Максим Кривцов - автор найкращих віршів про цю війну. На цій війні написано надзвичайно багато великих віршів, великої поезії. Мабуть, на інших війнах також, але на інших я не був. Але війна - штука велика як любов, як смерть, як діти, тобто щось настільки велике, що про нього не вдається написати прямо, лише через якісь метафори вдається шото както приземлити, зменшити, сфокусуватися на якомусь аспекті і сказати ну оце воно.

На мою думку, є один найкращий кадр про війну і один найкращий вірш про війну. Найкращий вірш написав Максим Кривцов. Тепер він загинув. І хочу загинув великий поет, буквально історична постать, яку будуть вивчати в підручниках історії, я не відчуваю оцього "яке горе, на кого ти нас покинув, як жаль, жив би й жив".

Ну тобто нам би звичайно краще, щоб жив. Нам би це було потрібно. Наше таке бажання. Егоістичне. Це нам хочеться.

А велика людина. Історична постать. Яка має бути всім нам прикладом. Нагадувати кожного разу, як ми захочемо трохи виїбати козу, зрізати кут, зняти стружку, занести і винести, що не треба. Ось така велика історична людина. Вона нам нічого насправді не винна. І смерть в її випадку може бути не менш важливою, ніж життя.

Ну, але це від нас залежить. Якщо нас можна таким прикладом навчити не їбать козу, то будь-яка смерть має велику цінність. Якщо нас навіть це не може навчити, то будь-яке життя цінності не має.

Вірш і кадр зараз покажу.

Він переїхав в Бучу в середині березня 2021
винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота
шерсть якого була кольору помадки на еклері.
Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді
він любив дивитись, як падає сніг
та в тумані зникає вулиця.
Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи, дощ, грім і стукіт серця дівчинки
з якою засинав у маленькій цокольній квартирі
і прокидався у маленькій цокольній квартирі
цілував її тепле обличчя
пригортався до її липкого тіла
пірнав долонею у хвилі її волосся
та борсався там, наче мушка на павутині.
Вона покинула його восени
так як птахи покидають ліси
так як інженери фабрику по закінченню зміни
і поїхала в Польщу
щоб там залишитись.
Він взяв кота, схожого на тістечко
і сказав: кіт, нам треба їхати
з нами, як ранок
як життя
як хвороба
сталась холодна
як крига
війна
урок що зветься "Спокійне життя" закінчився.
У тумані зникає вулиця
падає дощ
його зовсім не слухають
кіт вибіг у поле і ім'я його вітер.
На хресті наче на id-картці написано:
тут спочиває номер 234 вічна пам'ять.
Вона мріяла про мандрівку в Патагонію
про роман з рок-музикантом
про реєнкарнацію в царицю чи в рибу.
Планувала написати книгу
про те, що пам'ять
крихка наче кірка на крем-брюле
вразлива, наче кохання
розсипається, як пісок поміж пальців
і зникає
щезає
немає.
Вона любила свій велосипед
морозиво зі згущівкою
збирала пожовкле листя
наче марки
любила розглядати хмари
розсипані наче поп-корн
неохайним хлопчиком в кінотеатрі.
Мандрувала у гори наодинці
щоб приймати інгаляції лісом та повітрям
збирала м'яту та іван-чай
збирала зорі, розкладаючи в пам'ять, наче у фотоальбом.
Її батько загинув у чортинадцятому
їй було чотирнадцять, коли мама поїхала в Італію
та не повернулась.
Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта.
Коли зима вирішила залишитись
щонайменше до наступної осені
гучно і боляче сповістивши про це
і пахнуло на вулицях
тишею жахаючою
вогнем і землею
розліталося вороння
Тоді вона не розгубилася
дістала із верхньої полиці пляшечку
із висушеним іван-чаєм та чебрецем
заварила трави
розлила у термос
та понесла на пости
хлопцям із тероборони.
На хресті наче татуюванням закарбовано:
тут спочиває номер 457 вічна пам'ять.
Вона жила поруч з парком
у невеликому будинку
годувала білок
годувала собак
годувала п'яниць
була хранителькою осені
і хранителькою спогадів
розсипаних, як цукор.
Їй було 54
вона працювала у комунальному підприємстві
носила синю робу "Епіцентр"
та їздила на велосипеді.
Фарбувала нігті у багряний
фарбувала губи у багряний
і щоночі до неї приходили багряні сни.
Вона дивилась "Говорить Україна"
витирала сльози білим носовичком
згадувала дитинство
яким тоді теплим було сонце
перед сном читала Кокотюху
та стрибала, наче плавець у воду, в свої сни
багряні, як нігті
багряні, як губи.
Чекала на суботу
щоб витерти пилюку в кімнатах
випрати одяг
приготувати шарлотку
та думати про минуле.
Її вбили п'ятого березня
коли вона повертала на свою вулицю
їдучи на велосипеді
вбили, як ніч вбиває день
як осінь вбиває літо
розіпнули чергою КПВТ*.
На хресті наче на дошці оголошень написано:
тут спочиває номер 451 вічна пам'ять.
На вулицях та на полях
з'являлись нові Голгофи
тільки кулі замість цвяхів
тільки артилерія замість списів.
Хотілося
рахувати дні до літа
рахувати кошенят
рахувати дітей
рахувати зорі
рахувати до ста, засинаючи.
Тут спочиває номер 176 вічна пам'ять
тут спочиває номер 201 вічна пам'ять
тут спочиває номер 163 вічна пам'ять
тут спочиває номер 308 вічна пам'ять.

Важко пояснити, чому це найкращий кадр про війну, тому просто повірте мені на слово. З великої кількості причин, на багатьох рівнях, зважаючи велику кількість контекстів.

Я пишу про війну, про смерть, про поезію, про мистецтво.

В коменти приходить якийсь поц і пише "хуженебудетхотьпаржом2019".

Це типу політичний коментар. Своєчасний. Актуальний. Остроумний. Потрібний. Важливий.

Йобані ви чурки тупорилі. Дякую, шо нагадали шо тут мені не Лувр шоб вийобуватись, тут у нас історичний момент, треба під час похорон у Михайлівському питати, за кого голосував покійний.

Сука йобаний ти насрал.

В коментарі до останнього поста прийшов наступний поц зі словами шо ну да, такі треба питати, "бо якщо урок не засвоєно, то треба повторювати". Буквально, людина підтвердила, що на похоронах військового треба питати, за кого він голосував, щоб нагадати, що можливо все він правильно загинув, мало загинув, треба більше.

Півгодини лаг між довбойобами. Звідки така кучність, на погоду, чи шо?

Я попереднього підора забанив, але урок, очевидно, не засвоєно, треба повторювати.

Отже, повторюю.

Йобані. Ви. Чурки. Тупорилі. Йосип-Оксана-Богдан-Антон-Наталка-Іра.

Кличко як ніби ще тоді знав.

И Говинда ваша ничего. Жидковата, но ничего. И стричь вас опять же не надо. И люди вы, видно, выносливые: 4 часа в одном носке плясать — это не каждый сдюжит.

І ця людина зареєструвала законопроект про мобілізацію народних депутатів. Куди тобі служити, інвалід, ти ж в одне лице всю тюремну медицину роботою забезпечуєш, то ребра поламаються, то випадєніє апендицита. Через два місяці родільна гарячка буде.

Вас таких якщо всіх чотириста призвати, діагнозів у книзі не напасешся, не то шо думати як служити.

Ну слава богу, у них все те саме, шо й у нас. Шісятдевять терео, непростоє число.

Важливі новини.

1. На Лубянке є католицький храм.
2. Його настоятель намагався вербувати полковників ФСБ і досяг успіху, але полковники виявилися криворукими єбланами і спалилися на цьому, бо навіть хабаря нормально взяти не можуть, шоб не обісратись.

Великий провал розвідки Святого Престолу і братів ієзуітів.

Виявляється, Подольськ, в якому москалі зустрічають Йоль по традиціям наших предків-скандинавів шляхом принесення себе в жертву Великому Північному Старцю всім містом, прямо перед цим отримав премію "ефективний розподіл ресурсів".

Шо прорив року, то прорив. Розрив навіть.

Такий день.

І це навіть не голосування за щось справді важливе. Просто за відкликання з посади заступника голови комітету з нацбезпеки.

Вона залишилася б не те шо народним депутатом, вона б навіть залишилась членкинею цього комітету з усіма тими самими доступами.

Але нє. Корпоративна солідарність.

День такий. Міжнародний день корпоративної солідарності уйобків. Шо тут, шо по судді Львову.

Чуєте кукурікання з орлеанського кута? Це Жанна Бруно де Молє сі рождає.

Жителі Махачкали перекрили дорогу через постійні відключення електроенергії.

Махачкала дві тисячі років тому називалася Таркі і це одне з найстаріших міст не те шо Росії - світу. Поруч з нею розташоване ще старіше місто - Дербент. Це буквально колиска цивілізації. Дербент - найдавніше місто в Росії, якщо не враховувати захоплену ними нашу Керчь. Всякая Старая Ладога з Рюріком тисячу років, як не думали навіть існувати, коли в Дербенті і Таркі вже люди чимось торгували.

Дві з половиною тисячі років еволюції, поезія, наука, потім приходять москалі, всіх вбивають, тим, хто залишився залишають з культурних надбань ММА і жарти про зоофілію, і от результат - мгла, тьма, мрак, і люди повільно ходять в невідомому напрямку.