Він зробив усе навпаки — на відміну від багатьох людей, які на початку війни «стали на лижі», виїжджаючи за кордон. Жив і працював у Польщі, все було спокійно. Коли ж мир в Україні було порушено, він вирішив повернутися й піти воювати.

Мабуть, якась частка крові войовничих вікінгів у ньому таки є. Довга руда борода, кремезне тіло, кулаки-кувалди. Недарма у Валерія й позивний відповідний.

Зараз про це навіть трохи смішно згадувати, але «Вікінг» прогаяв два тижні у рідній Охтирці, а потім ще стільки ж — у Львові, поки його взяли до лав армії. Хоча тоді було зовсім не до сміху.

Зате вже на фронті, під Куп’янськом, нашому герою довелося добряче потішитися. Не щодня береш у полон п’ятьох ворогів без жодного пострілу.

«Більше того, — розповідає боєць 428 ОБ БпС, — вони самі до нас прийшли. І не здаватися, а “працювати”. Замість автоматів у них були… лопати! Нащо приреченим давати зброю? Така в них тактика: відсилають копати укріплення й заодно “промацати” місцевість. Якщо повернулися — значить, усе нормально. Ні — значить, там “укропи”, тобто ми. Вони, дурні, гукають: “Свої?”, ми у відповідь: “Да!” — і приймаємо гостей. Взагалі підробити російську легше, ніж на запит сказати “паляниця” чи щось інше українською. Після цього спокійно заходиш уже зі стріляниною — після кинутої гранати», — каже «Вікінг» і додає: «Хоча, насправді, нашим “в’язням” пощастило. Покопати для нас — це не кулю отримати. Наступного дня наші, які виходили на ротацію, забрали їх. Правду кажуть — дурням щастить».

А от деяким хлопцям із підрозділу нашого героя тоді пощастило менше. Всі знають: зайти й вийти з позиції інколи навіть важче, ніж тримати її. Особливо коли тягнеш «трьохсотих», а їх під обстрілами стає дедалі більше.

Якось «Вікінг» ледь не потрапив в оточення. Він узяв на себе відповідальність і вирішив відходити на більш зручну для оборони позицію. Йому заборонили. Навіть попередили про можливі наслідки.
«Там, “нагорі”, тоді ще не розуміли, як виглядає ситуація в реальному часі. Тому я на свій страх і ризик повів бійців на іншу точку», — каже він.
Того разу він врятував життя тринадцятьом побратимам.

Одного разу він ледь не загинув від ворожого дрона, коли заходив «на нуль». Машина не змогла підвезти куди потрібно. Постало рішення: або чекати п’ять годин до сутінків (а ворог уже приблизно знає, де ти, і починає пристрілювати міномети), або бігти до укриття — близько восьмисот метрів відкритим полем.

Залишатися було небезпечно. Але й бігти — теж. Побігли.

За ними одразу почав полювання ворожий дрон. Почали відстрілюватися. Після вибуху «Вікінг» і ще двоє бійців отримали поранення, але до укриття дістатися змогли.

Після цього випадку будь-який дзижчавий звук — чи то раптово увімкнений генератор, чи джміль у польоті — викликав у нього короткочасний страх. Але з часом воїн це подолав.

«Як і всі ми зрештою подолаємо рашистсько-путлерівську навалу», — впевнений «Вікінг».

Підпісуйся на канал

📱 Донать! 📱 Instagram
📱 Facebook 📱 YouTube