Трохи прохолодно, за вікном дощ, плед у клітинку кольорів зівʼялого листя, аромат свіжої випічки на кухні, теплий чай і такі ж теплі (або навіть більше) обійми коханої людини.

Здається, що в такі моменти життя трохи уповільнюється, побутові негаразди забуваються, а планета Земля (та що там, ціла галактика!) рухається тільки для нас.

Ми, якщо відверто, не хотіли б жити тільки в цьому моменті, принаймні тому що осінь зараз чи пізніше набридне. Але, якби було можна, то набрали б собі цього приємного відчуття затишку й спокою повні кишені.

Ми берегли б його так, ніби це найцінніше, що у нас є, та користувалися б кожного разу, коли читали новини, не встигали із робочими завданнями, запізнювалися на важливу зустріч, губилися у своїх же планах та спотикалися об нездійснені мрії.

Навіть якби цей сюжет був реальністю, знаєте, в чому я впевнена? Наші кишені, навіть ті, що повністю цілі, все одно дуже швидко опустіли б.

І тішить мене в цьому всьому зовсім не те, що можна знову заварити чаю, загорнутись у плед і чекати умиротворення.

Мене тішить те, що кожного дня, незалежно від пори року й погоди, ми можемо приходити до невичерпного Джерела миру і наповнювати ним не діряві кишені, а серце, звільняючи його перед цим від всілякого мотлоху.

Для тих, кому цікава моя поезія, я створила окремий телеграм-канал, де тільки вірші і нічого зайвого. Приєднуйтеся за покликанням, там змістовно і затишно 🫶🏻

https://t.me/vozniuknatalka

Картина не називає сама себе і не вигадує собі сенси, її називає автор.

Я не картина, звісно, але якщо у мене є Творець, то чому б мені не запитати в Нього про те, хто я і для чого створена?

Прочитайте 17 розділ першої Книги хронік.

У Давида було бажання збудувати Храм для Господа. Я не знаю, яку аналогію підібрати, щоб якось оцінити таку величезну місію у сучасному еквіваленті, але навіть не сумніваюся, що ця подія була б відома на весь світ.

«Якось, коли Давид замешкав у своєму палаці, то він промовив до пророка Натана: Ось я живу в палаці з кедрового дерева, а Ковчег Господнього Заповіту під Наметом» (1 Хронік 17:1).

У Давида не було жодної краплі гордості чи бажання увіковінчити своє імʼя в такий спосіб. Я вірю, що і зараз тисячі людей роблять неймовірно великі (принаймні на людський погляд) справи для Бога, маючи на меті одне – прославити Його величне Імʼя.

Але ось що Бог каже Давиду: «Не ти будуватимеш Мені Храм, щоб Я в Ньому перебував!».

Не ти будеш очолювати служіння.
Не ти станеш пастором.
Не ти організуєш наймасштабнішу в Україні конференцію чи унікальний проєкт.
Не ти напишеш книгу, яка стане бестселером.

Не тому що ти якийсь не такий, а тому що ти – Давид, а Храм має побудувати Соломон.

Розумієш, тобі не треба робити для Бога все, що приходить тобі в голову і все, що схвалюють твої друзі. Твої ідеї хороші. Ти – молодець. Але у Бога є план.

Він заборонив Давиду будувати Храм, але Він же взяв Давида з пасовиська, від отари, аби він був володарем над Його народом. Він був із ним скрізь, де Давид лише ходив, знищив перед ним всіх його ворогів і зробив його імʼя славним подібно до інших славнозвісних імен на землі. Він пообіцяв збудувати для нього дім! Бог для Давида, уявляєте?

І я не маю сумніву, що Бог так само й зараз може ходити з тобою. Може знищити всіх твоїх ворогів перед тобою і зробити твоє імʼя славним. Але в Нього є план.

Він не забирав Давида з пасовиська просто для того, щоб він робив, що йому заманеться.

А що, якщо ти – зірка і хтось лише завдяки тобі зможе прийти до Ісуса?

Подумай про це і продовжуй світити, якщо світиш. А якщо не світиш – засяй.

Іноді хочеться обійняти весь світ. А іноді – сісти, плакати і чекати, щоб хтось обійняв.

Перше ми часто сприймаємо, як належне, а от друге – як поразку. А справа в тому, що відчувати і те, і інше – абсолютно нормально.

Якщо ви зараз у стані піднесення – ідіть і обіймайте тих, кому важко. Навколо вас – море людей, яким ви треба. Та яке море, цілісінький океан!

Якщо важко вам – шукайте тих, хто випромінює світло і просіть поділитися.

Бо інакше, через цю соцмережно-аішну епоху, ми скоро зовсім розучимось бути уважними одне до одного, проявляти співчуття і помічати сльози навіть тоді, коли їх нема у очах. Чи все-таки ні?

Кілька думок про «у тебе випробування = Бог готує для тебе щось грандіозне»

☝🏻 Той факт, що Бог готує для тебе щось грандіозне, не відміняє того факту, що тобі болить.

☝🏻 Ти не знаєш, коли це «грандіозне» станеться. А навіть, коли станеться, то не факт, що в період найбільшої радості тобі не доведеться знову опинитися в долині, без попереджень і підвищення «кваліфікації».

Бо, давайте будемо чесними, чи багато людей ви знаєте, яким було важко, і в якийсь момент у них все назавжди стало прекрасно?

Ну немає таких людей. І той самий Йов, якого ми в цьому контексті часто згадуємо – ви думаєте, коли в нього народилося десять дітей, йому не боліло при думці про тих десять, які загинули? Та боліло точно, і аж страшно уявити, як.

Бог не каже «потерпи, це скоро закінчиться» і «все буде добре». Він каже, що поряд, за будь-яких обставин. Це зовсім-зовсім різне.

А «грандіозне», мені здається, воно вже. Бо хіба може бути щось грандіозніше за Боже царство, яке всередині нас?

Ісус іде на Голгофу. Важко навіть уявити, як Йому боляче. Тіло – змучене, серце – зневажене. Його прирівнюють до злочинців, розпинають, насміхаються, підносять до вуст губку з оцтом замість води…

Так виглядає звершення найважливішої місії в історії людства. Не тріумфальний вхід, не переможна хода – а шлях болю, сорому та крові.

Ісус виконує місію. І страждання – це не випадковість. Це частина дороги. Чи міг Він оминути її? Міг. Одне слово – і легіони ангелів прийшли б на Його захист. Але Він мовчав. І з любовʼю (!) продовжував іти туди, про що боляче навіть думати.

Батько мовчав теж.

І все – заради нас.

То як же ми, Його учні, Його послідовники, очікуємо пройти свою дорогу без болю?

Покликання хочемо без Гефсиманії, місію – без Голгофи, воскресіння – без смерті.

Так не буває, треба нарешті визнати.

Українська незалежність зараз – це, 

❤️‍🩹 коли свята перетворюються на дні пам’яті, а ти все одно намагаєшся усміхатися.

❤️‍🩹 коли твої діти малюють танки замість метеликів, а замість капризувати замовкають на хвилині мовчання.

❤️‍🩹 коли серце б’ється не від кохання, а від сирени, а ти все одно знаходиш сили любити.

❤️‍🩹 коли твоє місто зникає з карти, а ти все одно його любиш і памʼятаєш кожну вулицю.

❤️‍🩹 коли приходиш до друзів на кладовище із кавою, яку вони колись так любили.

❤️‍🩹 коли замість «повертайся з роботи» кажеш «повертайся живим».

❤️‍🩹 коли свята пахнуть не пирогами, а димом, а ти все одно відчуваєш тепло дому у серці.

❤️‍🩹 коли замість фанфар лунають сирени, але ти віриш: прийде час, і всі разом будемо співати пісню перемоги.

❤️‍🩹 коли новини страшніші за фільми жахів, але віра й надія допомагають не втратити світло.

❤️‍🩹 коли, задуваючи свічку на торті, бажаєш «вижити».

Господи, зціли ці рани і збережи незалежність України! 🙏🏻

Кожного разу, коли я засинаю, незліченна кількість процесів у світі відбуваються без мене. Коли прокидаюся, то здається, що можу взяти все в свої руки. Але насправді йду готувати сніданок і збираюся на роботу.

Сонце рухається без мене, земля під ногами - теж; дощ падає без моєї вказівки (хоча я й радію йому, як мала дитина), зорі засвітити – не можу. Та що там казати, навіть температура мого власного тіла залежить далеко не тільки від мене.

І це зовсім не про моє безсилля.

Це про те, що якби я не вірила в Бога, але усвідомила б, наскільки мало контролюю, то обовʼязково почала б Його шукати.

Бувають дні, коли все валиться з рук. Коли ти не такий(а) зібраний(а), як хотілося б. Не такий(а) сильний(а), як очікували. Не такий(а) спокійний(а).

І здається: я невдаха. Цей день – змарнований. Все іде не за планом.

Хочу тобі нагадати: Бог у такі моменти не відвертається від тебе. Він не викреслює тебе з історії, бо ти не вписався(лась) у графік. Навпаки – саме в такі миті Він приходить ближче. І коли ти немічний(а), Він стає твоєю силою.

Його план – не про контроль. Його план – про любов. І навіть якщо твій день – неідеальний, Бог усе ще працює. Через тебе. Усередині тебе. І це – не кінець історії ❤️‍🩹