Кажуть, що перший бій — це як перша чарка горілки чи перша машина, яку ніколи не забути. Але після того, як хтось уперше випив чи сів за кермо, ніхто не збирається помирати. Тим більше — свідомо. Бо в автівки є гальма, у пляшки — дно, а в бою, коли закінчуються боєприпаси, залишається тільки одне — розраховувати на диво.

І воно сталося з Юрою з позивним «Москіт» (пару років тому — штурмовик, а сьогодні — боєць 428-го ОББпС) під Вугледаром, де й відбувся його перший бій.
«Вийшли з побратимом на віддалену позицію. Весна, краса, нібито війни нема і нічого не віщує лиха», — згадує боєць. Але відомий вираз «затишшя перед бурею» — це був саме той випадок.

«Під ніч поперло кацапів, як тих тарганів зі щілин у бомжацькій хаті, — каже Москіт. — Зав’язався бій. Мій перший у житті. Адреналін з вух лізе і, звісно, спочатку ти не думаєш, що треба економити набої».

Таке розуміння приходить дуже швидко. Особливо коли один автомат заклинило і два бійці воюють “а-ля”: один заряджає магазин, інший стріляє. І час від часу міняються місцями. Звісно, відстрілюватися від десятка ворогів з одного автомата — справа доволі проблематична, тому в хід постійно йшли гранати. З ворожого боку влучити ними в окоп важко, з нашого — стримувати просування загарбників значно легше.

Але все у світі рано чи пізно закінчується. Тож із вигуками «Тримай, падло, гранату!» хлопці «розбавляли» кидки справжніх вибухових речовин киданням… каміння чи просто грудок землі. Вночі бій ішов хвилями і, завдяки тепловізору, відбиватися вдавалося доволі успішно.

І ось — світанок. Оточення. Зв’язку нема. Коли прийде допомога — невідомо. У наявності три патрони на двох. Хоч стріляйся, хоч у полон здавайся. До речі, час від часу, у найзапекліші хвилини бою, Москіт із побратимом Редбулом вигукували, що саме це й збираються зробити. Чому? Щоби виграти час. Супротивник чекає, бо ж не знає: може, хохли щось задумали?..

І сонце зійшло.
«А ми сидимо у міні-“бліндаку”, який і бліндажем не назвеш. Так собі земляночка, прикрита плівкою, палицями та гілками, — продовжує Юрко. — Чекаємо, коли її почнуть закидати гранатами. А вже потім штурмувати. Я раніше читав, що очікування смерті — гірше за саму смерть, але відчути на власній шкірі весь жах цієї фрази довелося саме тоді…»

І це було настільки нестерпно, що Москіт вирішує діяти інакше. Висмоктують по фінальній цигарці, прощаються, а потім… він виходить. Бо йому — чи здалося, чи ні? — почувся хрускіт гілок, який віддалявся. Хм… Після мікроконтузій, що виникають під час тривалої стрільби, усяке може почутися. А якщо й не почулося — сил витримувати цю невизначеність більше нема.

Виходить у повний зріст, навіть не дивлячись по боках. Чекає на кулю. Не вірячи, озирається навколо. І починає вірити, що вампіри зникають на світанку…

Підпісуйся на канал

📱 Донать! 📱 Instagram
📱 Facebook 📱 YouTube

На війні відчуття загострюються до такої міри, що інколи вони здаються пророчими — так, що Нострадамус нервово курить збоку.
«Я прямо п’ятою точкою відчував (боєць із позивним “Танкіст” висловився міцніше — прим. авт.), що перед бойовим виїздом треба взяти якомога більше турнікетів і вдягнутися максимально тепло. Раніше я цього ніколи не робив. Навіть натягнув в’язану балаклаву».

Зрештою саме вона врятувала голову від обмороження не йому, а його побратиму, коли вони поспіхом вистрибнули з танка, підбитого ПТУРом. У найближчій лісопосадці вони опинилися так швидко, як можуть лише люди, за якими женеться сама смерть. Бо по них працювали всі засоби, які тільки міг задіяти ворог.

Події відбувалися під час запеклих боїв на території ворога — в Курській області. «За бортом» — мінус десять. У абсолютно лисого побратима під час втечі зірвало танковий шолом. Уже в лісосмузі Сашко («Танкіст») віддає товаришу свою балаклаву.

Стануть у пригоді й турнікети. Бо майже одразу вони натрапляють на ще один екіпаж із підбитого танка, який також намагався врятуватися. Один хлопець назавжди залишився в машині. Із двох тих, хто вижив, один був тяжко поранений.

Перебувати всім разом — смертельно небезпечно. Потрібно розосередитися й якнайнепомітніше залягти: ворожих дронів у небі стільки, мов стерв’ятників, що відчули запах здобичі. Так і зробили, перед тим пообіцявши одне одному: якщо дістануться до своїх — обов’язково надішлють допомогу пораненому та побратиму, який із ним залишився.

«Обличчям до землі ми пролежали понад шість годин. Час від часу, коли здавалося, що дронів поблизу немає, короткими перебіжками рухалися у бік своїх», — розповідає Сашко.

Найстрашніше в такі моменти — повна невизначеність. Коли лежиш і чуєш дзижчання БПЛА, ти не можеш знати напевно: помітили тебе чи ні. Усі ми бачили відео, як працюють наші дрони зі скидами. Лежить ворожий солдат і думає, що його не видно або що його вважають мертвим. Але один зайвий рух — і з неба летить скид. Або FPV наздоганяє машину, що мчить на шаленій швидкості. Про людину й казати нічого. Кінострічка обривається смугами на екрані — ціль уражено…

У той час Танкіста вже внесли до списку зниклих безвісти. Через бюрократичну тяганину ця звістка не встигла дійти до рідних. І це було на краще — сивини та підірваних стресом сердець у близьких Олександра й без того вистачає.

То був його четвертий підбитий танк. П’ятого вже не буде. Бо тепер він не танкіст, а оператор БПЛА у складі 428-го окремого батальйону безпілотних систем «Тінь». Згадуючи зловісне дзижчання ворожих безпілотників над собою на Курщині, він остаточно вирішив: час міняти важелі танка на пульт дрона.

«Танк — корова велика, — посміхається наш герой. — Його бачать усі, а ти маєш обмежений огляд. А з неба бачиш усе. Повоював на землі — тепер час і в повітрі».

Підпісуйся на канал

📱 Донать! 📱 Instagram
📱 Facebook 📱 YouTube

Сьогодні — Водохреще.
День чистої води, сильної віри й внутрішньої тиші.

У цей день вода символізує очищення, а віра — стійкість. Те, що зараз особливо важливо для кожного з нас. Бо справжня сила — не лише в зброї чи техніці, а в ясній голові, твердому серці та впевненості у своєму шляху.

Нехай ця зима не охолоджує дух, а загартовує його.
Нехай кожен боєць буде під Божим захистом, кожен виліт — точним, а кожне повернення — обовʼязковим.

З Водохрещам!
Слава Україні! 🇺🇦

Підпісуйся на канал

📱 Донать! 📱 Instagram
📱 Facebook 📱 YouTube

Клятви Гіппократа не давав, але присягу на вірність народу — так.

У цивільному житті він був кухарем, на війні — виносив і вивозив з поля бою побратимів, тіла яких інколи нагадували м’ясний рулет.

«Золота година (Golden Hour) — фундаментальне поняття у військовій медицині, — каже Ромаріо. — Чим швидше надано першу допомогу та транспортування — тим більша ймовірність, що боєць виживе».

Власна «золота година» засяяла, коли він потрапив в армію у 2018 році. Спершу через стан здоров’я не хотіли брати, але тягнуло до служби, як зголоднілого італійця до пасти. Саме тому й отримав позивний Ромаріо.

Бажання стати бойовим медиком з’явилося пізніше — і не дарма. Сотні українських воїнів залишаються живими завдяки йому. Історії порятунків вражають: замість повільного МТ-ЛБ він обирає пікап — швидше, хоч і небезпечніше. «Цей тазік на колесах дуже швидко перетворюється на друшляк, — жартує Ромаріо. — Але кожна зекономлена хвилина – на вагу життя».

Його подвиг — не тільки у бою, а й в людяності. У селі Котляреве разом із командиром Титаном (зараз обидва, разом, служать у 428 ОББпС «Тінь») вони допомагали мешканцям: годували, лікували, забезпечували укриття. «Тихий» подвиг, за який медалі не дають, але є вдячність людей — і то є справжня нагорода.

За час служби серйозних поранень майже не було — лише уламок у п’яту. Але Ромаріо відбувся двома місяцями шпиталю. Бо наші герої, на відміну від міфологічних Ахіллесів, від такого не вмирають.

Підпісуйся на канал

📱 Донать! 📱 Instagram
📱 Facebook 📱 YouTube