слухаю медитативну Radical Compassion by Tara Brach — мабуть, десь біля Києва замироточу від своїх внутрішніх трансформацій 🤣

Що ви класного слухали? Я колись пробувала аудіокнижки в Абуці — може, є поради там?

Всім привіт! 💛

Нещодавно в моїй спільноті “Books&Talks with Olya” пролунало цікаве запитання:
яку не художню книжку ви б порадили прочитати своєму партнеру (нинішньому чи майбутньому - колишніх, мабуть, вже не врятуєш 😅)? Або ж яку варто було б прочитати разом і потім обговорити?

Мої топ-5 книжок про стосунки:

1. «Чоловіки з Марса, Жінки з Венери», Джон Ґрей - класика про те, як ми по-різному сприймаємо й висловлюємо любов.

2. "Mating in Captivity: Unlocking Erotic Intelligence", Естер Перел - про поєднання стабільності та пристрасті у довготривалих стосунках. Українською є інша її книжка: «Скок у гречку: Переосмислення подружніх зрад». Для пар також раджу її гру Where Should We Begin?, TED Talks та подкасти. Загалом, за Естер варто стежити.

3. «Пригорни мене міцніше», Сью Джонсон - база емоційної близькості та безпечної прив’язаності. Єдиний метод парної психотерапії, який я вважаю справді дієвим і практичним, - Емоційно фокусована терапія (ЕФТ). Авторка книжки є засновницею цього методу. Є подкасти українською, які дуже рекомендую послухати.

4. «Як хоче жінка», Емілі Наґоскі - науково й доступно про жіноче бажання та сексуальність.

5. «Attached», Амір Левін та Рейчел Геллер - про те, як наш стиль прив’язаності впливає на вибір партнера та динаміку у відносинах.

А які книжки про стосунки порадили б ви? 📚

📚 Books&Talks with Olya
Запрошує у книжкову спільноту

Вересень — головний fashion-місяць року, і ми присвячуємо його моді.

📖 Книжки вересня

👑 Головна книжка місяця — The Woman I Wanted to Be by Diane von Furstenberg
Мемуари провідної дизайнерки, авторки сукні на запах, однієї з найвпливовіших жінок світу за версією Time 100 та лауреатки премії CFDA Lifetime Achievement Award — «Оскара моди».

У її житті було все: – шлюб із принцом та еміграція до Нью-Йорка, – відкриті стосунки й розлучення, – побудова багатомільйонної компанії та доведення її до банкрутства, – романи з мільярдерами і духовні вчителі на Балі, – і знову — Нью-Йорк і нова фешн-імперія.

📕 Книжка українською — Коко Шанель Анрі Гідель
Біографія легендарної Коко Шанель — жінки, яка змінила моду ХХ століття і подарувала світові нове уявлення про стиль, елегантність і свободу.

🎤 Talks

✨ Зустріч місяця — розмова з дизайнером Андре Таном.

Бренду Andre Tan виповнилося 25 років. До війни він мав 53 магазини, зараз працює у 25 локаціях в Україні та Європі.

Андре увійшов до Книги рекордів України як наймолодший дизайнер, переміг у конкурсі “10x10 Cruise Collection” (нагороджений особисто Пако Рабаном) і багато років поспіль отримував титул «Найкращий дизайнер України» за версією ELLE. Його творчість відзначена численними преміями, серед яких Best Fashion Awards і Pink Awards.

У 2016 році він створив офіційний одяг для української Олімпійської збірної, а серед його клієнтів були світові зірки — Paris Hilton, Beyoncé та Michael Jackson.

На зустрічі ми говоритимемо про те, як мода формує життя, де дизайнери знаходять натхнення та як створювати понад десять колекцій щороку.

🔑 Як працює книжковий клуб з Олею Кудіненко:

- читаємо одну книжку на місяць
- зустрічаємось онлайн у Zoom, щоб її обговорити
- спілкуємось з цікавими та відомими людьми раз на місяць
- постійно спілкуємось про книжки (і все на світі) в закритому Telegram-каналі

Приєднатися до клубу можна тут 👉 booksandtalks.ooo

〰️ Муза&Селінджер