Зазвичай, щоденники читати забороняють. Але цей – виняток✨

Тут не буде публікацій за графіком, вдало підібраних картинок, коментарів до кожного свята, визначних подій, сотень-тисяч підписників і всього в цьому роді.

Тут буде щирість, трохи (не)замудрених текстів, особистих спостережень і, надіюсь, багато тепла.

Недавно на семінарі з філософської пропедевтики ми з групою і викладачем дискутували про вибір. Ось один з висновків тієї дискусії.

Кожного дня ми не|усвідомлено десятки разів робимо вибір. Вмиватися чи не вмиватися. Снідати чи просто випити кави. Прийти на першу пару онлайн чи проспати її. Увімкнути камеру на тій же парі чи сказати, що "поганий інтернет". Зізнаюся, сама, бува, не вмикаю камеру, снідаю на лекції 🙈, чай заварюю спросоння...

О, про чай. Зелений заварити чи чорний? Білу чашку взяти чи синю? Що б я не обрала – це вибір. Вибір, який роблю сама.

Ніколи не зустрічала людей, які казали б, що уже передвизначено, з якої чашки вони питимуть чай. Але чомусь багато говорять про те, що все їхнє життя прописане наперед і "ми вже з цим нічого не зробим, як би не старались".

А ні. Ми таки можемо щось зробити. Я можу щось зробити. Принаймні один правильний вибір – на 100% довіритися Автору. Він точно знає, як допомогти зробити моє життя прекрасним. З любов'ю і турботою про мене. ❤️

(Ну і те, що я люблю більше зелений чай, ніж чорний, думаю, Він теж знає. 😊)

Вокзали вчать довіряти.

Купую квиток, заходжу в автобус, сідаю на своє місце. Навколо зрідка бачу знайомі обличчя. Але здебільшо – незнайомі.

"Через дві хвилини виїжджаємо", – каже водій. Я того водія майже не знаю. Оце тільки ім'я і збережений номер телефону. Уже кілька разів з ним їхала. Здається, хороший.

Чітко знаю лише про місце зупинки. Острог, наприклад.

Їдемо. Навіть, якщо здається, що в Рівне можна не заїжджати, у мене жодного разу не виникає думки підказати водію правильну дорогу.

Бо він знає краще. А я, попри всі страхи, довіряю йому.

То чого ж, думаю я, на життєвих вокзалах ніяк не навчуся довіряти Найкращому Водію? А навіть, коли вже сідаю на своє місце, то раз по раз пориваюся забрати кермо в свої руки. Хоч насправді, швидше за все, заблукаю уже за першим поворотом.

Невже мені недостатньо просто знати, куди веде моя дорога?

Дякую, Боже,
що Ти ніколи не помиляєшся.

Що саме ця сім'я,
саме ці батьки,
саме ці брати і сестри
стали моїм домом на землі.

Як би не було важко,
сумно,
боляче,
радісно
чи страшно,
завжди приходжу до них.

Вони – спокій.
Вони – затишок.
Вони більше, ніж просто люди.
Вони – любов.

Будинок у два поверхи.
Найгарніша у світі панорама з вікна.
Маленька-велика татова пасіка.
Яблунево-вишневий сад.
Мамин червоний борщ.
Спільні сніданки і вечері.
Квіти.
Багато квітів.
Багато галасу.
Багато радості і сміху.

Ніщо не було б таким прекрасним,
якби не ці 7
великих маленьких Людей біля мене.

Бо серця їхні – наповнені Тобою.
Дякую, Боже.

©Наталка Бойко

Часто я приховую те, що по-справжньому болить.

І намагаюсь сама собі оправдатись. Мовляв, друзів не хочеться обтяжувати зайвими хвилюваннями, а іншим – просто байдуже до мене.

Насправді ж, майже завжди причина не в цьому. Причина в тому, що мені не хочеться зізнаватися іншим в своїй слабкості. Не хочеться, щоб хтось бачив мої сльози, опущені руки чи свіжу рану на серці, яка ще кровоточить і потребує лікарського втручання.

Мені здається, якщо всі думатимуть, що в мене все добре, то так справді буде. Якщо всі думатимуть, що я сильна, то я буду сильною. Але який же це обман!

Насправді кожен однаково може бути і сильним, і слабким водночас. От тільки (досі не знаю), як навчитися не ховати себе справжню? Принаймні, від самої себе. 😌

Людські стосунки, як і поезія, бувають різними.

Якісь народжені експромтом і назавжди лишаються такими, якими народилися. З часом трохи переосмислюються і вже не здаються такими, як на початку. Але все ж.

Якісь починаються з двох слів або, бува, навіть з довгої-довгої мовчанки. Щотижня дописуються по кілька рядків і ще роками будуть дописуватися. Або відшліфовуватися, щоб ніколи так і не стати ідеальними.

Якісь швидко забуваються, бо таких, куди не глянь – безліч. А якісь настільки унікальні, що страшно торкнутися, щоб навіть думкою не порушити цю дивовижність. Зазвичай вони – одна простота, щирість і без міри любові. Такі хочеться берегти вічно. Безперестанку перечитувати, щоразу знаходити нові сенси і пройматися тою любов'ю настільки, щоб аж мурашки по тілу. Щоб серце тріпотіло і хотілося любити все більше.

Є римовані стосунки. Вони прекрасні. Інколи настільки досконало відшліфовані, що краще уже здається нереальним. Хоча насправді завжди можна краще.

Є вірші без розділових знаків. Їх не часто читають. Точно рідше, ніж римовані. Вони не мають шаблону. Їх складно читати. Майже завжди цікаво, але справді складно. Кожен вкладає у них своє розуміння того чи того слова, по-своєму розставляє акценти, читає з особливою інтонацією. Такі вірші часто, ніби створені автором для самого автора. І це не про егоїзм. Це про справжність. Справжність, не пересипану ніякими розділовими знаками. На перший погляд може видатися, що такі стосунки – це дуже просто. Далеко не так. Варто тільки спробувати.

Можливо, вийде спочатку. Але, швидше за все, не одну спробу першокласного віршомазання доведетеся закинути в далеку шухлядку.

Але так само, як жоден, справді покликаний до творчості письменник, не покидав своєї справи, так само і Люди, покликані жити і будувати стосунки з іншими Людьми, ні в якому разі не повинні полишати себе можливості творити. Експромтом або роками. Зі сльозами або без. Змістовні або ні. Без розділових знаків або з ними. Головне – творити. І завжди прагнути кращого. ♥️

Можна постійно приїжджати в одне і те ж місто, гуляти центральними вуличками, повертатися у знайомі кав'ярні і з захопленням розповідати усім, яке гарне це місто.

Але з часом, швидше за все, випадково (або й ні), ми зайдемо на вуличку, про існування якої раніше навіть не думали. Тут може бути трохи більше сміття, будинки виглядають не так гарно і атмосфера зовсім не та, з якою ми асоціюємо це місто. Ні вуличних музикантів, ні квітів біля тротуарів, ні навіть самих тротуарів. Найімовірніше, не так усе й погано. Навіть добре. Але все ж, не так, як нам хотілося б.

Якщо приглянутися, то у таких вуличок є щось особливе, чого немає там, де розміщують сувенірні лавки для туристів. Тут є справжність. Ми не завжди хочемо її бачити, але вона є. Навіть тоді, коли на карті її ніхто спеціально не позначатиме.

Туристам кажуть "все добре". Ніхто не розповідає про проблеми з водою, вивозом сміття і т.д. Нема сенсу.

Справжність не для туристів. Їм достатньо красивої архітектури, гарної кав'ярні і ще якогось магнітика на пам'ять. І тільки для тих, хто готовий повезти з собою частинку цього міста в серці або навіть лишитися в ньому жити, призначена справжність.

Так само і серед людей. Є туристи. А є ті, хто готові бачити справжність. ❤️

Боже,
дякую тобі за людей.

За те, що в їхніх домах,
молитвах,
і в серцях
є місце для мене.

За погляди їхні,
за щирість,
простоту,
затишок,
спокій
і любов, яка не перестає.

Вони довіряють мені свої радості,
свій біль,
свої сльози.
а я довіряю їм.
Чи ж не щастя, ну?

Простодушні такі,
добрі, бува, аж надміру,
з десятками сотень масок
і водночас такі справжні,
такі особливі,
такі рідні.

Ми абсолютно різні
і якісь надзвичайно схожі.

Це ж руками їхніми
Ти обіймаєш мою душу,
правда?
я відчуваю.

Допоможи, будь ласка,
любити їх завтра ще більше,
ніж я люблю їх сьогодні.

Навчи, Боже,
знаходити місце для них.
У домі своєму,
у молитвах
і в серці. ❤️

©Наталка Бойко

Коли сил вже немає, ніщо не дарує снаги,
Коли котяться сльози і світ із під ніг утікає,
Не ховаюся в себе, не сиплю на землю сніги –
Просто лину до тата. Він болі усі мої знає.

Пригорне теплим словом, потішить без лишніх казок,
Подарує надію, а сіре замінить яскравим.
Найщиріший і сильний його не дитячий урок,
Найсмачніша у світі, солодка, ним зварена кава.

Мій найкращий, мій рідний... О, як же його я люблю...
Не летіть, мої роки, залиште мене біля тата!
Я із серця його світлу мудрість в своє переллю
І тоді лиш, можливо, умітиму легко літати...

З Днем народження, тату! ❤️

Буває, приходить людина в гості, ви п'єте з нею чай, говорите про все (не)буденне, смієтеся з жартів, придуманих на ходу... І десь в той час, коли розмова майже доходить до початкової стадії колообігу або в когось з'являються справи нагальніші, людина одягає пальто, забирає свої речі і йде.

Ти прибираєш зі столу, складаєш на місце пледи, замітаєш сліди від взуття в коридорі, переодягаєшся в максимально зручний домашній одяг і продовжуєш робити все, що й раніше. Якщо раптом хтось завтра запитає про твій сьогоднішній вечір, то так і скажеш "той-то приходив у гості". Приходив і пішов.

А буває по-іншому. Приходить людина раз, приходить другий, третій. В якийсь момент ти перестаєш закривати двері на ключ і дозволяєш заходити без дзвінка. З часом разом стає комфортно не тільки говорити, але й мовчати, готувати їсти або робити будь-що, що потрібно чи навіть не потрібно. Ви, звісно, прощаєтеся, але тільки для того, щоб через трохи знову радіти зустрічі.

Таких людей вже складно назвати гостями. Вони, ніби частина тебе, твого дому. І що далі, то більше люблять твій дім не за гарний фасад, картини на стінах і красиві горнятка для чаю, а за те, що бачать більше, ніж просто гості. Вони вміють повертати ручку дверей так, щоб нічого не заскрипіло. Знають, якої картини не варто торкатися, бо та ледь-ледь тримається. Вони не ставлять зайвих запитань, завжди готові слухати і бути поруч. Стільки, скільки потрібно.

Хоча насправді ніхто і близько не знає, скільки потрібно. Бо хіба можна, приймаючи людей у своє серце, міряти їм любов 150-грамовими горнятками? ❤️

Навіть, якщо весь світ скаже, що безумовної любові не існує, я скажу, що відчуваю її щодня.

Бо у мене є мама.
Вона любить мене безумовно і вчить любити так само, навіть без слова "люблю".

Не засиджуйся довго.
Лягай спати раніше.
Харчуйся нормально.
Менше сиди з телефоном.
Не ускладнюй.
Мовчи, коли не питають.
Говори, якщо треба.
Бережи себе.
Вдягайся тепло.
Цінуй час.
Приїжджай додому частіше.

Це все – про любов, яку я не завжди розумію одразу, але таки розумію. Це все – про маму.

Сьогодні у неї День народження. Свято ніби-то мамине, а насправді моє. І не тільки моє.

Тож, дякую, Мамо, за те, що Ви народилися! ❤

Як би тяжко тобі не було, поки поруч є хтось, хто готовий просто бути поруч, ти – щаслива людина. Навіть, якщо цій людині болить в рази більше.

Поки є очі, в яких ти можеш знайти іскринку надії, ти – щаслива людина. Навіть, якщо в тих очах ще більша розгубленість, аніж у твоїх.

Поки хтось готовий слухати твої, бува, кількагодинні монологи, ти — щаслива людина. Навіть, якщо ці монологи – як малюнки 2-річної дитини для її мами: нічого не зрозуміло, але дуже цінно.

Поки комусь не байдуже, скільки ти спиш, чи не голодна і чи все нормально із твоїм здоров'ям, ти – щаслива людина. Навіть, якщо далеко не ідеально все зі здоров'ям, величезна втома чи недосипання.

Поки є молитви, в яких чути твоє ім'я, ти – щаслива людина. Навіть, якщо не знаєш, про що саме моляться або кожна з тих молитов здається безрезультатною.

Поки є руки, які готові тебе обійняти або витерти сльози з твоїх очей. Поки є хтось, хто нагадує, що you can. Поки тобі є кому говорити "до зустрічі". Поки в чиємусь серці жевріють думки про тебе. Поки чиясь віра у краще мотивує не зупинятися, ти – щаслива людина.

І знаєш, що цікаво? Щасливі не обов'язково завжди усміхнені. (Так само, як і усміхнені – не обов'язково щасливі.) Щасливі можуть втомлюватися, плакати, опускати руки і, може, навіть втрачати сподівання на щось краще. Але не поодинці.

Я не вірю в щасливих Робінзонів Крузо. Але поки у тебе є хоча б П'ятниця (а в тебе ж значно більше, ніж індіанець з канібальського племені, правда?), то ти – щаслива людина. ✨

Святкові вогні – це дуже гарно. Але є люди, які сяють незрівнянно краще.

Вони створюють таку атмосферу, в якій не просто хочеться бути, а завжди носити її з собою. І в собі.

Найатмосферніша атмосфера свята (пробачте за тавтологію), це зовсім трошки про те, якого кольору свічки на столі, як прикрашена ялинка і які пісні ви співаєте. Набагато більше – про людей. Про те, що і як вони говорять, як дивляться, думають, що бажають і про що мовчать.

Свято мине, ви приберете столи, складете гірлянди в коробку, зміните плейлист. А люди... люди залишаться.

І якщо поруч з вами прекрасні люди-вогники, яких не можна скласти в коробку після свят (ви навіть і не хочете це робити), то кожен ваш будень буде не таким уже й буденним. І це щастя.

Щастя мати людей, чиї обійми гріють краще, ніж вогонь у каміні. Чиє мовчання говорить більше, ніж вітання усіх президентів разом узятих. Чиї погляди торкаються глибин, яких не бачить жодний рентген.

А ще більше щастя — бути таким вогником для когось.

Будь вогником. ✨