„Ми можемо сказати все один одному“. Правда, яка стоїть за цим твердженням, полягає в тому, що Прив’язаність, у своєму найкращому вияві, може сказати все, що забажає, незалежно від правил, які керують публічною ввічливістю; бо Прив’язаність, коли вона у своєму найкращому вияві, не хоче ні ранити, ні принизити, ні домінувати. Ви можете звернутися до своєї коханої дружини: „Свиня!“, коли вона раптом випила і свій, і ваш коктейль. Ви можете зацитькати батька, який вже вкотре починає розповідати якусь історію. Ви можете шпигати, розігрувати, дражнити. Ви можете сказати: „Стули писок. Я хочу читати“. Ви можете сказати все, що завгодно правильним тоном і в правильний час – таким тоном і в такий час, які не мають наміру зробити і не зроблять боляче. Що міцніша Прив’язаність, то безпомилковіше вона знає, коли і як щось зробити (кожна любов має своє мистецтво любови). Але домашній Грубіян має на увазі щось зовсім інше, коли заявляє, що може сказати „все“. Дуже бідний на Прив’язаність, чи, можливо, позбавлений її взагалі, він привласнює собі прекрасні вольності, на які має право чи якими вміє користуватися тільки найповніша форма Прив’язаности. Тоді він використовує їх зі зловтіхою, на догоду своїй озлобленості, чи безжалісно, на догоду своєму егоїзмові, або, в кращому разі, нерозумно, бо ж він не володіє мистецтвом любови. І весь цей час у нього може бути чиста совість. Він знає, що Прив’язаність дозволяє собі вольності. Він собі їх дозволяє. Тому, як сам доходить висновку, – він люблячий. Почніть щось критикувати в його діях, і він скаже, що це вам бракує любови. Він ображений. Його не зрозуміли.

Іноді він мстить за себе, розпочинаючи наступ, і стає вишукано „ввічливим“. Ось що, звичайно, в цьому приховується: „А! То ми не будемо відвертими? Будемо поводитися як просто знайомі? Я сподівався… але то вже не має значення. Нехай буде по-твоєму“. Це чітко показує відмінність між справжньою і формальною ввічливістю. Те, що підходить одній, може привести до розриву іншої. Поводитися розв’язно, коли вас відрекомендовують якійсь визначній особі, – погані манери; практикувати формальну і церемоніяльну ввічливість вдома – нічим не ліпше. Влучну ілюстрацію справді добрих домашніх манер можна знайти в Трістрамі Шенді. У винятково несприятливий момент дядько Тобі взявся за свою улюблену тему оборонних укріплень. Батько, якому цього разу увірвався терпець, грубо його перебиває. І тієї ж миті бачить обличчя свого брата: обличчя Тобі, без жодної тіні помсти, глибоко зранене, без крихти особистої образи – йому б це ніколи не спало на думку – але з тінню образи за благородне мистецтво. Батько відразу ж кається. Звучить вибачення, тотальне примирення. Дядько Тобі, засвідчуючи своє повне прощення, демонструє, що він не думає про власну гординю, тому продовжує лекцію на тему фортифікацій.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Зайшовши до церковної крамнички, можна побачити чималу кількість богослужбової літератури і молитовників різного обсягу. Проте чи не кожен відвідувач, якщо він не є священиком або дяком, вважає, що такі книги, як Часослов, Мінеї, Октоїхи, його жодним чином не стосуються – це щось, що знадобиться священнослужителям, і про те, що там написано, мало хто знає. Так само не кожен вірянин може пояснити, про що йдеться на Літургії, чи сказати «ми молились Літургію». Як правило, церковне коло богослужінь існує в паралельному світі до молитовних практик вірних, часом навіть не перетинаючись із ними. Яким є співвідношення між молитвою вірянина і молитвою Церкви, чому церковна молитва покликана бути молитвою кожного вірянина нашої Церкви та як цього досягти?

Дещо про потребу оновлення наших богослужінь та їх 'логіки'.

Так до нинішнього євангелія долучаючи скажу, шо християнство в тому і полягає, шо не зупиняється на минулому, але, отримавши досвід вічності у Христі, може співставляти минуле, сучасне і майбутнє. У цьому і полягає поклоніння у Дусі і Правді. Коли самарянка аргументує відносини із Богом встановленими минулим традиціями, Христос відповідає їй, що справжні відносини з Богом є саме не традиційними, але особистісними, а відтак, хоча й є пов'язаними із минулим, але не прив'язаними до нього.
На питання де краще молитися Христос (як істинний син свого народу ;) ) відповідає питанням 'а яким є твоє життя?'. Чи воно фізичне, прив'язане до особливого часу і простору, чи духовне, а відтак присутнє у кожній його миті? Чи твої відносини з Богом обмежуються стінами храму (який було встановлено передусім для того, щоб було зручно молитись) чи вони позбавлені будь-якої залежності і ґрунтуються лише у любові до Нього, храмом якої є твоє серце?
Якою є правда твого життя? Ти чесний з Богом і собою, чи вважаєш, шо поза межами храму Його око перестає бути всевидячим?

Вже давно планував розібратись із чином коліноприклонних молитов. Це дуже давня традиція. Ще з часів, коли П'ятдесятниця була останнім святом пасхальної радості. Я підозрював, що у сучасному чині все складно, але не думав, що аж так складно.

Мав нагоду взяти участь у науковій конференції 'Місія Церкви в післявоєнній перспективі України'
У доповіді 'Самостійність української літургійної традиції' пробував окреслити кілька важливих позицій:
- світоглядна самостійність християнських церков України є ключовим чинником для її успішної відбудови
- від неканонічної анексії Київської митрополії московською у 1686 році, остання намагалась усіляко витерти окремішність української церковної традиції
- це відбулось через впровадження т.зв. 'синодального' обряду рпц на території України
- цьому впливові піддалась також і унійна церква (УГКЦ), особливо через пропаганду 'чистого східного обряду', який ототожнювали з російським 'синодальним' (русофільські і москвофільські рухи в Галичині, Ostpolitik римської церкви, відображений також і у літургійних виданнях для УГКЦ)
- вплив був наслільки сильним, що навіть сучасні служебники ПЦУ (2023) та УГКЦ (2024) є лише варіантами російського синодального
- русифікація проходила не лише на рівні текстів, а й на естетичному (архітектура, спів, спосіб звершення богослужінь) та ідентифікаційному (легенда про білі клобуки).
- зцілення від русифікації української літургійної традиції мало б проходити відповідно до двох методологічних принципів:
- а) ДО ДЖЕРЕЛ - українські церкви мають дослідити власні літургійні джерела передусім від періоду до анексії київської митрополії московською і аж до часів впровадження християнства на українських землях. ці джерела мають лягти в основу оновлених літургійних текстів та естетики (спів, іконографія, архітектура, зовнішній вигляд клиру, тощо)
- б) ВІД ДЖЕРЕЛ - майбутнє літургійної традиції українських християнських церков має включати осмислення історії українського народу у світлі віри в євангеліє Христа. Це означає, що літургія українських церков має включати не лише і не передусім християнське осмислення згадок про землетруси в Константинополі, але також і, можливо у першу чергу, осмислення таких феноменів як Голодомор, Чорнобиль, радянську окупацію і сучасну навалу 'іноплеменних супостатів'.

Ми часто недооцінюємо того факту, що проти чортів треба воювати постом і молитвою.
Зробімо собі постову постанову і молімось за перемогу українського війська не завтра чи післязавтра, а вже. Нині.

Ікона Вознесіння Господнього
Волинь
ХVІІ ст.

Господнє Вознесіння завжди припадає на четвер 40-го дня після Пасхи. Це один з найбільших Господських празників, про який так писав св. Йоан Златоустий: «Ми, що були недостойні жити й на землі, сьогодні вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престіл Царя і Господа».

Празник Вознесіння є канонічним, події цього дня описані у всіх канонічних Євангеліях, тож невипадково вже від IV ст. він стає загально знаним.

Дух богослужень цього свята має радісний і прославний характер, оскільки 40 днів після Воскресіння учні переживали незрівняну радість перебування з Учителем. Проте в якийсь момент усвідомлення Його відходу, в момент прощання, знову пригадуються нещодавно пережиті події — все ще не забуто вистражданої Голгофи, страсних мук Христа і розгубленості учнів, що із страхом розбіглися, лиш здалеку слідуючи за Учителем. Ймовірно, всі ці події спричинилися до особливого емоційного пережиття в момент Вознесіння Христового ...

​Щоразу, коли я бачу як вітаються люди в родині і навіть просто близькі люди - маю на увазі, що вони вітають одне одного поцілунком - задаю собі одне питання: як церква може проповідувати євангеліє Христа, суть якого в братерстві всіх віруючих і в сув'язі родини небесного Отця і при цьому викинути з літургії цей прекрасний жест родинного миру і прийняття одне одного як брата і сестру? Зауважу лише, що поцілунок миру на християнських богослужіннях був не лише на Божественній Літургії, а й на богослужіннях добового кола, як це все ще є традицією в Асирійській Церкві Сходу.
Вся ця клерикалізація богослужіння, це перенесення 'церкви' в святилище, просто перетворило церкву з родини в театр, з учасників в глядачів, з життя у Христі в якусь недолугу виставу, в якій навіть священники часто не розуміють нащо все це.

В понеділок після свята П'ятдесятниці наша Церква свят­кує свято Святого Духа. Це через те, що Східна Церква з давніх-давен мала звичай наступного дня після великого празника відда­вати честь тим особам, які відігравали головну роль у дні празника. День Святої П'ятдесятниці святкує саму подію зіслання Святого Духа на апостолів, а понеділок призначений на віддання особливої чести Святому Духові як третій Божій Особі. Про це Синаксар понеділка так каже: "У цей день, в понеділок П'ятдесятниці, святкуємо того всесвятого й животворного і всесильного Духа, єдиного з Тройці Бога, єдиногідного, єдиносущного і єдинославного Отцю і Синові... Задля почести для всесвятого Духа вирішили божественні Отці, щоб осібно і в цій П'ятдесятниці мати свято для Того, хто все добро спричинив".

​Господь Ісус чітко описав три виміри любові:
висота - любити Бога,
ширина - любити ближнього,
глибина - любити себе.
(о.Яків Кротов)

Про необхідність оновлення літургійної традиції нашої Церкви дискусії точаться віддавна. Ще задовго до початку Другого Ватиканського Собору, першим плодом праці якого була Конституція про Святу Літургію, владики Української Греко-Католицької Церкви на синодах під головуванням Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького не лише дискутували, а навіть виробили досить чіткі принципи оновлення власної літургійної традиції. На ці постанови після повернення в Україну покликався в своєму програмному посланні «Літургійне питання в нашій Церкві» від 18 лютого 1994 року Мирослав-Іван Любачівський, створюючи Літургійну комісію, яку сам і очолив. Відтак оновлення тексту Служебника, а за ним, сподіваємося, й інших літургійних текстів, є чимось природним для життя Церкви, що прагне не лише зберігати ввірену їй молитовну традицію, а й бути постійно актуальною для сучасного християнина. Особливо це стосується мови, яка є дуже динамічним феноменом, що потребує постійної адаптації.
Мої міркування будуть присвячені не тому, що вже вдалося зробити в справі оновлення Служебника, а радше майбутньому – тому, що ще необхідно зробити, щоб, згідно зі словами Конституції про Святу Літургію, «священнодійства ясніше виявляли своє значення і щоб християнський люд, наскільки це можливо, міг легше їх сприймати і брати повну, активну й спільнотну участь у богослужінні».

​′′Церква вмирає, тому що священики бояться говорити правдиво та чітко. Ми боїмося засобів масової інформації, громадської думки, своїх співбратів! Але добрий пастир віддає життя за своїх овець (...) Незабаром мене покличуть до Вічного Судді. Якщо я не передам правду, яку отримав, що я Йому скажу? Ми, єпископи, повинні тремтіти від думки про наше каригідне мовчання, наше поблажливе мовчання, наше поблажливе мовчання в унісон з навколишнім світом".
/Кардинал Роберт Сара/

Важливі слова. Церква була заснована Христом передусім не як соціальна інституція, а як спільнота свідків Того, Хто є Дорогою, Правдою і Життям. А тому, вона покликана свідчити Дорогу, Правду і Життя, не зважаючи на те, скільки і яких 'вподобайок' за це отримає. Сучасні намагання 'сподобатись' людині з вулиці завжди будуть провальними саме через те, що у справі 'уподобання' людина з вулиці вибере вулицю.

​Сьогодні, у день св.Володимира Великого церква закликає до оновлення хресних обітів: «Щороку ми закликаємо синів і дочок України, вірних нашої Церкви, у день пам’яті Хрещення нашого народу прийти до храмів та відновити свої хрещальні обіти, тобто обіцянки, які склали наші хресні батьки від нашого імені тоді, коли принесли нас, щоб ми прийняли Таїнство Хрещення».
З цього огляду цікавим є той факт, що у давній константинопольській літургії таке нагадування про хрещення було звичною, можна навіть сказати майже щоденною практикою. Візантійські євхологіони вказують на традицію після вечірні йти до хрестильниці і мовити там таку молитву:

І нині благодаримо Тебе Владику Бога і Отця, що удостоїв нас участі жеребу святих у світлі. Визволив бо Єси нас від частки темряви і перевів в синівське царство любові Твоєї, яким маємо відкуплення, відпущення гріхів. Ним просимо і небесної слави Твоєї спадкоємства, щоб ототожнившись смерті плоті Його через святе хрещення, через життя згідно з заповідями Його і відвернення від плотських пристрастей стали ми причасниками воскресіння Його і царства вічного у світлості святих Твоїх у світлі Лиця Твого. Ти бо Єси Просвічення наше і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині ,і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

​Церква знекровлюється тоді, коли змінне проголошує незмінним, коли єдність у другорядному стає перепоною до єдності у Основному, коли Христос (не 'історичний Ісус' і не 'Христос віри', а Христос - Слово, Премудрість, Сила, Життя, Дорога, Істина, Любов Божа, Спаситель) перестає бути єдиним джерелом і ціллю її проповіді.
Гуманізм, соціальне служіння, пасторалізм, солідарність, екуменізм - похідні діяльності від основної - проповіді євангелія і звершення цієї проповіді у Літургії Церкви.
Справжнє оновлення і оживлення церкви почнеться саме тоді, коли вона підійме голову від житейських турбот, щоб заглянути в Лик свого небесного Жениха. Аж тоді, коли вона закохано вдивлятиметься у Лик божественної Любові, її місія сповниться, а житейські турботи знайдуть своє вирішення.
Рання церква дбала саме про цей аспект її життя, складаючи безліч молитов-медитацій над Ликом Христа. Але згодом вона почала контемплювати себе, стала антропоцентричною і почала приносити жертви 'людині з вулиці'.

Літургія, таїнства, знання Святого Писання - важливі інструменти на дорозі святості. Все ж синами царства є ті, які, повіривши у безпосередню можливість зцілення Христом, визнали його Царем і Спасителем і усиновились, прийнявши Його не у свою хату, але у своє життя.

Реформа часослова римо-католицької церкви.

Після ІІ Ватиканського Собору в римо-католицькій церкві відбулось безліч різноманітних реформ, більш чи менш вдалих. Та чого насправді доглибно не відбулось, так це реформи богослужіння добового кола, хоча такий шанс був.
Наприкінці 60-х років минулого століття була створена комісія по реформі богослужіння добового кола в яку входив і Хуан Матеос, ТІ (+2003).

Десятиліття до того Матеос займався дослідженням традиції давньої церкви в надії, що його знання знадобляться для відновлення богослужіння, що є вираженням молитви Церкви, а не побожністю окремих монаших спільнот. Та комісія була зацікавлена лише в тому, щоб облегшити священикам приватне звершення свого щоденного «молитовного обов'язку», тому пропозиції Матеоса були відкинені на початковому етапі.

Якби до Матеоса прислухались, то богослужіння в римо-католицькій церкві виглядало б нині вельми інакше. Як саме? Це можна побачити на прикладі малесенької іспаномовної книжечки “Вечірня Молитва” (1968), яку уклав Хуан Матеос.

На мою думку в цій вечірній молитві бракує кількох вельми суттєвих елементів, які на середину 60-х ще не були добре досліджені та зрозумілі, а попри те запропонований Матеосом чин є значно кращим, ніж те, що вірні римо-католицького обряду мають нині.

Ознайомитись, українською мовою, з цією книжечкою ви можете тепер на оцьому бльозі. Дякую о.Василю, що виставив у себе текст в такому зручному форматі. Там є вступ і 7 чинів вечірні на сім днів тижня ( з понеділка - 1 чин, до неділі - 7 чин). Кому цікаво - щиро запрошую.

(Єдине чого не "перекладено", то ноти, які були в оригінальному виданні).

Христос кріпить розслабленого внаслідок віри його друзів, не питаючи його про його власну віру, як це робитиме кількома рядками нижче із сліпцями. Внаслідок віри друзів Христос відпускає розслабленому його гріхи, наражаючись на звинувачення у богохульстві. Внаслідок віри друзів робить розслабленого живим євангелієм, посилаючи його разом із його ложем додому, до рідних, яким він тепер має пояснити чудесне зцілення і звільнення від гріхів.

​Сьогодні церкви візантійського обряду святкують свято Преображення Господнього.
Це свято архетипічне. Окрім реальної події, яка відбулася із трьома вибраними Христом апостолами з метою утвердження їх у вірі під час страждань Христових, вона має глибоке духовне значення, яке стосується всіх християн.
Передусім, євангеліє від Матея наголошує, що ця подія відбулася після шести днів, хоча й не вказує після шести днів після чого. Для кожного, хто знає традицію Святого Письма шість днів відсилають, по-перше, до шести днів творіння світу, по-друге до шести днів праці, після яких треба зупинитись і відпочити, тобто, нагадати собі зарази чого всі ці шість днів праці. Йдеться про тижневий день відпочинку, про спокій від метушні, про піднесення себе понад щоденне, задля бачення перспективи. А вона не в постійній праці, а й у осмисленні зробленого і насолоді від нього. Після шести днів треба зупинитися, відпочити, подумати, почути все те, чого нема часу чути впродовж тижня, але що надає всьому тижневі його остаточного сенсу. Знайти час для понадземного.
Відтак, треба зрозуміти суть остаточного. Воно полягає у переображенні. Ми працюємо для того, щоб стати кращими, світлими, спроможними бачити Бога, брати участь у розмовах небожителів. Мойсей і Ілля не даремно являються Христові перед Його стражданнями, смертю і воскресінням. Вони нагадують Йому і апостолам, що весь Закон і пророчі послання полягають у тому, щоб приготуватись до сповнення свого призначення навіть тоді, коли весь світ і навіть ти сам не до кінця розумітимеш усього сенсу того, що ти робиш. Так, мати жертвує своїм життям, красою, перспективами задля дитини, яка може не оправдати її очікувань. Воїн жертвує своє життя, не зважаючи на те, чи варті того ті, заради кого це життя було пожертвуване. Волонтер ризикує своїм життям заради тих, які ніколи не скажуть йому 'Дякую!'.
Нинішнє свято про вихід із зони комфотру. Коли Петро хоче облаштувати намети для небожителів, а насправді забезпечити собі гарне місце при них, Господь нагадує йому і іншим апостолам, що суть не в наметах, а в тому, щоб слухати Христа. А Христос двома реченнями перед тим говорить, що суть життя полягає у тому, щоб витратити його на носіння свого хреста. Не у відсиджуванні в наметах у ногах Мойсея та Іллі. В зоні комфорту зникає преображення. Суть побаченого в тому, щоб застосовувати його впродовж наступних шести днів, прислухаючись до слів улюбленого Сина Божого. Особливо тоді, коли побачиш не Преображеного, а Розп'ятого, не в роздаванні хлібів, а в 'невислуханій' молитві про те, щоб чаша терпінь оминула Його.
Суть свята Преображення в тому, щоб перші плоди були посвячені Богові і в цьому освяченні принесли користь тим, які їх споживатимуть.
Дещо про історію свята та основні теми його молитовних текстів тут.

​Ви, діти садів цвітучих і лунких гаїв.
Чому зітхаєте і звертаєте ваш погляд до неба?
Не вірте. Звідти не впаде огонь і не спалить її — землю осквернену.
Бог не на те її творив, щоб палити.
Зверніте очі ваші на вас самих.
Бог любить тих, хто бачить в собі частину його самого, його безсмертного, його розумного і його всемогучого.
Яке маєте право, ви, діти найкращої з країн, не чути себе такими?
Улас Самчук (1905-1987)