Есть такие клещи, которые могут впадать в спячку на 13 лет, а потом падать на тебя, кусать и пить кровь.
То есть ты ещё в школу не пошёл, а клещ уже залез на ветку, чтобы когда ты на выпускном романтически решишь трахнуть одноклассницу на природе, упасть на тебя и заразить Лаймом.
Так же и Россия-матушка. До твоего рождения ещё 28 лет, твоя мама ещё даже не встретила твоего папу, а на Руси уже отпечатана твоя похоронка.
То есть ты ещё в школу не пошёл, а клещ уже залез на ветку, чтобы когда ты на выпускном романтически решишь трахнуть одноклассницу на природе, упасть на тебя и заразить Лаймом.
Так же и Россия-матушка. До твоего рождения ещё 28 лет, твоя мама ещё даже не встретила твоего папу, а на Руси уже отпечатана твоя похоронка.
🔥315😁145👍64🤔7😱4❤3
Надо ещё Колю Тищенко послушать по данному вопросу. Тоже узнаем, как он всё Закарпатье вооружил, потому что герой и патриот.
Сука героев понесли, ух. Мне стыдно говорить, что я в тро только на второй день записался, 24го ещё что то ебловал. Мне стыдно, что я стоял не на передовой, а на границе Киева только.
А тут человек партизанский отряд на Банковой из самого себя какой пиздатый организовал. И гордится этим, главное.
Медаль, я думаю, получит Алексей. Вижу к этому все предпосылки.
Сука героев понесли, ух. Мне стыдно говорить, что я в тро только на второй день записался, 24го ещё что то ебловал. Мне стыдно, что я стоял не на передовой, а на границе Киева только.
А тут человек партизанский отряд на Банковой из самого себя какой пиздатый организовал. И гордится этим, главное.
Медаль, я думаю, получит Алексей. Вижу к этому все предпосылки.
😁643👍95💩64💯13🤬8🤮7😱4❤2👏2😢2🎉1
— Мы к вам, волонтер, — заговорил тот из них, у кого на голове возвышалась на четверть аршина копна густейших вьющихся черных волос, — вот по какому делу...
— Вы, господа, напрасно ходите без бронежилетов, но с гранатометами в такую погоду, — перебила его наставительно Дана Яровая, — во-первых, вы простудитесь, а во-вторых, вы испачкали мне футболку, а все футболки у меня дорогие, не дешевле трехсот долларов.
Тот, с копной, умолк, и все четверо в изумлении уставились на Яровую. Молчание продолжалось несколько секунд, и прервал его лишь стук пальцев Даны по расписному деревянному блюду на столе.
— Во-первых, мы не господа, — молвил наконец самый юный из четверых — персикового вида.
— Во-первых, — перебила и его Яровая, — вы мужчина или женщина?
Четверо вновь смолкли и открыли рты. На этот раз опомнился первый, тот, с копной.
— Какая разница, товарищ? — спросил он горделиво.
— Я — депутат Безуглая, — признался персиковый юноша в кожаной куртке и сильно покраснел. Вслед за ним покраснел почему-то густейшим образом один из вошедших — блондин в папахе.
— В таком случае вы можете оставаться в кепке, а вас, милостивый государь, попрошу снять ваш головной убор, — внушительно сказала Дана Яровая.
— Я не «милостивый государь», — смущенно пробормотал блондин, снимая папаху.
— Мы пришли к вам... — вновь начал черный с копной.
— Прежде всего — кто это «мы»?
— Мы — новое домоуправление нашего дома, — в сдержанной ярости заговорил черный. — Я — Ермак, она — Безуглая, он — товарищ Арестович и Подоляк. И вот мы...
— Боже! Пропал калабуховский дом! — в отчаянии воскликнула Дана Яровая и вплеснула руками.
— Вы, господа, напрасно ходите без бронежилетов, но с гранатометами в такую погоду, — перебила его наставительно Дана Яровая, — во-первых, вы простудитесь, а во-вторых, вы испачкали мне футболку, а все футболки у меня дорогие, не дешевле трехсот долларов.
Тот, с копной, умолк, и все четверо в изумлении уставились на Яровую. Молчание продолжалось несколько секунд, и прервал его лишь стук пальцев Даны по расписному деревянному блюду на столе.
— Во-первых, мы не господа, — молвил наконец самый юный из четверых — персикового вида.
— Во-первых, — перебила и его Яровая, — вы мужчина или женщина?
Четверо вновь смолкли и открыли рты. На этот раз опомнился первый, тот, с копной.
— Какая разница, товарищ? — спросил он горделиво.
— Я — депутат Безуглая, — признался персиковый юноша в кожаной куртке и сильно покраснел. Вслед за ним покраснел почему-то густейшим образом один из вошедших — блондин в папахе.
— В таком случае вы можете оставаться в кепке, а вас, милостивый государь, попрошу снять ваш головной убор, — внушительно сказала Дана Яровая.
— Я не «милостивый государь», — смущенно пробормотал блондин, снимая папаху.
— Мы пришли к вам... — вновь начал черный с копной.
— Прежде всего — кто это «мы»?
— Мы — новое домоуправление нашего дома, — в сдержанной ярости заговорил черный. — Я — Ермак, она — Безуглая, он — товарищ Арестович и Подоляк. И вот мы...
— Боже! Пропал калабуховский дом! — в отчаянии воскликнула Дана Яровая и вплеснула руками.
😁713🔥87👍56🤣6👎5🤡2
Узнал, что Арестович сбрил усы и брови, и пытался инкогнито прорваться на фронт, но был опознан и задержан фанатами. Плачущего, его вернули в ОП и в эфир к Фейгину.
Беру назад все плохие слова, которые про него говорил и особенно думал. Сильный поступок.
Беру назад все плохие слова, которые про него говорил и особенно думал. Сильный поступок.
😁684👍43🔥13❤6🎉5
Він переїхав в Бучу в середині березня 2021
винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота
шерсть якого була кольору помадки на еклері.
Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді
він любив дивитись, як падає сніг
та в тумані зникає вулиця.
Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи дощ, грім і стукіт серця дівчинки
з якою засинав у маленькій цокольній квартирі
і прокидався у маленькій цокольній квартирі
цілував її тепле обличчя
пригортався до її липкого тіла
пірнав долонею у хвилі її волосся
та борсався там, наче мушка на павутині.
Вона покинула його восени
так як птахи покидають ліси
так як інженери фабрику по-закінченню зміни
і поїхала в Польщу
щоб там залишитись.
Він взяв кота, схожого на тістечко
і сказав: кіт, нам треба їхати
з нами, як ранок
як життя
як хвороба
сталась холодна
як крига
війна
урок що зветься "Спокійне життя" закінчився.
У тумані зникає вулиця
падає дощ
його зовсім не слухають
кіт вибіг у поле і ім'я його вітер.
На хресті наче на id-картці написано:
тут спочиває номер 234 вічна пам'ять.
Вона мріяла про мандрівку в Патагонію
про роман з рок-музикантом
про реєнкарнацію в царицю чи в рибу.
Планувала написати книгу
про те, що пам'ять
крихка наче кірка на крем-брюле
вразлива, наче кохання
розсипається, як пісок поміж пальців
і зникає
щезає
немає.
Вона любила свій велосипед
морозиво зі згущівкою
збирала пожовкле листя
наче марки
любила розглядати хмари
розсипані наче поп-корн
неохайним хлопчиком в кінотеатрі.
Мандрувала у гори наодинці
щоб приймати інгаляції лісом та повітрям
збирала м'яту та іван-чай
збирала зорі, розкладаючи в пам'ять, наче у фото-альбом.
Її батько загинув у чортинадцятому
їй було чотирнадцять, коли мама поїхала в Італію
та не повернулась.
Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта.
Коли зима вирішила залишитись
щонайменше до наступної осені
гучно і боляче сповістивши про це
і пахнуло на вулицях
тишею жахаючою
вогнем і землею
розліталося вороння
тоді вона не розгубилися
дістала із верхньої полиці пляшечку
із висушеним іван-чаєм та чебрецем
заварила трави
розлила у термос
та понесла на пости
хлопцям із тероборони.
На хресті наче татуюванням закарбовано:
тут спочиває номер 457 вічна пам'ять.
Вона жила поруч з парком
у невеликому будинку
годувала білок
годувала собак
годувала п'яниць
була хранителькою осені
і хранителькою спогадів
розсипаних, як цукор.
Їй було 54
вона працювала у комунальному підприємстві
носила синю робу "Епіцентр"
та їздила на велосипеді.
Фарбувала нігті у багряний
фарбувала губи у багряний
і щоночі до неї приходили багряні сни.
Вона дивилась "Говорить Україна"
витирала сльози білим носовичком
згадувала дитинство
яким тоді теплим було сонце
перед сном читала Кокотюху
та стрибала, наче плавець у воду, в свої сни
багряні, як нігті
багряні, як губи.
Чекала на суботу
щоб витерти пилюку в кімнатах
випрати одяг
приготувати шарлотку
та думати про минуле.
Її вбили п'ятого березня
коли вона повертала на свою вулицю
їдучи на велосипеді
вбили, як ніч вбиває день
як осінь вбиває літо
розіпнули чергою кпвт.
На хресті наче на дошці оголошень написано:
тут спочиває номер 451 вічна пам'ять.
На вулицях та на полях
з'являлись нові Голгофи
тільки кулі замість цвяхів
тільки артилерія замість списів.
Хотілося
рахувати дні до літа
рахувати кошенят
рахувати дітей
рахувати зорі
рахувати до ста, засинаючи.
Тут спочиває номер 176 вічна пам'ять
тут спочиває номер 201 вічна пам'ять
тут спочиває номер 163 вічна пам'ять
тут спочиває номер 308 вічна пам'ять.
https://www.facebook.com/100011994764563/posts/pfbid02KAmKHJaPVfXnS3gRTqGVXa4k5mKX9fDiXCbTNE9476PcygodnkDS62tFeD6bn9W7l/
винайняв маленьку квартиру у цоколі і завів кота
шерсть якого була кольору помадки на еклері.
Він ходив на англійську, в тренажерку та на сповіді
він любив дивитись, як падає сніг
та в тумані зникає вулиця.
Він слухав Радіохед, старі альбоми Океану Ельзи дощ, грім і стукіт серця дівчинки
з якою засинав у маленькій цокольній квартирі
і прокидався у маленькій цокольній квартирі
цілував її тепле обличчя
пригортався до її липкого тіла
пірнав долонею у хвилі її волосся
та борсався там, наче мушка на павутині.
Вона покинула його восени
так як птахи покидають ліси
так як інженери фабрику по-закінченню зміни
і поїхала в Польщу
щоб там залишитись.
Він взяв кота, схожого на тістечко
і сказав: кіт, нам треба їхати
з нами, як ранок
як життя
як хвороба
сталась холодна
як крига
війна
урок що зветься "Спокійне життя" закінчився.
У тумані зникає вулиця
падає дощ
його зовсім не слухають
кіт вибіг у поле і ім'я його вітер.
На хресті наче на id-картці написано:
тут спочиває номер 234 вічна пам'ять.
Вона мріяла про мандрівку в Патагонію
про роман з рок-музикантом
про реєнкарнацію в царицю чи в рибу.
Планувала написати книгу
про те, що пам'ять
крихка наче кірка на крем-брюле
вразлива, наче кохання
розсипається, як пісок поміж пальців
і зникає
щезає
немає.
Вона любила свій велосипед
морозиво зі згущівкою
збирала пожовкле листя
наче марки
любила розглядати хмари
розсипані наче поп-корн
неохайним хлопчиком в кінотеатрі.
Мандрувала у гори наодинці
щоб приймати інгаляції лісом та повітрям
збирала м'яту та іван-чай
збирала зорі, розкладаючи в пам'ять, наче у фото-альбом.
Її батько загинув у чортинадцятому
їй було чотирнадцять, коли мама поїхала в Італію
та не повернулась.
Вона не мала стосунків, бо все чекала на рок-музиканта.
Коли зима вирішила залишитись
щонайменше до наступної осені
гучно і боляче сповістивши про це
і пахнуло на вулицях
тишею жахаючою
вогнем і землею
розліталося вороння
тоді вона не розгубилися
дістала із верхньої полиці пляшечку
із висушеним іван-чаєм та чебрецем
заварила трави
розлила у термос
та понесла на пости
хлопцям із тероборони.
На хресті наче татуюванням закарбовано:
тут спочиває номер 457 вічна пам'ять.
Вона жила поруч з парком
у невеликому будинку
годувала білок
годувала собак
годувала п'яниць
була хранителькою осені
і хранителькою спогадів
розсипаних, як цукор.
Їй було 54
вона працювала у комунальному підприємстві
носила синю робу "Епіцентр"
та їздила на велосипеді.
Фарбувала нігті у багряний
фарбувала губи у багряний
і щоночі до неї приходили багряні сни.
Вона дивилась "Говорить Україна"
витирала сльози білим носовичком
згадувала дитинство
яким тоді теплим було сонце
перед сном читала Кокотюху
та стрибала, наче плавець у воду, в свої сни
багряні, як нігті
багряні, як губи.
Чекала на суботу
щоб витерти пилюку в кімнатах
випрати одяг
приготувати шарлотку
та думати про минуле.
Її вбили п'ятого березня
коли вона повертала на свою вулицю
їдучи на велосипеді
вбили, як ніч вбиває день
як осінь вбиває літо
розіпнули чергою кпвт.
На хресті наче на дошці оголошень написано:
тут спочиває номер 451 вічна пам'ять.
На вулицях та на полях
з'являлись нові Голгофи
тільки кулі замість цвяхів
тільки артилерія замість списів.
Хотілося
рахувати дні до літа
рахувати кошенят
рахувати дітей
рахувати зорі
рахувати до ста, засинаючи.
Тут спочиває номер 176 вічна пам'ять
тут спочиває номер 201 вічна пам'ять
тут спочиває номер 163 вічна пам'ять
тут спочиває номер 308 вічна пам'ять.
https://www.facebook.com/100011994764563/posts/pfbid02KAmKHJaPVfXnS3gRTqGVXa4k5mKX9fDiXCbTNE9476PcygodnkDS62tFeD6bn9W7l/
😢617❤54👍42🤬6💩2👏1
Весёлый вторник-2: возвращение весёлого вторника.
Теперь на военном аэродроме в Гвардейском Симферопольского района.
Время начинать задавать себе вечные вопросы. Кто я? Куда иду? Что я сделал в жизни?
Скоро придётся давать на эти вопросы ответ. Кому-то - в рамках фильтрационных мероприятий Крымской військово-цивільної адміністрації, а кому-то и сразу Господу Богу.
Теперь на военном аэродроме в Гвардейском Симферопольского района.
Время начинать задавать себе вечные вопросы. Кто я? Куда иду? Что я сделал в жизни?
Скоро придётся давать на эти вопросы ответ. Кому-то - в рамках фильтрационных мероприятий Крымской військово-цивільної адміністрації, а кому-то и сразу Господу Богу.
❤322👍94😁42🔥35👏7
Не на часі.
Война. Не на часи заниматься политикой. Все должны одеть железную шапку, залезть в окоп и там копать. Желательно, чтобы всех убило, все получили орден посмертно. Желательно, чтобы раненые, семьи погибших, да и просто все остальные уехали в Европу, стали там беженцами и применили весь свой врожденный украинский талант на написание тужливих пісень про те, як ми плили-плили, а на березі програли треті визвольні змагання.
Потому что возвращаться все равно будет некуда особо.
Потому что пока у нас не на часі, у всех остальных все великолепно полностью на часі.
Вчера, к примеру, Приватбанк проиграл бывшим собственникам Привата суд за гостиницу Мир. Несмотря на то, что юристы Привата подготовили идеальную юридическую позицию, судьям Верховного Суда она была совершенно неинтересна и гостиница Мир уехала команде Коломойского. Паспорт у него отобрали, я слышал? Ну, очень жаль, что отобрали. Подельники его не очень расстроены этим фактом.
Пока одна половина Демсокиры возит машины, турникеты, форму и железные шапки другой половине Демсокиры, которая садится в эти машины, одевает эту форму и железные шапки и едет куда-то под обстрел, где наматывает друг на друга эти турникеты и немножко погибает - Верховный Суд подмахивает Коломойскому и его подельникам гостиницу посреди Киева.
Пока мы ходили под суды - суды боялись так косорезить. Пока мы были простыми уличными хулиганами, без рейтинга и перспектив, судьи нас боялись.
Теперь мы все герои, патриоты, слава нам, свичечка.гиф, но мы далеко, и судьи мгновенно потеряли страх и нарезали Коломойскому кусочек пирога.
Спасибо, Игорь Валериевич, за то, что мотивируете нас вернуться живыми. Реально, никакие молитвы, дети, жены, родственники, открытки школьников не мотивируют вернуться домой живыми и здоровыми, как ваш сраный схематоз. Очень надо вернуться живым и здоровым, чтобы дать вам всем пизды.
Война. Не на часи заниматься политикой. Все должны одеть железную шапку, залезть в окоп и там копать. Желательно, чтобы всех убило, все получили орден посмертно. Желательно, чтобы раненые, семьи погибших, да и просто все остальные уехали в Европу, стали там беженцами и применили весь свой врожденный украинский талант на написание тужливих пісень про те, як ми плили-плили, а на березі програли треті визвольні змагання.
Потому что возвращаться все равно будет некуда особо.
Потому что пока у нас не на часі, у всех остальных все великолепно полностью на часі.
Вчера, к примеру, Приватбанк проиграл бывшим собственникам Привата суд за гостиницу Мир. Несмотря на то, что юристы Привата подготовили идеальную юридическую позицию, судьям Верховного Суда она была совершенно неинтересна и гостиница Мир уехала команде Коломойского. Паспорт у него отобрали, я слышал? Ну, очень жаль, что отобрали. Подельники его не очень расстроены этим фактом.
Пока одна половина Демсокиры возит машины, турникеты, форму и железные шапки другой половине Демсокиры, которая садится в эти машины, одевает эту форму и железные шапки и едет куда-то под обстрел, где наматывает друг на друга эти турникеты и немножко погибает - Верховный Суд подмахивает Коломойскому и его подельникам гостиницу посреди Киева.
Пока мы ходили под суды - суды боялись так косорезить. Пока мы были простыми уличными хулиганами, без рейтинга и перспектив, судьи нас боялись.
Теперь мы все герои, патриоты, слава нам, свичечка.гиф, но мы далеко, и судьи мгновенно потеряли страх и нарезали Коломойскому кусочек пирога.
Спасибо, Игорь Валериевич, за то, что мотивируете нас вернуться живыми. Реально, никакие молитвы, дети, жены, родственники, открытки школьников не мотивируют вернуться домой живыми и здоровыми, как ваш сраный схематоз. Очень надо вернуться живым и здоровым, чтобы дать вам всем пизды.
👍943🤬211❤57🔥21😢11🤨5😁1🤯1