Щаслива бути причетною до цієї події 🙌🏻 Запрошую дивитися!

https://youtu.be/HfUR4SOlC38

Через декілька або кільканадцять років наші діти будуть запитувати про те, чому кожного 24 лютого, снідаючи, ми говоримо війну. На щастя, вони ніколи не відчуватимуть того, що відчували у той ранок ми. Вони не збиратимуть тривожну валізку і не будуть під звуки сирен шукати підвал, але в той день у школі вони будуть вшановувати загиблих хвилиною мовчання та слухати історію вчительки, яка втратила в цій війні свого чоловіка.

Ми розкажемо їм про кожне українське місто, що люто намагалися знищити. Про українців, з якими вони ніколи не зможуть познайомитися, бо ті просто не вижили під завалами чи на фронті. Про тих, хто не здався і не здав. Вони не зовсім розумітимуть слово «ветеран». (Поправді, ніхто, крім самих ветеранів, достеменно його не зрозуміє.) Але ми навчимо їх шанувати і бути вдячними за можливість жити у вільній країні.

Кожному українцю і Богу.
Богу, Який у тому страшному хаосі, що натворили люди зі злими серцями, знаходив час для турботи про двох закоханих. Наші діти, напевно, будуть дуже здивовані, коли ми скажемо, що одружилися рівно тоді, коли минув сьомий місяць війни. Ми розкажемо їм про це теж.

Ми не забудемо нічого. Від спогадів буде прикро. Але тоді ми подивимося в їхні щасливі очі і вже зрозуміємо остаточно, заради чого так довго й важко боролися. 🕊

Коли я створювала цей канал, то, чесно кажучи, не ставила ніяких для нього особливих цілей. Просто ділилася думками із групкою близьких людей та й все. Потім, на моє здивування, людей тут побільшало. Я просто продовжувала публікувати то вірші, то тексти, то ще щось, коли було для цього натхнення. Іноді взагалі зникала надовго.

Але зараз хочеться дещо змінити.
І для цього треба твоя допомога.

Подаруй мені, будь ласка, хвилину свого часу і напиши (в коментарях або особисто), чому ти підписаний/-а на цей канал і що ти від нього очікуєш. Можливо, тобі цікаві вірші. Може, тексти. Може, цікаво було б дивитися відео. Або, якщо тексти, то тільки короткі. А, може, ми друзі і ти хочеш просто підтримати мене своєю присутністю, хоч тобі взагалі не цікаво, або, навпаки, цікаво все.

Твоя думка може допомогти мені служити краще.

А навіть, якщо не напишеш, то я все одно вдячна тобі за те, що ти тут 💚

Кожному з нас треба хтось, кому ми зможемо довіряти і той, хто буде довіряти нам.

Це не зовсім про такі стосунки, як були у маленького принца з трояндою. Це не зовсім про романтичні картинки в пінтересті (які, можливо, «пробивають» на сльози»). Це не зовсім навіть про офіційну реєстрацію шлюбу і обмін обручками.

Точніше, це зовсім не про це.

Довіра – це не про перекладання відповідальності або формулу
«ти – мені, я – тобі».

Довіра – це про віру з любовʼю.

А ще про наполегливі кроки вперед, навіть, якщо не знаєш, що з цього всього вийде.

У кавʼярні поблизу мене сидить пара. Як ви зазвичай уявляєте собі пари в кавʼярні? Мило спілкуються, дивляться один на одного. Буває, ще дивляться в телефон (але це рідше, бо такі в кавʼярні не ходять).

Тут по-іншому. Жінка дивиться на чоловіка, він – у стіл. І обоє мовчать. Сидять непорушно. Я спостерігала за ними хвилин тридцять точно і тільки десь на двадцятій хвилині помітила, як вона ніжно доторкнулася до його руки, а він – заплакав.

Потім він заговорив і заплакала вже вона. Навколо були люди, але їм, здається,було байдуже.

Вона – дуже гарна жінка.
Він – військовий.

Серед усіх я точно почула репліку чоловіка про те, що він сумнівається, чи варто їм взагалі бути разом, якщо жити так.

Вони залишили каву недопитою і пішли. Всі їхні проблеми пішли разом з ними. Я вірю, що ця розмова – це крок до зміцнення їхніх стосунків, а не навпаки.

Але той факт, що таких сімей – мільйони, ятрить моє серце і доводить навіть до сліз.

Я не хочу зараз глибоко «філософствувати» чи щось кого-небудь навчати, ні. Але хочу спонукати до роздумів.

Кожен з нас потребує справжньої любові. Тої, яка не вимірюється кількістю троянд чи тюльпанів на День закоханих. Тої, яка взагалі не вимірюється.

Вона обходиться значно дорожче, ніж якісний подарунок. Її не відправлять поштою і не виготовляють на замовлення. І так, 14 лютого ніхто не робить на неї акцію.

Її завжди не вистачає в нас, але вона завжди є у Того, Хто її створив.

Два роки тому 24 лютого з самого ранку на вулицях було дуже багато людей, які в паніці скуповували продукти, медикаменти, шукали готівку і коротшу чергу до автозаправної станції.

Сьогодні – дуже багато людей із квітами. Вони майже не поспішають (тільки зрідка), а на звуки тривоги реагують зовсім не так, як тоді, уперше. Всі ці люди хотіли б іти до батька, матері, друга, подруги, сина, доньки, дружини чи чоловіка на День народження або святкувати річницю шлюбу і голосно сміятися з того, якою кумедною в нього на весіллі була краватка, а в неї зачіска. Готувати сніданок і думати про те, що треба купити нове взуття, бо скоро весна.

Та, на жаль, вони змушені плакати, обіймаючи памʼятник на кладовищі, згадувати день смерті і … продовжувати жити. З раною в серці, яку не можна залікувати, ніяк.

Боже, невже це реальність?

Колись читала про війну в книжках, але ніхто не пояснював, що дефіс між датами – це тисячі, десятки, сотні тисяч людських життів, на яких інші, (не)люди поставили крапку.

А ще більше – людей із квітами та сльозами на очах. Діти яких будуть потім читати про війну в книжках, але все ж, будуть знати, що дефіс між датами – це їхній тато.

І кожного 24 лютого будуть іти на кладовище зі сльозами на очах, бо для них цей день буде в першу чергу не днем незламності, а днем болю.

Я люблю Бога так сильно і глибоко, як тільки вмію та можу, але буду чесною, мені не під силу зрозуміти Його достеменно.

Мені не під силу прийняти усю Його волю без заперечень і погодитися з кожним Його словом або мовчанням.

Мені не під силу перестати ставити запитання та очікувати на них відповіді, навіть розуміючи, що відповіді на ці запитання уже нічого абсолютно не змінять.

Мені не під силу усвідомити, чому Творець усього світу дозволив своєму ж творінню обрати зло. Чому слова «справжня любов» і «біль» дуже часто пишуться в одному рядку. Чому для того, щоб щось отримати, обовʼязково треба щось віддати.

І ще багато таких «чому» і багато чого не під силу.

Та є щось, що мене втішає.

Богу не потрібна моя сила.
Він хоче дати мені Свою.

Чисто по-людськи хотілося б просто знати відповіді на всі запитання і почути новину про те, що війна скінчилася, онкозахворювання перестали зʼїдати людей, а кожна сімʼя раптово забула про слово «розлучення» та «конфлікти». Бог такого не обіцяє. Я не можу зрозуміти цього теж.

Але навіть, якщо й зрозумію, то без сили від Господа мені не обійтися. І тобі теж.

Боже,
Ці діти були ще зовсім-зовсім маленькі…
Вони ще навіть не встигли придумати,
Ким стануть тоді, коли виростуть.
А їх з під завалів винесли…

Маленька Ліза була такою гарненькою,
Сергійко, Марк, Тимофійко, Злата..
О, Боже!
Нестерпно болить
І змиритися з цим не можу.

Це чергове влучання у серце всієї країни,
А не просто втрата.
Вони вбивають дитину, а помирає кожен. 💔

©Наталка Вознюк

На 22-ому році життя я нарешті переконливо зрозуміла, що свято Воскресіння зовсім не обовʼязково супроводжується покупкою нової сукні, поліруванням вікон і приготуванням традиційного солодкого хліба з родзинками і білою глазурʼю.

Ці традиції — прекрасні і, якщо чесно, я мрію про те, як колись на великій кухні разом з донечкою і сином буду замішувати тісто і голосно сміятися з того, коли хтось випадково розсипле на себе борошно.

Але значно більше я мрію про інше.

Через два дні вікна знову стануть брудними, на сніданок буде улюблений скрембл і треба буде йти на роботу.

Я мрію про те, щоб для Того, Хто воскрес, ніколи не було тісно у моєму серці. А ще — щоб усі люди, яких я люблю і навіть усі, кого я не знаю, познайомилися з Ним особисто.

Ми так часто женемося за тим, що далеко,
а потім на мить зупиняємось і нарешті починаємо помічати: те, що поряд – прекрасне. І його немало.

От верба над водою, наприклад. Чи сонце в воді. Чи веселка над темними хмарами. Чи дзюрчання струмка. Чи тиша (в співголоссі з місцевими птахами). В світі стільки всього прекрасного, якщо придивитися!

У нас хочуть його забрати. Загалом у всіх і у кожного окремо. На жаль.

Та радість знаєте в чому? Це прекрасне – не забирається. Воно – у наших серцях. І в очах таки теж, напевно…

Коли все стає зовсім погано, люди моляться. Часом люди цього трохи соромляться. Вони відчувають щось подібне до якоїсь дивної провини. Думають, що коли б і направду вірили, то молилися б кожного дня. А часом вони думають, що коли не моляться щодня, то й не мають права молитись у той час, коли їм стає дуже важко. Я не можу навчати інших людей, як треба молитись, але ловлю себе на тому, що частіше вдаюся до молитви, коли мені важко.

А ще я ловлю себе на тому, що більше пʼю води, коли відчуваю спрагу, і більше їм, коли відчуваю голод, і довше сплю, коли дуже втомлююсь. І, зрештою, я почав упевнюватись у тому, що якщо я молюся частіше та більше, коли потрапляю в скрутні ситуації, то це цілком природно.

———

Ерік Грейтенс "Стійкість"

11 цитат із книги «Здорові межі в стосунках» (Ліза Теркерст):

🖇️ Любов має прославляти Бога.

🖇️ Хоч вибір іншої людини належить тій людині, наслідки її вибору впливають на всіх, хто її любить.

🖇️ Межі — це не спосіб зробити стосунки досконалими, а радше можливість захистити те, що в них заклав Бог.

🖇️ Коли пахне димом, значить, десь уже горить. А коли вже горить, то варіантів лишається два: або загасити пожежу, або витягти себе з вогню.

🖇️ Постійне намагання розв'язати проблему було частиною проблеми.

🖇️ Гарний фасад по-справжньому цінний тільки тоді, коли не маскує серйозні внутрішні порушення.

🖇️ Як неконтрольовані витрати спустошують наші банківські картки, так і надмірні емоційні переживання можуть спустошити й нас самих.

🖇️ Цілісні люди тяжіють до цілісних людей. Зламані приваблюють зламаних.

🖇️ Те, що проголошують розпливчато,
розпливчато й виконують.

🖇️ Наші стосунки мусять бути достатньо близькими, щоб тішити нас, але не такими близькими, щоб цілком поглинути.

🖇️ Якщо вдача ваших близьких — порох, не грайте з вогнем.

«Впізнавши Його, люди цієї місцевості сповістили всю околицю, принесли до Нього всіх хворих і благали Його, щоб тільки доторкнутися до краю Його одягу; і ті, хто доторкався, – одужували.»

Матвія 14:35-36

___

Ось що роблять люди, які по-справжньому впізнали Ісуса ❤️‍🔥

Господь контролює кожну деталь мого життя, я справді вірю в це. І при цьому продовжую потрапляти у випробування, хворіти та зазнавати невдач так само, як і багато інших людей.

У мене немає pro-версії життя. Мені доводиться приймати антибіотики, мокнути під дощем, плакати через безсилля і… Цей список такий велетенський і різноплановий, що я навіть не візьмусь його оглядати.

Список «плюсиків» життя з Богом у мене теж, правду кажучи, велетенський. Я можу сказати, що маю прекрасну сімʼю і друзів по всьому світу саме через це. Можу назвати діагнози, від яких Бог зцілив мене і моїх рідних. Можу описати, скільки сили і натхнення дають мені молитви. Але, камон, якщо це все має сенс тільки тимчасово, то чим це відрізняється від антибіотиків?

Розумієте, віра не потрібна мені тільки для того, щоб мати список плюсиків. Віра мені потрібна для того, щоб жити вічно.

____

Коли ти приймаєш Ісуса, то ти не отримуєш життя з зірочкою. Ти отримуєш життя з переспективою.

Запамʼятай і передай це іншому☝🏻

Нещодавно я прочитав статтю про найтовстіших людей на землі. Кожен з них важить понад 500 кілограмів, вони просто загодовують себе до смерті. З часом ці люди втрачають здатність ходити, а зрештою стають прикутими до ліжка й цілковито залежними від навколишніх, які повинні їх годувати, оскільки зробити це самостійно вони просто не можуть.

І це нагадало мені багатьох християн. Щотижня вони отримують усе більше й більше духовної їжі, ходять на різноманітні богослужіння, відвідують малі групи з вивчення Біблії, беруть участь у конференціях, читають християнські книжки, слухають проповіді в YouTube, і попри це переконують себе, що їм і далі конче потрібно... вчитися! Але подивімося правді в очі: хіба їхня найбільша потреба не полягає в тому, що вже настав час почати щось робити?

Їм не потрібен ще один доктринальний бенкет. Вони мають практикувати й використовувати здобуті знання в реальному житті. Деякі люди так звикли слухати Слово Боже, не застосовуючи його, що виникає питання: «А вони взагалі на це здатні?» Сумно визнавати, але в духовному світі такі християни також «прикуті до ліжка»: вони змирилися з тим, що будуть усе життя навчатися, а отже,
ніколи не стануть вчителями й не почнуть самі про когось піклуватися.

———

Френсіс та Ліза Чен «Ти і я назавжди»

Трохи прохолодно, за вікном дощ, плед у клітинку кольорів зівʼялого листя, аромат свіжої випічки на кухні, теплий чай і такі ж теплі (або навіть більше) обійми коханої людини.

Здається, що в такі моменти життя трохи уповільнюється, побутові негаразди забуваються, а планета Земля (та що там, ціла галактика!) рухається тільки для нас.

Ми, якщо відверто, не хотіли б жити тільки в цьому моменті, принаймні тому що осінь зараз чи пізніше набридне. Але, якби було можна, то набрали б собі цього приємного відчуття затишку й спокою повні кишені.

Ми берегли б його так, ніби це найцінніше, що у нас є, та користувалися б кожного разу, коли читали новини, не встигали із робочими завданнями, запізнювалися на важливу зустріч, губилися у своїх же планах та спотикалися об нездійснені мрії.

Навіть якби цей сюжет був реальністю, знаєте, в чому я впевнена? Наші кишені, навіть ті, що повністю цілі, все одно дуже швидко опустіли б.

І тішить мене в цьому всьому зовсім не те, що можна знову заварити чаю, загорнутись у плед і чекати умиротворення.

Мене тішить те, що кожного дня, незалежно від пори року й погоди, ми можемо приходити до невичерпного Джерела миру і наповнювати ним не діряві кишені, а серце, звільняючи його перед цим від всілякого мотлоху.

Для тих, кому цікава моя поезія, я створила окремий телеграм-канал, де тільки вірші і нічого зайвого. Приєднуйтеся за покликанням, там змістовно і затишно 🫶🏻

https://t.me/vozniuknatalka

Картина не називає сама себе і не вигадує собі сенси, її називає автор.

Я не картина, звісно, але якщо у мене є Творець, то чому б мені не запитати в Нього про те, хто я і для чого створена?

Прочитайте 17 розділ першої Книги хронік.

У Давида було бажання збудувати Храм для Господа. Я не знаю, яку аналогію підібрати, щоб якось оцінити таку величезну місію у сучасному еквіваленті, але навіть не сумніваюся, що ця подія була б відома на весь світ.

«Якось, коли Давид замешкав у своєму палаці, то він промовив до пророка Натана: Ось я живу в палаці з кедрового дерева, а Ковчег Господнього Заповіту під Наметом» (1 Хронік 17:1).

У Давида не було жодної краплі гордості чи бажання увіковінчити своє імʼя в такий спосіб. Я вірю, що і зараз тисячі людей роблять неймовірно великі (принаймні на людський погляд) справи для Бога, маючи на меті одне – прославити Його величне Імʼя.

Але ось що Бог каже Давиду: «Не ти будуватимеш Мені Храм, щоб Я в Ньому перебував!».

Не ти будеш очолювати служіння.
Не ти станеш пастором.
Не ти організуєш наймасштабнішу в Україні конференцію чи унікальний проєкт.
Не ти напишеш книгу, яка стане бестселером.

Не тому що ти якийсь не такий, а тому що ти – Давид, а Храм має побудувати Соломон.

Розумієш, тобі не треба робити для Бога все, що приходить тобі в голову і все, що схвалюють твої друзі. Твої ідеї хороші. Ти – молодець. Але у Бога є план.

Він заборонив Давиду будувати Храм, але Він же взяв Давида з пасовиська, від отари, аби він був володарем над Його народом. Він був із ним скрізь, де Давид лише ходив, знищив перед ним всіх його ворогів і зробив його імʼя славним подібно до інших славнозвісних імен на землі. Він пообіцяв збудувати для нього дім! Бог для Давида, уявляєте?

І я не маю сумніву, що Бог так само й зараз може ходити з тобою. Може знищити всіх твоїх ворогів перед тобою і зробити твоє імʼя славним. Але в Нього є план.

Він не забирав Давида з пасовиська просто для того, щоб він робив, що йому заманеться.

А що, якщо ти – зірка і хтось лише завдяки тобі зможе прийти до Ісуса?

Подумай про це і продовжуй світити, якщо світиш. А якщо не світиш – засяй.

Іноді хочеться обійняти весь світ. А іноді – сісти, плакати і чекати, щоб хтось обійняв.

Перше ми часто сприймаємо, як належне, а от друге – як поразку. А справа в тому, що відчувати і те, і інше – абсолютно нормально.

Якщо ви зараз у стані піднесення – ідіть і обіймайте тих, кому важко. Навколо вас – море людей, яким ви треба. Та яке море, цілісінький океан!

Якщо важко вам – шукайте тих, хто випромінює світло і просіть поділитися.

Бо інакше, через цю соцмережно-аішну епоху, ми скоро зовсім розучимось бути уважними одне до одного, проявляти співчуття і помічати сльози навіть тоді, коли їх нема у очах. Чи все-таки ні?